В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Якби я не сиділа, то, напевно, впала б. Мартан? Він же… З Танрагосом до Террвіна поїхав.

І вже повернувся? Ще й із якимись терміновими новинами?

О боги!

Може, він дізнався, що королева, яка померла, була несправжньою? Може, Танрагос про це теж дізнався? Чи ще щось страшне сталося?

− Скажи Мартану, що я прийму його з доповіддю через... чверть години, − кинувши на мене уважний погляд, наказує Ойзіну Аєдан. − А князю, що рятівниця його сина вже прийшла до тями, і йому повідомлять, коли вона зможе з ним зустрітися.

– А її високість? Вона питала, коли сьогодні можна прийти, − втягнувши голову в плечі й намагаючись дивитися куди завгодно, аби лиш не в мій бік, уточнює слуга.

– А її високості… – король роздратовано зітхає. − Скажи, що її дорогоцінна подруга до неї сьогодні сама прийде. Коли вважатиме за потрібне. А тепер залиш нас нарешті. І не турбуй більше, поки я не покличу.

Ойзіна, як вітром, здуває. І Аєдан всю свою увагу зосереджує на мені. Обводить пильним поглядом. Помічає і судомно стиснуті на серветці пальці, які я не встигаю розслабити, і, напевно, зляканий блідий вигляд.

— Може, ти хочеш щось мені сказати перед тим, як я поговорю з Мартаном? – цікавиться вкрадливо.

Він знає. Бачу це в його очах.

Може, не до кінця певен, але знає.

Я намагаюся щось вимовити, якось зліпити обривки думок у щось цільне й зрозуміле, а виходить тільки хапати ротом повітря, як риба, викинута на берег, і м’яти ту прокляту серветку тремтячими пальцями.

Що він зробить, коли переконається? Адже я обманом потрапила сюди. У його королівство. До його палацу. У його життя. Стала... нареченою.

Дружина Танрагоса. Втікачка. Яка з мене обрана? Я брехуха.

– Ім'я… ви питали… моє ім'я Аміннаріель, – шепочу хрипко, буквально вичавлюючи з себе кожен звук, відчуваючи, як дряпають вони горло, а свідомість накриває нестримною панікою. І ніякого світла і новонабутої рівноваги не вистачає, щоб вгамувати її.

– Угу. Гарне ім'я, – наче нічого незвичайного від мене не почув, киває демон. Підводиться з-за столу, простягає мені руку. – Тільки дуже довге. Язика зламати можна. Для Верховної жриці підійде. А от наодинці я волів би якось коротше до тебе звертатися. Придумати самому, чи скажеш, як тобі більше до вподоби?

Збита з пантелику і не вірячи до кінця своїм вухам, я навіть не помічаю, як слухняно вкладаю свою руку в його долоню. А наступної миті опиняюся в його обіймах.

− І чому ти знову трясешся, як зайченя полохливе? − притиснувши мене до своїх грудей, цікавиться демон. З усмішкою в інтонаціях. Цілує маківку. – А казала, що зцілилася. Тут ще зцілювати й зцілювати. Довго, ретельно та з задоволенням. То що з ім'ям?

− Можете звати мене Міною. Ви не гніваєтеся? − відчуваючи, як потихеньку відпускають лещата, що стиснули грудну клітку, я несподівано для самої себе набираюся сміливості обійняти його у відповідь. Просто обхопити руками. І притиснутись до чоловіка, набираючись від нього сил. І тепла.

− Трохи гніваюся... Міно, − перекочуючи моє ім'я на язику, вимовляє він. − Ти могла сказати мені раніше. Бажано ще тоді, коли я мав змогу випатрати цю мерзоту відразу ж, не відтягуючи це на безрік.

– Я не могла, – шморгаю носом. – І боялася.

− Що тоді боялася, це зрозуміло. А зараз чого злякалася?

– Вашого гніву. Я ж обманювала, – зізнаюся неохоче.

− Це так. За це тебе обов'язково треба покарати, – хмикає Аєдан, змушуючи мене знову насторожитись. – З цього моменту тобі суворо забороняється… звертатися до мене на «ви». Зрозуміла мене? Почую ще раз, дам по дупці.

І от як він це робить? Начебто покаранням мені погрожує, а мене чомусь знову посміхатися тягне. І тягар з душі спадає. Просто неможливий чоловік.

− Так, гаразд. Іди до спальні. Зараз Мартан зайде. А ти тут вся така затишна та неодягнена. Не треба мого найсильнішого хаосита своїм виглядом спокушати, він мені живий ще потрібен. Підслуховувати під дверима дозволяю. А потім розповіси мені все в подробицях про свою втечу. Я хочу знати, як ти це провернула.

З цими словами демон сам відсуває мене від себе, обхопивши за плечі та розвертаючи у потрібному напрямку. М’яко підштовхує до дверей, що ведуть до спальні. І несподівано… ляскає по попі.

− Ай, − різко розвертаюсь я до нього. Здіймаю здивовано брови. − За що?

Це не було боляче. Але дивно.

– Не втримався, – бешкетно посміхається демон. − Красива ж. Ти іди, іди швидше. А то мені тепер і помацати хочеться.

І красномовно тягнеться до мене руками.

Більш вагомих аргументів мені й не потрібно. У спальню я буквально тікаю. Захряснувши за собою двері під його регіт.

Нестерпний!

Притискаюся до дверного полотна, переводжу дихання, ловлячи себе на тому, що знову чомусь усміхаюся. Безглуздо, напевно. Але як же приємно, що я здатна на це.

І тільки тепер до мене повною мірою доходить, що щойно сталося.

Я зізналася. Сказала правду про себе Аєдану. І замість того, щоб розсердитися на мене, він ще й втішив, смішачи й відволікаючи.

Чи зможу я колись зрозуміти цього чоловіка? Не впевнена. Але звикати до нього я, здається, вже почала. Як і довіряти. Он мені вже і йти від нього не захотілося. А тепер не хочеться ще більше. Адже приховувати правду від його величності більше не потрібно.

Від своїх думок мене відволікають звуки, що долинають із вітальні. І чоловічі голоси. Здається, я чую привітання Мартана. Відповідь Аєдана розібрати не виходить.

Розвернувшись, притискаюся вухом до дверей. Якщо вже мені дозволили…

– … Доповідай, – це Аєдан.

− Я бачив покійну королеву, ваша величність, − відповідає Мартан, змушуючи мене судомно вдихнути повітря. − Навіть під час поховання вона мала вигляд Аміннаріель, судячи з реакції оточення і самого Танрагоса. Жодних слідів ілюзії. Можливо, личина. Але якщо так, то дуже майстерна і затратна, накладена з відома, згоди й навіть сприяння двійника, надто вже філігранно все зроблено. Та й прив'язка. Вона була на місці. Якби ви не сказали шукати докази підміни, навіть я не знайшов би, за що зачепитися. Тому мені довелося пробратися в склеп, щоб дослідити тіло ретельніше. І я виявив залишкові, ледь помітні сліди світлого ритуалу, пережитого покійною зовсім нещодавно. І залишки прокляття диністрі, яке її вбило. Прокляття явно давнє та занедбане. А Градо таке не пропустив би, тож королева Аміннаріель не була проклята. Виходячи з усього цього, можу з майже повною впевненістю сказати – замість королеви Аделхея було поховано іншу жінку, на яку якимось чином перекинули кровну прив'язку.