В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Два дні. Цілих два дні.

Або лишень.

Там, в океані світла, мені здавалося, що минула ціла вічність. І, може, два дні не так уже й багато. Знати б, що встигло статися за цей час. Як там вовченя, Торі... як Бранн? Його хоч не покарали? Але всі ці питання зачекають. Декому явно потрібно спочатку відновити сили. І я не себе маю на увазі.

Ми сидимо у прилеглій до королівських покоїв вітальні. За столом, щедро накритим на двох.

Розсіяно колупаючись у своїй тарілці, вже вгамувавши перший голод, дивлюся на чоловіка навпроти мене, що старанно поглинає свій сніданок. Як же він... стомився. І виклався. І відмовився від моєї допомоги у відновленні. Звісно, ​​навіть зараз його сила вражає. І мало хто здатний помітити, що резерв короля Раграста настільки спустошений. Але я можу. І мені важко повірити своїм очам.

Якщо прикрити повіки, перелаштовуючи свій зір і відпускаючи дар, що тепер з лишком повернувся до мене, то можна побачити, як Аєдан стрімко вбирає силу з простору, як та стікається до нього тонкими струмками, перетворюючись на нитки концентрованої пітьми. Я навіть не уявляла, що хтось здатний так швидко відновлюватись.

Але не це мене дивує найбільше. Я досі вражена, що він стільки сил віддав мені. Це так несподівано. І незрозуміло. Чим він керувався? У чому його користь? Чи річ не в ній? Раніше ніхто такого заради мене не робив. Хіба що Торі, коли допомогла втекти. Але це був продуманий ризик. А тут усвідомлена жертва.

− Я точно впевнений, що рогів у мене зараз немає, − кидає Аєдан на мене іронічний погляд. − І мені цікаво, що ти такого побачила в мені, що від подиву навіть забуваєш їсти?

– Ви… виснажені, – вимовляю майже пошепки, наче крамолу якусь. – І я… дивуюсь тій швидкості, з якою сила до вас повертається.

– А, ти тепер можеш це бачити, – з розумінням киває демон. Посміхається, схиляючи голову набік. − Виснажений, це дещо перебільшено. Слухай, а давай-но ти перестанеш мені викати. Після всього, що між нами було…

Він багатозначно грає бровами.

− Я не можу. Ви король, − опускаю повіки, хоч мене чомусь тягне посміхнутися йому.

– Ага. А ти Верховна Пресвітлої. Будемо знайомі. Може, вже скажеш мені нарешті своє ім'я, цукрова? А то Верховна жриця Зайченя, якось не звучить.

Не втримавшись, я пирскаю від сміху, закриваючи рота долонею. А Аєдан раптово завмирає, дивлячись на мене так жадібно, з таким голодом у потемнілому погляді, що в мене перехоплює подих.

− Ти вперше смієшся при мені, − хрипко вимовляє він.

− Ще недавно я думала, що розучилася це робити, − зізнаюся сумно.

− Думаю, що не відкрию тобі секрет, якщо скажу, що ти змінилася, − пильно вдивляється в моє обличчя, примруживши очі.

– Так. Ця сила, що перейшла до мене, вона майже зцілила мене.

Мої слова ще дзвенять у повітрі, а я вже відчуваю, як напружується через них демон. І лише тепер розумію, що сказала. І що це може означати. Для мене. Для нього. Адже в нас була домовленість.

– Майже. Але не повністю, − випалюю я несподівано для самої себе. І відразу червонію, уявляючи, як Аєдан може це зрозуміти й розцінити.

− Не повністю? – здіймає він брову і в чорних очах запалюються лукаві іскри. − Невже, Зайченя вирішило поки не тікати? Може, навіть хоче лишитися? М-м? Ну зізнайся вже. Я ж тобі подобаюся. І ти не хочеш від мене йти.

У це складно повірити, але він таки дійсно влучив у ціль. Не хочу йти, це правда. Щось глибоко всередині болить від однієї лиш думки.

Але зізнаватись у цьому… Ні, я поки що не готова. Цей чоловік зробив те, що здавалося мені неможливим. Він зруйнував усі мої захисні бастіони, змусив довіряти йому, навчив шукати у нього захисту… і зародив у мені… прихильність. Так, прихильність. Це саме прихильність. Глибока, сильна прихильність до того, хто несподівано став для мене опорою та захистом. А не... ще щось.

− Я не знаю поки що, чого хочу. У мені так багато змінилося, – розгублено вимовляю я. Емоцій так багато, що хочеться замружитися, звично ховаючи їх. І мені дуже важко не піддатися цьому пориву і прямо зустріти погляд Аєдана. − Я ще не розібралася в собі. Мені стільки всього потрібно дізнатися. Зрозуміти. Це важко… Я так довго боялася. Усього на світі. Найменшого жесту, слова, поглядів. Усіх чоловіків. І... вас теж спершу боялася. А зараз не боюсь. І… і…

− І не будеш тікати, − підказує мені Аєдан.

− Так, − киваю з полегшенням. Але одразу уточнюю. – Від вас не буду.

– А від кого будеш? – одразу ж примружується його величність.

І ось тут я розумію, що далеко не від усіх своїх страхів зцілилася. Хапонувши ротом повітря, завмираю, витріщаючись на чоловіка і не знаючи що відповісти. Сказати правду досі просто не можу. А брехати… Брехати не хочу. Не йому. Не після всього, що він зробив для мене. Але ж і мовчання ненабагато краще за брехню.

Мене можуть викрити. В будь-який момент. І ким я тоді буду в його очах?

− Знаєш, за ці два дні, що ти спала, дуже багато чого встигло статися, − не дочекавшись моєї відповіді, відкидається на спинку свого крісла Аєдан.

Не вірю, що він просто так змінив тему. Що такого встигло статися? Два дні… це таки великий термін. Навіть страшно уявити, що я могла проспати.

– І що ж сталося? – питаю обережно.

− Ну, по-перше, знайшовся татусь твого кудлатого найди. Вчора ввечері увірвався до палацу, вимагаючи повернути своє дорогоцінне чадо. А чадо, до речі, з величезним задоволенням розписало подвиги однієї хороброї дівчини, яка врятувала його від вірної смерті. Вгадай, кого тепер дуже сильно хоче побачити вдячний батько?

– Мене? – морщуся, уявивши, що могло про мене наговорити своєму батькові підприємливе вовченя. Та ще й після того, як мене на його очах забрала стара Кахін. – А чи не можна йому якось чемно відмовити?

− Відмовити, звісно, можна, − задумливо підтискає губи Аєдан. − Я навіть схильний це зробити. Війна з Луадою мене не лякає. Щоправда, вона дещо не на часі. Я зараз із набагато більшим задоволенням іншими справами зайнявся б, більш особистого характеру. Але мені давно хотілося віджати у блохастого його прикордонний Барнахад, тож якщо ти хочеш…