Тільки ми - Ліка Радош

Стас

Зайшли у приміщення. Заклад новий, я тут ще не був, проте чув про нього. Багато знайомих відгукувалися схвально. Особливо підкупало те, що він був абсолютно молодіжним, та ще й з сценою для виступів. Велика прямокутна зала по середині ділилась аркою. Це давало змогу розділити одне приміщення на дві частини. Перша ближча до входу була прикрашена різними постерами та фотографіями, а стіни мальовані білим кольором. Тоді, як друга частина, виділялася темними стінами та сценою в центрі. Освітлення було тьмяне. Мабуть, мало придавати свого ефекту.

Сергій повів до столика в тій стороні, що розташовувалась сцена. Там уже сиділо кілька людей. Троє хлопців і одна дівчина. Усі приблизно мого віку, як і Сергій, до слова. Тож, Оксана та Аліна за цим столиком наймолодші, мабуть.

Не очікував від цього вечора нічого доброго. Проте, знав для чого я це роблю. Щоб показати Аліні, наскільки вона важлива для мене, і що її бажання відіграють для мене велику роль. Те, що не запросила сьогодні мене до дому, викликало двоякі відчуття. З одного боку – і правильно, що малознайому людину не тягне до хати. З іншого – це я ця людина, і вона мені не дуже довіряє. І це потрібно виправляти.

Розумію, що Аліна не має жодного досвіду в стосунках. Не запитував на пряму, проте вся її поведінка просто кричить про це. Та і поцілунки такі не сміливі. І всі відчуття переживає вперше, ще сама, мабуть, не до кінця розуміє, про що говорить її тіло. Утім тиснути на дівчину не збираюся. Я відчуваю і розумію, що "ми" не на деякий час, а дуже навіть надовго, якщо не на все життя. Ось дивлюсь на неї і розумію – це моя людина. Тож усе встигнемо. Хоча кортить уже зламати ту стіну, що вона намагається поставити між нами. Ніби й наближається та все ж тримає дистанцію.

Нас представили новим знайомим. Чесно імен не запам'ятав. Та й місце давало можливість відокремитись від компанії. Навколо столу було поставлено три м'яких диванчиків, і ще два крісла. На одному з диванів ми розмістились з Аліною, що давало можливість обіймати дівчину та притискати до себе, і змогу розмовляти так, щоб інші не чули.

- Ти що будеш замовляти? – запитую Аліну, коли нам принесли меню. – Тільки прошу, не ображай мене своїми відмовками.

- Я навіть не знаю. Чесно. Каву щойно випила. Та й не голодна. – відповідає. І бачу, що цього разу не для того, щоб зберегти мій гаманець.

- Тоді може келих вина і якийсь десерт. – все ж наполягаю. Собі збираюсь замовити як і інші хлопці, кухоль пива та якісь снеки.

- Нехай так. – погоджується і занурюється в меню, щоб вибрати десерт.

Через короткий час нам усім вже приносять замовлення. А світло в залі зовсім гасне, підсвітка тільки на сцену, куди виходять музиканти. Бачу знайому руду шевелюру. Павло уже вмостився за барабанну установку. Зараза. Ще   його мені тут не вистачало.

Приміщення наповнюється музикою. Лунає легкий рок. Голос вокаліста приємний, не ріже по вухах. Та і текст пісні зі змістом. Чесно кажучи, вражений. Як часто, такі от провінційні гурти грають гарну музику, а нам з телевізора весь час впарюють якийсь беззмістовний непотріб. Хоч самому бери і створюй радіоканал, щоб поділитися своїми смаками.

- А це не твій друг? – киває на Павла Оксана.

- Так. Ви ж знайомі, що не впізнала? – вирішив шпильку кинути. Та дівчина зовсім не реагує.

Взагалі сьогодні Оксана продовжує мене дивувати. З самого початку поводилась ввічливо. Ніякого сарказму. Жодних жартів, щодо нашої парочки. І мені в компанію більше не набивається. Чи то через те, що Сергій поряд. Чи просто, це тоді була така разова акція. Аліні одразу сказала комплімент, що гарно виглядає. Та й мені, що завдяки мені Алінка взимку розквітла. Прямо до рани прикладай, така щира дівчина.

Та все ж, у мене склалося тверде відчуття, що минулої зустрічі була справжня Оксана, а сьогодні вдало грає роль. Та бачу Аліні це подобається. Бачив, що переживає через непорозуміння з подругою. А розчаровувати її ніяк не хочеться.

Поки грає музика ніяк і не поговориш. Зате можна насолоджуватись близькістю моєї маленької. Зручно вмостилася в моїх руках, поклала голову мені на плече та спостерігала за виступом. Який, до речі, не був довгим. Гурт виконав п'ять пісень і покинув сцену. Чому я і радий, маю надію, що Павло був зосереджений на своїх паличках і тарілках, і не мав часу оглядати відвідувачів.

- Чому так швидко закінчили? – запитує моя дівчина.

- Сьогодні має виступати ще одна група. – пояснює Сергій. І далі відволікається на своїх товаришів.

- Я відійду. – шепоче Аліна мені на вухо та пробує піднятись. Затримую її.

- Ти куди? – тримаю за руку. Туплю, розумію коли вже й Оксана вклинюється.

- Не переживай не вкрадуть, я простежу. Ми припудрити носики. – це вже пояснює не так мені, як своєму кавалеру.

- В тому то і справа. – бубню собі під ніс, коли дівчата вже пішли. Роблю великий ковток пива.

- Ну здоров приятелю. – тягне трохи саркастично Павло, який таки запримітив нас.

- Здоров, здоров. – не спішу подавати йому руку.

Не знаю, з якою метою він сюди підійшов. Ми не бачились і не говорили з того часу, як погиркались через Аліну. Занять в нашої групи вже немає, та й в принципі, уже й не буде. А після тої розмови навіть не впевнений чи другом його можу називати.