В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Рівновага. Дуже давно я її не відчував. А може, й ніколи.

Хіба що в дитинстві, поки мати була жива і ділилася з нами своїм світлом. Дуже. Дуже. Давно. Я вже встиг забути це умиротворене відчуття. Та й не було воно повним. Занадто багато сили дано мені від народження. Надто багато пітьми в мені. Вічно голодної тварюки, готової зжерти навіть мене самого, якщо дам слабину. А мати доводилося ділити з батьком та братом. Моїй темряві було мало.

І тепер ось... стелиться навколо одного полохливого зайченяти чорною кішкою, лащиться. Знайшла своє світло. А я ще старій карзі не хотів вірити.

Дівчина у мене під боком тихо стогне уві сні, мотає головою злякано, згортаючись у беззахисний клубок. Захищаючись.

– Ні… ні… будь ласка… я не хочу… боляче… помилуйте, мій пане…

Темрява лютує, нуртує всередині, вимагаючи крові. І Темрява її отримає, як тільки я дізнаюся ім'я покидька, який посмів зазіхнути на моє. Заподіяти біль обраній.

Згодом вона мені все розповість.

Обережно, намагаючись не розбудити, притискаю крихітку до себе ближче. Пітьма заколисує її, заспокоюючи, проганяючи кошмари. Обраній має бути добре. З жалібним схлипом дівчинка втикається носом мені в плече, нахмуривши тонкі брови, і поступово розслабляється в моїх руках. І ця її зворушлива неусвідомлена довірливість щось зачіпає глибоко в моїй темній душі. Незнайоме. І, мабуть, приємне. Її хочеться захищати. І берегти.

Ще дуже багато чого хочеться, але поки що доводиться тримати свої бажання у вузді. Тут поспішати не можна. Зламається.

Красива вона. Шкіра стала трохи світлішою. Губи тепер іншого відтінку. Наче чимось пофарбувала. Вчора від неї дивно пахло. Цибулею вареною і ще чимось, можливо горіхом. Напевно відвар якийсь.

З-під хустини на спині виглядає довга коса. Теж явно фарбована.

Маскувалося зайченя. Якщо ельра, а я майже в цьому впевнений, то, напевно, вся біленька насправді, як цукрова. Хочу це побачити.

Акуратно торкаюся пальцями її вуха під грубою тканиною хустки і з задоволенням простежую довгий кінчик. Точно ельра. У дріад вуха інші, на листя схожі. А тут… зайченя і є.

Хто ж ти? Звідки така взялася?

Градо каже, що принцеса привела її до палацу напередодні від'їзду. І нікому, крім парочки слуг, не сказала, що бере з собою «відьму», котра казна-звідки взялася. Дивно все це.

Між дівчатами явно не просто стосунки пані-служниця. Є щось більше. Якби йшлося дійсно про відьму-віщунку, то забаганка Ланторініаль була б зрозуміла. А от для чого принцесі брехати всім, включаючи власного батька, і таємно везти з собою в Раграст замасковану ельру, мені поки що не зрозуміло.

Єдина ельра в оточенні доньки Танрагоса – це її мачуха, з якою вони, виявляється, були близькими подругами дитинства. Я особисто королеву Аміннаріель не бачив, але якщо вірити тому ж Градо, там бідолаха пов'язана з чоловіком кревним шлюбним обрядом. Такі пута не розірвати. А мені в руки потрапила дівчинка вільна, хоч і зламана сильно.

А що Танрагоса боїться, так цього хворого виродка боїться, здається, все, що жіночої статі. І небезпідставно. Та й що б він, дружину свою не впізнав? Хоча... люди іноді бувають сліпі, як ті кроти, не помічаючи нічого далі за свій ніс. Особливо якщо природа магією та чуттям обділила.

Потрібно розібратися. Але обережно. Не хочу злякати, а то ще втекти спробує моя недовірлива цукрова спокуса.

За вікном починає сіріти небо. Незабаром брат з'явиться. Може, і вже з'явився. Міст усю ніч був опущений. А ворота не обов'язково повністю відчиняти, впускаючи нічних гостей. Звідси можна і не почути, як хвіртка відчинялася. Треба вставати. Хоч і не хочеться випускати з рук таку ласу здобич.

Дверна ручка прокручується якраз у той момент, коли я обережно перекладаю дівчину на подушку. З роздратованим зітханням, вкриваю її простирадлом, ховаючи. Додаю трохи сонних чарів, щоб спала міцніше. І обертаюся до брата, що з'явився у дверях. Хто ще може не тільки обійти мої охоронки, а й взагалі безцеремонно наплювати на їхню наявність?

– Це хто там у тебе? – цікавиться замість вітання, закриваючи за собою двері та проходячи до кімнати. – Нашу наречену вже звабив?

− Стукати не пробував? − вискалююсь в усмішці у відповідь, піднімаючись з ліжка. − І говори тихіше, розбудиш.

Брат здивовано здіймає брови, з ще більшою цікавістю тепер намагаючись розгледіти дівчину на ліжку. Але вона лежить спиною до нас і вкрита повністю. Тільки й видно, що вона крихітна зовсім.

− Ти що серйозно принцесу вже встиг у ліжко вкласти? – хмуриться з досадою. Але говорить все-таки значно тихіше. − Вирішив перевірку їй влаштувати ще до підписання шлюбного договору? Якось не по-братерськи це, тобі не здається?

− Принцеса повністю твоя, − знизую плечима.

− В якому сенсі? − от тепер брат вже по-справжньому здивований. Витріщився на мене недовірливо.

− В прямому. За принцесу Ланторініаль я з тобою не змагатимусь, − хмикаю, підводячись і натягуючи на себе сорочку. Штанів я й так не знімав, щоб зайченя завчасно не лякати. Та й стриматись так було легше. Її вороняче лахміття, звісно відразне, але рівно настільки, щоб бажання стягнути його з дівчинки стало ще сильніше.

Іду до згаслого вже каміна, жестом запрошуючи брата йти за мною. Він кидає ще один задумливий погляд на дівочу фігурку під простирадлом.

− Це не принцеса, так? – скоріше стверджує, ніж питає, сідаючи в те крісло, де кілька годин тому на мене чекала Мар.

Хитаю заперечно головою, не втримавши кривої усмішки.

На точній копії мого обличчя з'являється така сама, але ще й густо приправлена ​​цікавістю.

− А хто?

− Потім розповім, − мій погляд сам собою притягується до дівчини на ліжку.

Брат з розумінням киває.

– Я печать твою відчуваю. Швидко ти, однак, зі своєю пітьмою домовився. А ще їхати не хотів, кричав на Кахін. Але ж карга стара! Ні, щоб пояснити все до ладу, – тихо гарчить, посміюючись. − А я ще... думав. Стривай, а що зі шлюбним договором тоді?