В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

– Чому два? – приголомшено уточнюю я.

− Хм, ти маєш рацію. З урахуванням питання про коліно, вже три, − вдоволено мружиться демон.

Він що, всі мої питання рахує? Навіть ті, що випадково вирвалися? І ті, на які вже відповів? І чекає, що я за ці відповіді теж розплачуватимусь?

Але ж це нечесно. Він... мене обхитрував.

Тільки от навряд чи я маю хоч якісь шанси довести цьому підступному темному, що так не можна.

− Я відмовляюся цілувати вас заради відповіді про коліно, − обурено видихаю, намагаючись хоч якось відстояти свої інтереси.

− Добре, але два поцілунки ти мені все одно винна, − з таким виглядом, ніби відриває від серця найдорожче, погоджується принц. − Ну ж бо, Зайченя. Хіба я роблю чи прошу щось страшне?

Він просто неможливий. І, напевно, має рацію. Поцілунок у щоку точно не страшніший, ніж те, що я вже сиджу в його обіймах.

Змогла підійти − зможу і цмокнути його в щоку.

І найбільше в цій ситуації мені надає сил і рішучості те, що я знову не відчуваю відвертого примусу з його боку.

Виклик відчуваю.

Підстьобування та провокацію теж. Навіть маніпуляцію.

А примусу − ні.

Наче… якщо я зараз встану і твердо відмовлюся, він просто відпустить мене. Може ще спробує вмовити, може пожартує якось про боягузливе зайченя, але відпустить.

Адже це й справді всього лиш поцілунок у щоку.

Закусивши губу, я похмуро дивлюся на чоловіка, який навіть схилив голову, щоб мені було зручніше. Ну от навіщо йому це? Не збагну.

Та я знаю, навіщо це мені. Потрібно. Дуже потрібно.

І коли вже я зважилася підійти, коли вже все зайшло так далеко, як я навіть припустити боялася... пізно відступати.

Набравши в груди більше повітря, різко подаюся до демона і швидко притискаюся губами до його щоки.

І так само швидко відсуваюсь, не давши собі часу проаналізувати свої відчуття. Щоправда, губи тепер палають. Але я спромоглася.

− Хм, думаю вдруге в тебе вийде ще краще, − задумливо цокає язиком Адлар. − Давай перевіримо.

І підставляє іншу щоку.

Натхнена тим, що досі все йшло так добре і не страшно, я вже майже без вагань тягнуся губами до його обличчя.

Але в той момент, коли я майже торкаюся ними колючої щоки, демон раптово трохи повертає голову, і мій поцілунок припадає на його губи. І якось на моїй потилиці раптом опиняється його рука, не дозволяючи відсахнутися.

− Тс-с-с, я не ображу тебе, маленька. Тільки поцілую. Обіцяю, – шепоче він, дивлячись у мої очі, що розширилися від переляку, ловлячи губами моє часте дихання. − Таке хоробре зайченя. Я захоплений твоєю силою духу, маленька. Дозволь показати тобі, що боятися нема чого. Не думай. Не згадуй. Просто. Відчувай.

І перш ніж я встигаю потонути в новому нападі паніки, він ніжно торкається своїми губами до моїх. Гладить. Пестить. Пробуючи їх на смак. Досліджуючи.

І це настільки не схоже на будь-що з пережитого мною, що я просто гублюся, приголомшено завмираючи й прислухаючись до своїх відчуттів. До того дивного трепету, що зароджується у мене в животі, до обіймів пітьми, що оточила мене, даруючи таке незвичне відчуття безпеки. І до обережної ніжної ласки чоловічих губ.

− Смачненьке Зайченя, − шепоче демон, відриваючись від мого рота. І зненацька цілує мене в кінчик носа. − От бачиш, з другого разу вийшло значно краще. І зовсім не страшно, чи не так?

А я тільки й можу, що очманіло кліпати очима, не вірячи в те, що трапилося. Я цілувалася із чоловіком. Він цілував мене. І мені не було гидко. Навіть… приємно?

– Це не поцілунок у щоку, – навіщось видаю я цілком очевидний факт.

− Так поцілунок у щоку я тільки за питання про коліна просив. Хіба ні? − І підморгує лукаво: − Ти від нього сама відмовилася.

– Ви… ви… так нечесно! – видихаю, забувши навіть, що досі перебуваю в його руках.

– Хіба? − здивовано здіймає Адлар брови. – І чому, дозволь спитати?

І що йому відповідати? Звинувачувати, що він обкрутив мене навколо пальця? Що не уточнив, який саме поцілунок має на увазі, а так би я не погодилася? Так я й сама не подумала уточнити нічого, наївно припустивши, що йдеться про ту ж ціну, що раніше. Забула, що маю справу з демоном. Таким турботливим зі мною. Але таким… Підступним та хитрим.

− Що вам від мене потрібно? – дивлячись у темні очі, наважуюсь я поставити нове запитання. І завмираю в очікуванні. Мені потрібно знати відповідь, але чи зможу я заплатити за неї?

Кілька секунд Адлар мовчить, допитливо розглядаючи мене у відповідь.

– На це запитання я відповім тобі вранці, Зайченя. Після того, як ти проведеш ніч у моєму ліжку і дозволиш моїй темряві насититися твоїм світлом.

Злякано видихнувши, я ледве притлумлюю бажання сіпнутися з його рук, спробувати вирватися з дбайливої, проте сталевої хватки. Доводиться знову нагадувати собі про нашу угоду. 

Це лише його ціна на моє запитання. Я можу відмовитись. В мене є вибір.

І я відмовлюся. Так. Ця ціна не для мене. І навіть не буду нічого уточнювати, щоб не нарватися на нові «прохання».

– Знову боїшся, – подається Адлар до мене. Проводить носом по моїй скроні, там де б'ється тонка жилка. − Які сороміцькі в тебе думки однак. Я ж мав на увазі лише спільний сон. Ми ж з тобою вже спали так минулої ночі. І я тебе навіть не з'їв. Нічого іншого я нині від тебе не хочу.

− Не з’їли, але поставили на мені печать, − дорікаю я, заливаючись рум'янцем і мимоволі починаючи сумніватися.

– Хіба тобі від цього погано? Ще вчора ти від одного мого наближення ледь свідомість від страху не втрачала. А зараз от сидиш у мене на колінах, і сперечаєшся зі мною через дрібниці, після того, як сама поцілувала. Уяви, якою хороброю ти завтра станеш. М-м-м, я вже в передчутті.

Найдивовижніше те, що я раптово починаю виразно розуміти – він і не планував мене нікуди відпускати сьогодні. І з самого початку вирішив залишити у себе на ніч. І цілком міг зробити так, як учора в заїзному дворі. Просто наказати робити те, що він бажає. Міг зробити все, що душі завгодно, зрештою. Але натомість затіяв усю цю гру з запитаннями та проханнями, щоб домогтися від мене добровільної згоди.