В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
А далі час помчав набагато швидше, ніж я розраховувала. Спочатку прокинулася Хефі, і мені довелося зайнятися її лікуванням. Дівчині було вже набагато краще, але від трясіння возу все одно стало зле. Довелося знову пускати в хід ті крихти дару, що мені зараз доступні, відпоювати її приготовленим під час привалу відваром, а потім... багато-багато розмовляти.
Почалося з того, що я розповіла Хефі про те, що вже ввечері ми будемо у Вардені. Вона, почувши цю новину, знову вдарилася в паніку, що принцеса її вижене, я знову її заспокоювала, і якось так дивним чином само собою вийшло, що наша розмова непомітно перескочила на демонів. І моя співрозмовниця, вражаючи мене своєю здатністю викидати погане з голови, висловила палкий захват від того, які демони всі цікаві та привабливі чоловіки. І що вона була б зовсім не проти сподобатися комусь із них, якщо вже тепер житиме в Раграсті, як особиста покоївка її високості.
– А ти… не боїшся? − не витримую я, коли моя співрозмовниця закінчує з придихом розповідати, як їх вранці супроводжував якийсь величезний бородань, і як дбайливо він допоміг їй сісти в візок, а Оддет після цього від заздрості розлютилася.
– Чого боюся? – здивовано витріщається на мене Хефі.
– Що він захоче від тебе… з тобою… – я замовкаю, намагаючись підібрати відповідне слово і під здивованим поглядом молоденької покоївки дедалі більше бентежуся, поки нарешті не випалюю: – Злягатися. Тебе ж уночі мало не зґвалтували. А ти тепер мрієш, як привернути увагу величезного демона, від якого ніяк не зможеш захиститися.
Дівча блідне, стискаючи тремтливі губи, і я подумки лаю себе останніми словами за те, що нагадала їй. Ну от хто мене за язика тягнув? Навпаки треба було порадіти, що вона забула вже про свої біди.
– Пробач… я просто… ти молодець, що не боїшся. Так не всі можуть, – вимовляю винувато, не знаючи, як її ще можна заспокоїти тепер.
− Я боюся, − зізнається тихо Хефі, стискаючи бліді натруджені руки. − Але то був король. Він… страшний. Це всі знають. І Калваг, і деякі гвардійці. Але... ще я знаю, що не всі чоловіки такі. І знаю, як хороше буває з чоловіком, коли сама хочеш бути з ним, коли він подобається.
Від подиву я навіть забуваю як дихати.
− У тебе був чоловік? – питаю спантеличено. − І тобі це подобалося?
− Дуже, − мрійливо жмуриться моя досвідченіша, ніж я могла про неї подумати, співрозмовниця. − Це так... солодко, так гаряче і млосно, і часом здається, ніби в небеса злітаєш і ширяєш там. Мені подобається торкатися чоловіка, і коли він торкається, і дивитись на чоловіче тіло… відчувати на собі…
– Припини, – прошу хрипко.
Надто вже лякає мене те, що несподівано починає малювати моя уява під оці її описи. Чомусь я бачу зовсім не Танрагоса, єдиного чоловіка, якого знало моє тіло. Ні, з невідомих причин я уявляю Адлара. Як він іде до мене оголений. Як притискає до дверей, дивлячись у вічі… Ні. Не треба мені такого щастя! Може Хефі й має рацію. Може з власної волі це буває приємно, але перевіряти її слова я не збираюся. Це не про мене.
− Вибачте, − покаянно дивиться вона на мене. − Я трохи захопилася. А вам погані чоловіки траплялися, так? Лиш погано було?
− З чого ти це взяла? – ошелешено видихаю.
– Ну, ви так спитали здивовано? – знизує Хефі плечима. – От я і подумала, що вам ще ні з одним не було добре.
− Я тільки з одним і була, − виривається в мене те, чого я сама від себе не чекала.
Просто вона не знає, хто я, і ніколи не дізнається. А я не можу більше ні з ким про це поговорити, навіть із Торі, яка ще зовсім цнотлива… та ще й донька мого мучителя.
− І це точно не було приємно. Ніколи. Але можна потерпіти, як менше зло, – зізнаюся, скривившись. – Тому мені так дивно чути твої міркування.
Хефі співчутливо зітхає, дивлячись на мене з жалем. Дивно, але мене навіть не дратує жалість цієї дівчини – вона надто щира та добра.
Між нами повисає напружена тиша, і я, щоб відволіктися від важких дум, розсіяно дивлюся у вікно. На якусь коротку мить мені здається, що поруч пирхає чийсь кінь, але коли я різко подаюся до вікна і визираю з нього, нікого там не бачу. Напевно, справді лише здалося і це фиркали коні, які наш візок тягнуть. З цими демонами я скоро вже свою власну тінь у шпигунстві підозрювати почну.
− Розкажи мені про себе. Як ти потрапила до принцеси у служіння? – намагаюся я змінити тему, сідаючи назад на місце.
І це у мене чудово виходить. Хефі з радістю береться розповідати мені про свою велику родину, про батьків, дідуся, грізну бабусю, про шістьох сестер і сьомого наймолодшого брата. Про те, що це була для неї велика честь стати особистою служницею її високості, і що вся сім'я нею тепер страшенно пишається. Вона навіть допомогла влаштуватися служницями своїм двом сестрам. Одна служить графині Дітріче і дуже засмутилася, що принцеса не взяла її господиню із собою. А друга − баронесі Дакері, яку я навіть згадати не можу.
За балачками Хефі залишок дня пролітає не те щоб непомітно, але точно не нудно. Мені, несподівано навіть для самої себе, дуже цікаво слухати цю дівчину. Про її просте життя. Про просту, але люблячу сім'ю, де батько любить матір і своїх дочок і не підіймає на них руку. Бо потроху я розумію, що в дещо наївних розповідях юної служниці відчувається часом проста і якась дуже правильна мудрість.
І коли колеса нашого візка починають гуркотіти по бруківці, в'їжджаючи у ворота Вардена, мені навіть стає трішки шкода, що дорога в її компанії закінчилася.
− Як ти себе почуваєш? – питаю у Хефі, що захоплено визирає з вікна.
− Ой, ви знаєте, просто чудово, − прислухавшись до себе, заявляє з широкою посмішкою дівчина. – Дякую вам від щирого серця. Я тепер справді зможу гарно служити її високості.
– Я рада, – усміхаюся задоволено. Добре, коли можеш допомогти комусь. І для цього не обов'язково мати величезний дар. Іноді досить навіть маленьких його крихт. Або простого бажання.
