В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Очі демона на мить спалахують таким хижим задоволенням, що я знову почуваюся тією самою здобиччю, яку спритно заганяють у пастку. І вже шкодую, що погодилася на цей обмін. Втім… я ж можу і не питати більше нічого. Тільки й усього, хіба ні?
Але з іншого боку… він же обіцяв. А чим чистіша кров Древніх тече у венах, тим міцнішим має бути дане слово.
Отже, обіцянка чистокровного демона майже дорівнює присязі.
І зрештою, якби він хотів завдати мені шкоди, хіба почав би затівати всі ці ігри? Ні, він просто взяв би бажане. А якщо грає зі мною, то йому навіщось потрібна моя добра воля.
− Ну, що ж ти? Невже злякаєшся? − піддражнює, дивлячись на мене з-під вій.
Підступний демон.
– Що означають руни на вашій печаті? – випалюю, наважившись.
Він посміхається. Наче саме цього питання й чекав.
− Іди сюди, я поясню, − і красномовно плескає себе долонею по коліну, показуючи, куди саме я мушу йти. – Це моє прохання.
− Сісти до вас на коліно? Навіщо? – напевно, мої очі стають величезними, як два блюдця.
− Це твоє нове питання? – хмикає іронічно Адлар. − Тоді, ось тобі ще одне моє прохання. Коли… сядеш до мене на коліно, я хочу, щоб ти мене поцілувала… – і підморгує лукаво, – в щоку.
Дихання збивається, а серце в грудях робить кульбіт, варто мені тільки уявити, що я виконую ці так звані прохання. Опинитись так близько до нього… самій підійти… доторкнутися… поцілувати. Це здається неможливим. Але ж я можу відмовитися. Лише не почую відповідей.
Мене не примушують.
Я можу вирішувати сама.
Адлар спостерігає за мною. Розслаблений, спокійний. Не квапить. Не поспішає. Ніби у його розпорядженні весь час світу. І мої сумніви явно не залишаються не непоміченими. Мені так хочеться спитати, навіщо йому все це? Навіщо ці прохання? Це гра? Але чи готова я платити за відповіді?
Напевно, варто перевірити.
Я не хочу вічно боятися.
Так, я казала Торі, що більше ніколи не стану чиєюсь дружиною. Що не хочу цього… але чи була я з нею щирою?
Можливо… колись мені справді захочеться сім'ї. Справжньої. Бувають же в інших такі? Невже мені не судилося дізнатися, як це? Невже, моя доля − лише самотність?
Мене страшенно лякає думка про те, щоб знову колись належати чоловікові, але від думки, що я ніколи не зможу притиснути до грудей власну дитину, що ніколи не пізнаю радість материнства… це боляче і до сліз гірко.
Я маг життя. І я не зможу дати життя своїм дітям? Сама в себе це заберу?
Та я дійсно ніколи не зможу цього, якщо не переборю свої страхи. Якщо не зможу бути із чоловіком. Торкатися його. Не боятися. Діти нащадків ельран не народжуються від насильства. Навіть якщо це насильство над собою.
Те, що за два роки я так і не завагітніла від Танрагоса, змушувало його з кожним днем усе більше лютувати. І карати мене все жорстокіше. За все. За те, що я не кохаю. За те, що мені гидко бути з ним. Що б я не казала... моє тіло все одно говорило інше.
І зараз я маю можливість випробувати себе з іншим чоловіком. Підійти. Торкнутися. Сама. За власним вибором. Того, хто не викликає у мене огиди. Того, хто міг би мені сподобатися, якби ми зустрілися до Танрагоса.
Можливо, ще зарано. Можливо, мені потрібно більше часу, щоб зцілитись та забути. Але може, краще мені ніколи й не стане. А може... це як із переломом. І треба зараз... по живому... щоб кістка зрослася правильно.
Ну що страшного в поцілунку в щоку?
Нічого.
Не вірячи до кінця в те, що відбувається, не дивлячись на принца, я підводжуся. І роблю перший невпевнений крок до нього. Маленький. Найскладніший. А потім ще один. І ще…
Застигаю поряд, відчуваючи, як гарячково калатає серце в грудях. Я не можу… не можу… не можу.
Демон дивиться. І мовчки простягає мені руку... долонею вгору. Немов пропонує допомогу… немов знає, що діється в моїй душі.
А може, й знає.
Для чого б він це не робив… я йому вдячна. І приймаю допомогу. Тому що потребую її. Тому що відчуваю це правильним.
Як тільки моя рука опиняється в його долоні, він м'яко тягне мене до себе, змушуючи подолати залишки відстані, що розділяє нас, і я вже сама не помічаю, як через мить опиняюся у нього на коліні... в кільці його рук.
Так близько… він тримає мене… не відпустить… змусить… зламає…
Тіло ціпеніє від хвилі неконтрольованого і необґрунтованого жаху. Дихання спирає, а перед очима все пливе.
− Тс-с-с, маленька, подивися на мене, − вривається в мою затуманену свідомість наполегливий голос Адлара. Він знову за підборіддя повертає мою голову до себе, ловлячи мій погляд. − Хто перед тобою? Кого ти бачиш? Скажи це.
− Вас, − виштовхую із себе, відчуваючи, як відступає трохи паніка. Ніколи б не повірила, що пітьма в чиїхось очах буде так заспокійливо впливати на мене.
Все добре. Добре. Нічого страшного не сталося. Я сама цього хотіла. І сама прийшла. Ну, майже сама. Але ж це моє рішення.
− Розумничка, − вуркоче принц. Зі схваленням… і невже співчуттям? − Ти зі мною зараз, Зайченятко. Пам'ятай про це. Хто б тебе не кривдив у минулому, його більше немає поряд. І ніколи не буде.
– Що… звідки ви… – видихаю розгублено. І несподівано згадую, як мені почулося пирхання коня за вікном воза, але я нікого не побачила. − Ви чули те, що я вдень говорила Хефі?
− Не я. Мені розповіли. Але твій страх надто красномовний і без цього, − Адлар власницьким жестом обіймає мене за талію, притягуючи трохи ближче. Не притискаючи, але не дозволяючи забути, що я в його руках. − Ти боїшся всіх чоловіків так очевидно, що про причини навіть не доводиться сумніватися. І я хочу знати, хто він?
Ні. Цього йому точно не можна знати. Нікому не можна знати.
– Ніхто… – трясу заперечно головою. – Його більше немає у моєму житті. Я вільна. І не хочу говорити… про нього. Будь ласка.
Намагаюся підвестися, але важка долоня на талії стискається міцніше, утримуючи мене на місці.
