В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Шукати нічого не довелося. Мої супроводжувачі навіть без прохань з мого боку одразу ж відвели мене до багаття, біля якого спритно куховарив ще один здоровань-бородач Роїн. Як мені пояснили, саме він відповідає за провізію та їжу раграстців у цьому обозі. А той, вислухавши Бранна, що саме від нього вимагається, відразу видав мені невеликий казанок з кришкою, в який з великого спільного казана відлив трохи окропу.

Несміливо подякувавши, я зайнялася відваром.

На нас з цікавістю поглядали демони, що снували навколо, слуги та обозні. Я відчувала і помічала на собі уважні й не дуже погляди, в якусь мить навіть зауважила, що за мною спостерігає один зі споглядачів Калвага. Але за моєю спиною височіли Мартан і Бранн, тож ніхто мене не чіпав і не займав. А Роін ще й допоміг спочатку перелити готовий відвар у чисту флягу, а потім, вразивши до глибини душі несподіваною турботою, сунув мені в руки миску з ситною м'ясною юшкою, заявивши, що не годиться особистій відьмі принцеси перебиватися всухом'ятку, ховаючись від усіх по візках, якщо можна прийти до багаття і нормально поїсти.

Якби це сталося вчора, я б уже жахалася і мліла від однієї тільки думки, що за мною спостерігали достатньо уважно, аби помітити навіть, їм я, чи ні. А зараз… чи я вже просто втомилася боятися після всього, чи може дивне ставлення демонів до мене почало сприйматися майже звичним і не таким лячним, але мене це вже чомусь не зачіпає. З яких би причин вони не взялися мною опікуватися, мені це зараз на користь. А потім... про «потім» і перейматимуся потім. Зараз все одно нічого змінити не можу.

Тому, ще раз подякувавши, тепер уже значно сердечніше, я слухняно сіла біля вогнища і майже спокійно поїла, намагаючись не звертати уваги ні на відсутність усамітнення, ні на цікаві погляди в мій бік. Лише прислухалася до розмов чоловіків та спостерігала за злагодженими зборами в дорогу.

І ось привал залишився позаду. Хефі, поки мене не було, примудрилася заснути. Мабуть, уночі очей не стулила, та ще й у дорозі змучилася зовсім. Будити я її не стала − сон часом найкращий лікар. Все одно треба дати відвару настоятися та охолонути. Не потурбував сон дівчини й віз, що з дрожем рушив у дорогу. Тож я влаштувалась на протилежному сидінні поруч із вікном, спостерігаючи за тим, що відбувається зовні.

Добре, що я більше не стикалася ні з Таграгосом, ні з Адларом. Занадто багато нервів це у мене забирає. Нервуючи, я можу наробити помилок і видати себе. А цього не можна допускати. 

Майже втекти, щоб все зіпсувати? Ото вже ні. Нізащо!

От дивно… вони обидва страшенно лякають мене, але якщо від колишнього чоловіка мене просто верне, то принц демонів викликає в душі незнайоме збентеження й тривогу. Напевно, річ в тому, що він зовсім не схожий на відомих мені чоловіків. Невідома небезпека, від якої я поки що не знаю, як уберегтися і чого чекати.

− І довго ти збираєшся цю ганчірку на обличчі носити? − раптом лунає поруч голос, який я вже навіть із заплющеними очима спросоння впізнаю. Згадай лихо...

Замислившись, я навіть не помітила, як той, про кого я думала, порівнявся з нашим возом.

Що в цих демонів за звичка така нестерпна з'являтися нізвідки? І як вони це роблять так непомітно? То Мартан, то тепер сам принц… Подолати інстинктивне бажання сховатися від Адлара, який так несподівано опинився поруч, у мене просто не виходить. Але, забившись у куточок за фіранкою і затамувавши подих, під метушливий стукіт серця і шум у вухах, я дуже швидко починаю усвідомлювати, як безглуздо зараз поводжуся. Може… може, він уже подався далі? Ну, навіщо я йому здалася?

– Не відьма, а зайченя якесь мені трапилося, – долинає до мене насмішкувате. − Покажися, страшко. Я не кусаюся. Принаймні поки що. 

Не поїхав.

Приречено зітхнувши, сідаю рівно, показуючись демонові.

– Мені тут доповіли, що ти вже втекти від нас надумала, – окинувши мене уважним поглядом, видає його демонічна високість.

– Я… ні… вже ні, – хитаю заперечно головою.

− Хм, не зовсім правда, − примружується Адлар. От… от… демон! Щоб йому! — Отже, ці думки ти ще не облишила. А як же твоя пані, якій ти так віддана? Залишиш її одну на нас, таких страшних демонів?

– Не залишу, – виривається у мене впевнене.

− От тепер правда, − задоволено посміхається принц. − Повернімося до твоєї пов'язки. Навіщо вона тобі? На мою думку, ти істину і без неї чудово бачити зможеш.

Знущається. От точно знущається.

Що відповідати? Збрехати? Так він зрозуміє. Правду казати? Точно ні.

− Не тільки у вас бувають примхи, ваша високість, − вимовляю обережно, намагаючись говорити гранично ввічливо і сподіваючись, що цієї відповіді йому буде достатньо.

І майже одразу розумію, що прорахувалася.

− Навіть так? – хижо звужує очі. – Отже, не знімеш?

Ох, здається, цей хижак тепер ще більше зацікавився мною. Як же?! Чоловік і не отримав бажаного. Не задовольнили його цікавість. Треба тепер хай там що досягти свого і начхати при цьому на почуття тих, хто постраждає в результаті.

Якби мені не було так страшно, що мене впізнають, і що я можу цим накликати на себе ще більше його інтересу, здалася б просто зараз і зняла цю пов'язку, аби демон відстав від мене. Але я не можу собі цього дозволити. Хіба що потім, після Вардена... якщо вигадаю спосіб зіпсувати свою зовнішність більше, ніж просто пофарбувавши шкіру.

− Вибачте, але ні, − хитаю головою, насилу поборовши нервовий дрож. Аби лиш не розлютився. Нехай слова про те, що жінка не може його образити, будуть правдою.

Ну, навіщо йому далася моя пов'язка? І я сама? Від нудьги розважається? Як його тепер від себе відвадити?

— Що ж, — на губах принца замість злої гримаси зненацька з'являється сповнена передчуття усмішка. − Так, мабуть, навіть цікавіше. Люблю хороше полювання. До вечора, зайченя.

Що? Полювання? І… У якому сенсі до вечора?