В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Світла так багато.
Воно засліплює. Пронизує мене наскрізь, проникає крізь пори, просочує все моє єство... Ранить і палить.
Випалює вщент, очищаючи, і відразу наповнює до країв.
Його так багато.
Я немов піщинка в безкрайньому морі світла. І не знаю, чи потону, чи вирину й перероджусь на щось інше? Чи зможу переродитись? Чи здобуду свою рівновагу? Поки що виходить лише безвільно ширяти в невагомості, сліпо витріщаючись у безмежну білизну, згоряючи зсередини.
Здається, що кінця та краю цьому не буде. Я не зможу впоратися. Не зможу...
Хіба я здатна прийняти те, що залишила мені у спадок покійна жриця? Хіба гідна?
Ще недавно моя душа була випаленою пустелею. Так, зараз я вже інша, трохи сильніша... Завдяки Аєдану... моєму демонові. Але до повного зцілення та душевної цілісності мені ще надто далеко.
А світла так багато.
Хіба я можу стільки вмістити в себе? Хіба можу стати тією, яка нестиме це світло і слово Богині? Хіба я можу зберігати життя, якщо сама себе захистити не здатна?
– Зможеш, – звучить звідусіль шелестом листя на вітрі…
– Зможеш, – лине пташиною треллю над головою…
− Зможеш, − бринить струмком, що б'є з-під землі...
− Зможеш! Зможеш! Зможеш! − гуркоче громом і сліпить сяйвом блискавиць...
− Вже змогла, жрице, − вимовляє хтось зовсім поруч ніжним голосом, в якому відчувається саме життя у всій багатогранності.
І я раптово усвідомлюю, що вже стою перед тонкою, як билинка, прозорою, як сонячний промінь, дівчиною. Зовсім юною та тендітною на вигляд. Білолицею та біловолосою, як і я. З небесно-блакитними очима, сповненими світла та мудрості.
− Моя Богиня, − видихнувши приголомшено, опускаюся перед нею на коліна і схиляю голову.
− Не смій більше ніколи називати себе негідною, − тонкі руки опускаються на мою маківку, гладять скуйовджене волосся. − Моя сильна й вразлива дівчинка. Навіть у болі та стражданні ти зберегла в собі світло. Навіть ризикуючи собою та своїм життям, ти захищала тих, кому потрібна була твоя допомога. Якщо ти недостойна, то ніхто не гідний. Тільки така чиста душа й могла повернути мене у цей світ. Вставай. Тобі час прокинутися. Твій головний захисник від тривоги за тебе ладен вже мій храм розтрощити й з Маохом горшки побити, якщо я не скажу, куди я його Зайченя поділа.
Від несподіванки я різко скидаю голову, приголомшено вдивляючись у смішливі очі Пресвітлої.
Невже вона справді це сказала? Мій захисник?..
– Ви про… Аєдана? − видихаю ошелешено.
− А про кого ж ще? Тільки цей нестерпний демон здатний висувати вимоги навіть богам. І віддати всю свою силу мало не до дна, щоб вгамувати моє світло й допомогти тобі прийняти дар Верховної, – усміхається Богиня, схиляючи голову набік.
− Він зробив це? Заради мене? Він… не міг, – мабуть, мої очі зараз нагадують величезні блюдця, настільки я здивована почутим.
− Ти уявлення не маєш, на що справжній чоловік здатний заради своєї жінки. Іди до нього. І живи. Я з тобою тепер, жрице, − вона схиляється і несподівано дує мені в обличчя, засліплюючи раптовим спалахом сяйва.
Зажмурююсь, задихнувшись. І коли розплющую очі знову, раптом виявляю себе у величезному ліжку у купі скуйовджених простирадл, одягнену лише в тонку батистову сорочку й опаловий медальйон на золотому ланцюжку... а поперек мого тіла перекинута важка чоловіча рука, так ніби її власник хоче бути абсолютно точно впевненим, що я від нього нікуди не подінуся. Повернувши голову, натикаюсь поглядом на обличчя сплячого демона.
Він виглядає змарнілим і напруженим навіть уві сні, під очима залягли тіні, брови похмуро зсунуті, губи суворо стиснуті... Але я ловлю себе на тому, що не можу не милуватися цими хижими, трохи різкими, але такими вабливими рисами. Він такий красивий... мій демон.
Мені чомусь хочеться називати його своїм. Хоча б зараз. Хоча б подумки.
Яке б майбутнє нас не чекало, зараз він мій. Ми пов'язані.
Тепер і я це відчуваю. Відчуваю його печать.
Знаю, що тепер можу зняти її будь-якої миті, розірвати цей зв'язок... але не хочу. Я обіцяла йому залишитися... і спробувати бути з ним. Обіцяла, що дозволю йому показати мені, як це бути з чоловіком за власним бажанням.
Обережно повертаюся на бік, підіймаю руку, відчуваючи дивну потребу торкнутися його. Це так незнайомо. Першою торкатися чоловіка. Бажати цього дотику. Я хочу відчути його тепло кінчиками пальців, розгладити похмуру складку на переніссі. І дозволяю собі це, проводячи по смоляних бровах, торкаюся голених скронь, прибираючи з обличчя пасмо синяво-чорного волосся.
Він прокидається майже миттєво. Рука на моїй талії важчає. Чорні очі раптово розплющуються, щоб одразу глянути на мене з крайнім подивом.
– Коли ти встигла змити фарбу? – чую я те, чого зовсім не очікувала почути в цю мить.
– Я… не змивала. Щойно тільки прокинулася, – шепочу розгублено. Підіймаю долоню перед очі й тільки тепер звертаю увагу на те, що вона справді білошкіра, навіть без сліду фарби.
Злякано видихнувши, вивертаюсь з-під його руки, дивлюся вже на обидві долоні, потім на ноги, хапаю свою косу. Фарби немає. Я знову виглядаю самою собою.
Застогнавши, закриваю обличчя руками, падаючи назад на подушку.
Ну, як же так? Чому? Якщо Аєдан цього не робив, а в нього немає причин мені брехати, отже, це Богиня постаралася. Навіщо? Що мені тепер робити?
І я наче наяву чую переливчастий сміх і тихе «Живи». Ох, Пресвітла. Не шкодуєш ти мене.
Мої зап'ястя охоплюють чоловічі пальці, змушуючи забрати руки від обличчя.
– Ну, привіт, цукрова, – усміхається, розглядаючи мене. Буквально пожираючи очима. – Ох і любиш ти поспати.
− І дуже довго я спала? – жалібно дивлюся на нього.
– Два дні, люба, – приголомшує мене демон.
І ніби на підтвердження його слів мій шлунок видає гучну голодну руладу.
