В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Кахін ображено підтискає губи.
– Що казати, Дане? Хіба ти здатний мене почути? Чи здатний прийняти те, що є щось вище за тебе і твій Раграст? Вище навіть за наші життя та сім'ї? Що є вище благо нашого світу? Ти, як і твій бог, бачиш лише те, що бажаєш бачити.
– Я не зобов'язаний підкорятися волі твоєї ревнивої Богині. Якщо моя обрана помре, я тебе порішу. Розвію і зжеру твою душу. Не буде більше переродження. І спокути теж, Кахін. Тебе не стане, і мені начхати чи потрібне твоє життя для вищого блага Аранхода, − карбую, дивлячись в очі, наповненні жахом, і більше не стримуючи свою Темряву. Та виростає шипастими крилами за спиною, хижими мацаками ковзає по підлозі. − Відповідай зараз же! Виразно і без усіх цих ліричних відступів, що ти зробила з дівчиною? Як зняти цю гидоту з її шиї?
– Не помре твоя світла, – злякано задкуючи, трясе головою відьма. – Її Богиня надто довго чекала на свою жрицю, щоб дозволити їй померти. А те, що ти називаєш гидотою, це амулет Верховної жриці. Твоя обрана − онука і пряма спадкоємиця жриці Олуфеми, найсильніша серед нині живих ельран. Тебе ж боги обрали нареченим для неї, щоб ваші діти повернули силу Пресвітлої. Я заприсяглася Олуфемі, що знайду її спадкоємицю і зроблю все, щоб вона виконала своє призначення.
– Мої діти будуть чистокровними демонами, – вискалююсь я. – Чи тобі не знати, що такий мій рід? Чи не ти заборонила доньці виходити заміж за Рагра і зреклася її, коли та тебе не послухалася?
– І я мала рацію. Моя дочка ухвалила рішення, яке призвело її до загибелі. Але щодо цієї дівчинки ти помиляєшся. Вона тепер Верховна. Рівня тобі по крові, Дан, – тріумфально посміхається відьма, продовжуючи відступати, сахаючись від пітьми, що клубочиться навколо неї. – Здатна не тільки давати тобі своє світло. Але й брати твою пітьму. Ваші дочки будуть світлими ельрами.
То от навіщо все це було? Щоб повернути у цей світ жриць Пресвітлої? Вручити силу Верховної тій, яка за правом народження здатна її прийняти? І зробити з мене племінного запліднювача?
Лють вже аж клекоче в моїх жилах, вимагаючи крові.
А Зайченя хоч знає, яку роль їй приготували боги? Знає, що її привели прямо в мої руки? Адже я вже не зможу від неї відмовитися. Не зможу відпустити. Занадто ласу приманку мені підсунули.
Але це не означає, що я спущу Кахін з рук те, як вона вчинила з моєю обраною… зі мною… З моїми батьками. Заради матері я довго терпів. Але тепер моєму терпінню прийшов кінець.
− Якщо це всього лише амулет, як ти кажеш, чому вона непритомна? Га?! – питаю, наступаючи на стару.
Схиляю голову, дивлячись на неї з-під лоба. Сковую темрявою, здіймаючи у повітря. На зморшкуватій шиї стискається колючий зашморг, змушуючи стару гадину витріщатися на мене сповненими панічного жаху очима.
− Сили занадто багато, так, дорога бабусю? Ти хоч переконалася в тому, що дівчина зараз здатна прийняти стільки світла в себе? Переконалася, що не зашкодиш їй своєю запопадливістю? Що не покалічиш її ще більше? Чи тобі начхати в якому вона буде стані, аби лиш плодилася, виконуючи призначення? Якщо раніше знала, хто вона і де знаходиться, то чому не прийшла до мене?! Чому не розповіла? Чому дозволила бридкому виродку бити, ґвалтувати й калічити мою суджену? Ах так, тобі ж начхати, що відбувається з тими, кого ще рано приносити в жертву найвищому благу, − випльовую з презирством. − Хоч зараз скажеш, хто вона? Колишня дружина Танрагоса?
– Дан, відпусти, – хрипить Кахін, шкрябаючи по шиї нігтями. – Я не могла… І не можу… Час не настав…
− Звісно, − гарчу з ненавистю. − Іншої відповіді я від тебе і не чекав. Знаєш, як сильно мені зараз кортить скрутити тобі шию? Ти ж віщунка. Маєш знати. Ти знала, що мати просила мене дати тобі шанс, коли ти прийдеш до мене. Знала, що прийнявши тебе у своєму домі й дозволивши віщувати, я виконав її волю. І ти знаєш, що я більше не помилую тебе, якщо ще раз побачу поряд зі своєю майбутньою дружиною. Забирайся геть із Раграста.
– Ти робиш помилку. Я потрібна їй… потрібна, щоб передати знання…
– І отруїти своїми ученнями про найвище благо?! Щоб дівчинка танцювала під твою дудку? Чи не забагато ти на себе береш?! Якщо вона Верховна, їй не потрібні посередники, щоби чути волю своєї Богині. Обійдеться без твоїх порад! Геть! Я сказав! − і виносячи своєю люттю вікна з дверима, викидаю стару з храму.
− Ти пошкодуєш, − чую у відповідь її шелесткий голос у себе над вухом, коли самої відьми вже й слід загув.
– Подивимося, – гаркаю, повівши плечима. Не може карга проклята, щоб останнє слово не за нею залишилося.
Переклавши Зайченя зручніше й притуливши її голову до свого плеча, повертаюся до статуй Маоха та Пресвітлої. І якщо раніше я завжди звертався лише до свого покровителя, то зараз вдивляюся в юне прекрасне обличчя Богині, у сповнені світової мудрості очі.
– Якщо вона потрібна тобі, ти дозволиш мені допомогти їй, – вимовляю твердо. Не благаю. Не тоді, коли боги посягають на моє.
Бачу, як невдоволено згущується темрява навколо чола Маоха.
Невже ти пробачив би на моєму місці? Знаю, що ні.
І у відповідь на мої слова обличчя Пресвітлої починає висвітлюватися ще більше, стаючи майже сліпучим. І можу присягнутися, що бачу, як здригаються її губи в натяку на прихильну усмішку.
Дозволяє. І благословляє.
Схиляю вдячно голову. І лише після цього, нарешті, забираю свою дорогоцінну ношу з храму. Якщо вона може брати мою силу, то дам їй стільки, скільки знадобиться, щоб вивести Зайченя з трансу. А потім уже розбиратимемося, що з цим усім робити.
Ніч обіцяє бути довгою та виснажливою.
І зовсім не такою, як я планував.
