В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
– Як бачите, на цій жінці моя печать. Тільки я маю право її карати та милувати, – задоволено вимовляє Адлар. − Мар, перепроси його величність за те, що кинула в нього моїм чоботом.
Він що серйозно?
– Прошу мене пробачити, ваша величність, – видихаю я хрипко, не дозволяючи собі навіть замислитись, щоб не злякатися, і радіючи, що голос у мене від страху майже зник. І несподівано для себе додаю: – Я більше так не буду.
І я зовсім не винувата що це прозвучало майже... в’їдливо. Демони точно погано впливають на мене.
− Як на мене, то конфлікт вичерпаний, − посміхається вдоволено Адлар, не звертаючи жодної уваги на те, що Танрагос уже ледь стримується. – На цьому мушу відкланятися. Мені перед вечерею просто вкрай необхідно пізнати нові істини від пані Мар. Мартан, Бранн залишаєтеся на посту. Ходімо, Маерен.
І схопивши мене за ту саму руку, на якій я ще не встигла поправити рукав, він просто веде мене геть.
Я приходжу до тями лише тоді, коли за нами зачиняються двері його покоїв. Принц відпускає мене, зачиняючи ці двері на ключ, а потім проводить по них рукою, від якої розбігаються потічки пітьми, запечатуючи, закриваючи все. Відсікаючи всі шляхи для відступу. І лише після цього обертається до мене.
Кілька секунд ми мовчки дивимося одне на одного. Я з побоюванням. Він із якимось дослідницьким інтересом.
− Що це? – наважуюсь я спитати, показуючи на свою руку.
– Ти ж чула. Моя печать, − схиливши голову набік, повідомляє Адлар.
– І що вона означає? – уточнюю підозріло.
– Нічого небезпечного для тебе, – хмикає демон. − Якщо коротко, то саме те, що я сказав Танрагосу. Ти під моїм захистом.
– А якщо не так стисло? − не можу позбутися відчуття, що він сильно не домовляє. І ухиляється від відповіді, так.
Але навіщо? У що я знову вплуталася невідомим чином?
– А це вже надто довго розповідати, зайченя, – Адлар, хижо посміхнувшись, робить крок до мене. − У мене були інші плани на вечір. Я збираюся сьогодні за будь-яку ціну умовити тебе зняти цю гидоту з обличчя.
