В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Крізь сон я відчуваю, як хтось торкається моїх губ… ніжно… невагомо. Мене обіймають чиїсь руки, зігріває чиєсь тепло… Мені добре та безпечно… так спокійно… Я й не знала, що так буває. А потім чужі гарячі губи притискаються до моєї скроні.

− Прокидайся, Зайченятко.

Від одного звуку цього оксамитового голосу мої очі різко розплющуються. І вмить приходить різке протверезне усвідомлення, де саме я зараз знаходжуся. І хто поряд зі мною. Хто мене обіймає. Хто схиляється зараз до мого обличчя, гладячи великим пальцем почервонілу вилицю.

− Доброго ранку, − шепоче він мені в губи, за секунду до того, як поцілувати.

Зовсім не так, як учора… зовсім…

З переляканим видихом я чіпляюся за широкі плечі, і в ту ж мить відчуваю, як демон проводить по моїх губах язиком, м'яко проштовхуючись ним усередину, гладить мої губи, ніжно торкається мого язика, пестить зсередини ...

Я забуваю, як дихати, вбираючи це відчуття… цю неспішну, але таку вимогливу ласку… тіло, що розімліло зі сну, спалахує якимось незнайомим мені жаром, котрий стає лише сильнішим, коли чоловік притискає мене до себе ближче, втискаючись своїм тілом у моє.

І далеко не відразу до моєї затуманеної свідомості доходить, що саме, таке тверде, гаряче і велике, торкається до низу мого живота. Через усі шари одягу, я відчуваю його збудження.

Пискнувши, щосили відштовхую чоловіка... знаючи − не відпустить. Візьме.

Але він… відпускає. Зовсім несподівано і незбагненно для мене. З тихим гарчанням прихоплює мою нижню губу, облизує її ще раз, і відсувається, дозволяючи мені відкотитись.

Перший панічний порив схопитися з ліжка і тікати, я долаю тільки тому, що мої ноги заплутуються у простирадлі. А коли, мало не впавши на підлогу, я все-таки примудряюся від нього звільнитися, до мене доходить – за мною ніхто не женеться. Мене справді відпустили.

Обережно озирнувшись на демона, я лише переконуюсь у цьому.

Адлар лежить на боці, спостерігаючи за мною з неприхованим інтересом та іронічною усмішкою.

− Знову тікаєш, Зайченя? – скидає брови. − Так сильно злякалася?

Не сильно... спочатку. Але потім... Я мимоволі стріляю очима на величезний пагорок, що випирає у нього зі штанів. І під моїм поглядом він, здається, ще більшим стає.

Нервово сковтнувши, я різко відвожу очі. Борюся з бажанням сховати розпашіле від сорому обличчя в долонях. І помацати припухлі губи...

− Так, крихітко. Я тебе хочу, ти все правильно розумієш, – хмикає демон. – Тебе саме це лякає?

От навіщо він питає? І сам все прекрасно розуміє. 

І це лякає, і ще багато всього іншого, що може скоїти чоловік зі слабкою жінкою.

Замість відповіді я лише киваю, опустивши очі.

− Ти думаєш, що я візьму тебе силоміць? – цікавиться оманливо рівно.

– Я не знаю… – шепочу тихо.

Я справді не знаю. Його дії в черговий раз повністю йдуть у розріз зі всіма моїми уявленнями про чоловіків. І тепер я ще більше починаю замислюватися про те, що, можливо, мої уявлення… неправильні. Можливо… не всі чоловіки такі… як я звикла думати.

− А ви візьмете? – наважуюсь запитати, не знайшовши іншого способу розібратися у всьому цьому.

− Силоміць ні, − повідомляє мені Адлар спокійно та вагомо. Обіцяючи. І відразу вибиває повітря з моїх грудей уточненням: − Візьму, коли ти будеш готова до цього.

– Я… ніколи… – мотаю головою, стискаючи простирадло в кулаках. − Ніколи не буду готова.

− Думаю, ти помиляєшся, Зайченя, − м'яко посміхається демон. − Ти насолоджувалась моїм поцілунком, поки не злякалася. Так солодко линула до мене. Твоєму тілу хочеться моєї ласки, дівчинко.

– Ні, – заплющуюсь, ховаючись від його проникливого погляду, від самої себе.

Це не може бути правдою. Я не хотіла… але ж мені дійсно було добре… поки страх не взяв наді мною гору.

− Так, Зайченя, − вкрадливо тягне Адлар. − Дуже скоро ти довіришся мені, і я покажу тобі, як насправді має брати чоловік жінку. Я пеститиму і голубитиму тебе стільки, скільки тобі знадобиться, щоб почати стогнати й кричати від насолоди. Цілуватиму тебе скрізь. Довго та із задоволенням. Знаходитиму твої найчутливіші місцинки. І лише тоді, коли ти почнеш благати мене про більше, я ввійду у твоє маленьке солодке тіло.

Благати про більше? Він що, серйозно? Я ніколи… так взагалі не буває! Не зі мною. Мені б навчитися хоча б терпіти близькість з чоловіком без огиди. А задоволення… я не вірю у нього.

От тільки від його слів, у мені щось дивно тремтить.

− І якщо ти раптом ще не зрозуміла, це була відповідь на твоє запитання, − широко посміхаючись, повідомляє Адлар і підводиться з ліжка, залишаючи мене і далі розгублено сидіти й витріщатися на нього.

Запитання? Яке запитання? Я вже й забути встигла, що питала його про щось. Надто вже пробудження виявилося… бентежним і несподіваним. Як тут щось пам'ятати? А питала я…

Здивовано видихнувши, скидаю погляд на чоловіка, котрий тепер незворушно одягається.

– Вам від мене потрібно… це?

– Ще й як потрібно, – підморгує мені демон.

− Але… Чому я? − видихаю ошелешено.

От нізащо не повірю, що такому привабливому й могутньому чоловікові важко знайти собі грілку в ліжко. На все згодну. Готову догоджати. Таку, яка не тремтить від однієї лиш думки про злягання.

– Я вже відповів. Ти припала до смаку моїй пітьмі. І мені, – чую у відповідь.

Адлар застібає строгий чорний камзол. Потім бере ремінь із піхвами. Перевіряє меч.

− Мені треба йти, Зайченя. Закривати тебе не буду. Охорону біля дверей залишу. Можеш відсидітися тут, поки ми з братом не покінчимо з усією цією офіційною метушнею. Скажеш тоді, тобі принесуть сніданок. У дорогу вирушимо за кілька годин. 

З цими словами він несподівано підходить до мене, і перш ніж я встигаю усвідомити його дії, ловить мене за карк рукою і цілує… знову.

− М-м-м, солодка, − вдоволено усміхається, відсторонюючись. − Скоро побачимося.