В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Це схоже на якийсь дурний кошмарний сон!

Вони справді зібралися битися у поєдинку.

Через мене.

Я ще хоч якось можу зрозуміти Аєдана, якому кинули виклик, і відмова приймати цей виклик може вважатися слабкістю для демона. А от поведінка Інгальфа з його зухвалим наміром домагатися жінки, яка належить іншому, мене приголомшила настільки, що я непростимо розгубилася.

І не зуміла вчасно запобігти цьому кошмару, не встигла збагнути, що сказати, як осадити зухвальця.

А потім мене вже ніхто не слухав. Просто відмахнулися, змусивши кипіти від злості.

Наказавши нам з Івером залишатися в кімнаті, ці двоє... упертих баранів взяли й пішли кудись удвох. Ще й дверима грюкнули, змусивши мене злякано сахнутися назад.

– Ось, я ж казав, що ти сподобаєшся батькові. Він найсильніший. Переможе демона і ти будеш нашою, – гордо заявляє Івер, підходячи до мене.

– А мене ви з батьком і не подумали спитати?! Може я не хочу бути вашою? – сердито розвертаюсь я до хлопчика. − Може, я хочу з демоном залишитися? Чи взагалі бути сама? Про це ти не думав? Чи тобі все одно? Я тобі що, іграшка?

Обличчя хлопчика буквально витягується. Він здивовано кліпає очима, розкриває рота, намагаючись щось відповісти, а мені стає соромно. Він лише дитина. Не йому це треба було говорити. Не йому.

А цим мужикам твердолобим.

І не кліпати очима, коли за мене знову мою долю вирішували.

Але що я могла вдіяти? Що сказати, щоб мене почули?

Що не хочу цього поєдинку, сказала. Відмахнулись.

Що не шукаю собі чоловіка, також. Князь тільки посміявся. Гад такий глумливий.

Що обираю Аєдана… І цим знову зв'язати себе з чоловіком, і цього разу вже назавжди, бо цей точно ніколи зі своїх рук не випустить. Я не готова!

А навіть якби була готова... Не хочу так! Не хочу супроти волі й лише тому, що інакше вони горлянки один одному перегризуть. Що це взагалі за традиції такі безглузді?

– Пробач, що накричала, – присоромлено прошу у притихлого княжича.

− Ти справді не хочеш бути з нами? − знічено запитує хлопчик. В нього навіть голос починає тремтіти: − Я тобі зовсім не подобаюся?

Ну от тільки цього не вистачало. Дитину от образила. Теж мені жриця. Богиня Пресвітла, дай своїй нетямущій дочці розуму та терпіння.

Іду до нього, обіймаючи за плечі.

− Ти мені дуже подобаєшся, Івере. Ти чудовий, хоробрий, розумний хлопчик. І я з радістю буду твоїм другом, якщо захочеш. Але бути дружиною твого батька я не хочу і не можу. Чоловіка з любові обирають, розумієш? І жінку теж! Я вірю, що ви ще зустрінете ту, що вас обох любитиме. Що стане тобі найкращою матір'ю, а твоєму батькові найкращою парою. От побачиш. Обов'язково зустрінете.

Я цілую русяву маківку, всім серцем бажаючи, щоб так і було. І відчуваю, як частинка мого світла вплітається в ауру дитини, стаючи її оберегом та благословенням.

− Що це? – здивовано розплющує він очі. Сильний який. Такий маленький, а відчув.

– Благословення. Світла богиня скріпила та підтвердила мої слова, – усміхаюся я.

– Правда? – вражено округлює очі дитина.

– Чиста правда. Тепер ви з батьком свою най-найкращу і най-найкоханішу точно зустрінете. Богиня простежить, – підморгую я йому. – А зараз нам треба зупинити цей поєдинок. Ти знаєш, куди вони пішли?

– Ні. Але можу по запаху простежити, − заявляє Івер, гордо випнувши груди.

– Тоді веди.

− Пішли, але марно це. Тато вчив, що коли дорослі чоловіки б'ються, між ними не можна лізти, бо тоді можна самому по шиї отримати, – видають мені розумну пораду.

Тут я, звісно, ​​цілком згодна. І якби це був хтось інший, я б ще десять разів подумала, чи варто лізти. І, швидше за все, не полізла б. Зрештою, самі дурні, якщо б'ються з такого дурного приводу. Але від однієї думки, що б'ються вони за мене, що Аєдан, який ще навіть близько не відновився після того, як тягнув мене з того світу, може постраждати, мені аж погано стає.

А ще… ще мене така лють розбирає, що по венах ніби біле полум'я починає струмувати, вимагаючи виходу. Ніколи раніше я такого не відчувала.

Не дозволю більше за мене вирішувати! Нікому! Я не іграшка!

− Я не збираюся встрявати між ними. Я щось інше придумаю, – заявлю рішуче, хоч поки що навіть не уявляю, що саме.

За дверима кімнати нас чекає сюрприз у вигляді двох незнайомих демонів. Ну звісно, Аєдан не міг залишити мене без охорони. Зазвичай я йому за це дуже вдячна, але не тоді, коли мені доводиться витрачати час на суперечки з відданими воїнами короля, які отримали наказ охороняти мене саме в цій кімнаті.

Звідкись зовні лунає такий оглушливий рев, що навіть шибки у вікнах починають дзеленчати й бриніти. А потім гуркіт. Мене вже трясти починає, а цим хоч би що.

Не наказано їм, і все тут!

І знову рев…

− Заберіться з дороги! − карбую я гнівно, втрачаючи терпіння і починаючи палати сліпучим світлом. − Інакше я скажу його величності, що ви виявили неповагу до його нареченої. Можете супроводжувати мене та охороняти по дорозі.

І треба ж таке, вони здаються. Навіть кланяються шанобливо.

Далі ми з вовченям буквально мчимо коридорами палацу. Він уперед, а я за ним, міцно тримаючись за хлопчачу долоню. І тепер мені немає ніякого діла до придворних і слуг, що трапляються нам на шляху. Не пригальмовую я, навіть помітивши Торі з Адларом, що йдуть кудись, тримаючись за руки. Подруга, побачивши мене, приголомшено зупиняється з витріщеними очима. Та й у принца обличчя здивовано витягується.

Але це я відзначаю тільки краєм ока, усім своїм єством кваплячись вперед. Навіть не обертаючись у відповідь на вигуки та запитання. Потім усе.

Але ось перед нами відчиняються чергові двері, а за ними більше немає ще одного коридору, чи зали… За ними тераса з колонами, що виходить широкими сходами на величезний круглий майданчик утоптаної землі. Такий самий є в палаці Аделхея, хоч Танрагоса я на ньому жодного разу не бачила, тільки Осіана з його наставниками. На таких тренуються у бойовому мистецтві.