В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
На грудях дівчини палає, обпалюючи очі, якась незнайома мені опалова хрінь, схожа на квітку. Намагаюся здерти її, наплювавши на біль в обпеченій до м'яса долоні, але марно. Медальйон ніби приріс до Зайченяти. Але хоч її саму не обпікає, здається.
− Кахін, виходь, поки я тебе сам не знайшов і не розірвав на шматки! – гаркаю у гулку тишу храму.
− Отак і знала, що ти не оціниш мої старання, − лунає позаду глузливий голос.
Вбив би! Тоді, коли вона була потрібна і могла врятувати життя своєї дочки та її обраного, цієї гадини поряд не було. А зараз от лізе у кожну шпарину, граючись чужими долями.
− Що з нею?! − підводжуся з Зайченям на руках, і розвертаюся до старої відьми, що з'явилася з-за колон.
І не підходить же близько. Знає, що догралася.
− Вона прийняла свій спадок. А я виконала свою обітницю, – заявляє, з викликом скидаючи голову.
− Розказуй все, інакше я за себе не ручаюся!
