В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

До повернення принца я вже встигла і повечеряти, і постояти біля вікна, спостерігаючи з-за важких портьєр за метушнею в освітленому смолоскипами дворі. І погрітися у кріслі біля каміна. І кілька разів обійти по колу всю кімнату, щоб знову повернутись у крісло. І весь цей час мій погляд постійно повертався до пов'язки.

Так. Я її не вдягла. Але лишила на столі, щоб була під рукою. І досі не можу остаточно визначитися – залишити все, як є, чи все-таки сховатися знову. Я без цього клаптя зачарованої тканини тепер себе все одно що голою відчуваю.

Але зараз уже пізно щось змінювати. Двері відчиняються. На порозі з'являється Адлар. І я застигаю, випроставшись у кріслі та вчепившись пальцями у свою спідницю. Відвернувшись, дивлюся на язики полум'я, що танцюють у каміні, і буквально шкірою відчуваю прикутий до мене чоловічий погляд.

Двері зачиняються з тихим клацанням. Я нервово ковтаю. Треба було вдягнути. Не можна нікому показувати своє обличчя. Свої очі. Я беззахисна без цієї маски. Занадто відкрита. Доступна…

Він ступає безшумно, але я все одно відчуваю його наближення. Чую, як скрипить крісло навпроти.

Сів у нього. Дивиться на мене.

Моя паніка сягає тієї межі, коли я вже ледве можу дихати, і на очі навертаються сльози.

− Подивися на мене, Зайченя, − велить м'яко. Занадто м'яко. Як я можу повірити в цю його м'якість?

– Я не можу, – шепочу хрипко, стискаючи тканину так сильно, що пальці вже німіють.

– Чому?

− Ви знаєте. Я боюся, – зізнаюся з гіркотою. І з соромом. Ось на цьому і скінчилася вся моя хоробрість. Мабуть, доведеться мені з цією пов'язкою зростись.

– Ти дозволиш допомогти тобі? − ставить Адлар зовсім несподіване питання.

Як він може допомогти мені? Хіба що пов'язку подати.

Моє мовчання демон, мабуть, сприймає за згоду, тому що раптово подається до мене і, дбайливо вхопивши за підборіддя, просто повертає моє обличчя до себе.

Своєрідна допомога. Така, що не залишає вибору. Замружившись, застигаю. Ледве дихаючи. Не знаючи чого чекати далі.

− Ти − красуня, − вимовляє задумливо через кілька секунд. Так просто. І раптом гладить мене по щоці. − Мені дуже приємно, що ти зважилася показатися мені без пов'язки. Я ціную твою довіру.

Знати б ще, навіщо йому це здалося.

− Можна, я одягну її назад? − прошу жалібно, так і не наважившись підняти на нього очі.

Навіть не стільки від страху бути впізнаною – без моєї магії, вони лиш блідо блакитні. Ні, я просто не готова поки побачити його реакцію на мене. Просто не готова попрощатися з ілюзією безпеки.

Просто... Я не потворна. І повністю у його владі. У владі чоловіка. Молодого, здорового та сильного. Напевно, такого що звик, що його ліжко завжди гріють жінки. А тут нікого, крім мене, немає.

− Ні, Зайченя. Не можна. Тебе тут ніхто, крім мене, не бачить. Вона тобі не потрібна, – повідомляє спокійно та абсолютно безкомпромісно.

Потрібна. Дуже потрібна. Але він уже вирішив інакше.

− Ти поїла? − Адлар відпускає моє підборіддя і сідає у своєму кріслі зручніше. Спокійно відкидається на спинку, витягає ноги. У тих самих чоботях.

− Поїла, − киваю, спостерігаючи за ним з-під вій.

− Розумниця. Став своє перше запитання − те, що він вдоволено усміхається, я знаю, навіть не дивлячись на його обличчя.

Ось так одразу можу ставити? І він навіть відповість? З чого тоді почати? Їх стільки у моїй голові, цих питань. Що найважливіше?

− Чому ви взяли мене під свій захист? − все-таки набираюсь я сміливості підняти на принца очі.

І потрапляю в пастку його погляду. Темного, уважного, пронизливого. Та він, як не дивно, допомагає мені нарешті трохи заспокоїтися. Там цікавість, а не хіть.

− Ти припала до смаку моїй пітьмі, − чую зовсім несподівану для мене відповідь, і губи Адлара вигинаються в іронічній посмішці.

− Як це? – видихаю здивовано.

− У тобі світло. Багато. Це приваблює і манить. Гріє, – вкрадливо повідомляє мені темний.

– Мій резерв порожній. Про яке світло ви кажете? – здивовано хитаю я головою.

− Дівчинко, ти говориш із чистокровним демоном. Мені не потрібно відчувати твою магію, щоб засмакувати сутність. У тобі досить багато крові древніх. Швидше за все, ти або ельра, або дріада, або світла відьма, проте в останньому я дуже сумніваюся.

Він так глибоко відчуває? Я навіть не припускала, хоча мала б. Як мало я ще знаю про цей світ. Але… Тоді, виходить, що як тільки повернеться мій дар, я буду повністю розкрита – далеко не всі ельри були жрицями Світлої та магами життя. Він зрозуміє, хто я… Не можна цього допустити. Отже, мені й у Раграсті не можна залишатися. Але й Торі я покинути не можу. Що ж робити?

– Тебе налякали мої слова, – констатує принц. − Я вже зрозумів, що ти ховаєшся. Хочу знати від кого? І чому?

Нікому цього не скажу. Але ж можна й інакше відповісти.

− Від усіх. Щоб почати життя спочатку.

У цьому я не брешу. Ніхто ніколи не повинен дізнатися, ким я була раніше. Аміннаріель мертва.

− Гаразд. Вдам, що повірив, – хмикає Адлар, схиляючи голову набік. − Поки що.

− Можна я ще спитаю?

Принц широко посміхається, барабанить пальцями по підлокітниках.

– Можна, але ти вже поставила чимало запитань. Тепер кожна моя відповідь буде коштувати тобі одне моє виконане прохання, – повідомляє звабливим тоном підступний демон. − Згодна на такий обмін?

Я не можу на це погодитись. Хто зна, які прохання він озвучить. А з іншого боку, мені так багато всього хочеться спитати. Може, не все так страшно?

– А якщо я не захочу виконувати? − наважуюсь уточнити.

– Тоді я не відповім. Всього лиш, – підморгує лукаво.

− І не розгніваєтеся?

Знаю, що мій голос звучить недовірливо, але нічого не можу з цим вдіяти.

– Ні. Обіцяю, що на тебе не розгніваюся. І ніяк не покараю тебе за незгоду. Лише не відповім, – терпляче вимовляє Адлар. − То що, згодна?