Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Чистісінька правда, леді, дарма що кажу це я,- відповіла дівчина.- Далі він казав,- пересипаючи свою річ лайкою, звичною для мого вуха, але незнайомою для вас,- що якби він міг задовольнити свою ненависть і вкоротити хлопцеві віку, не ризикуючи власною головою, то анітрохи не вагався б; але цього зробити не можна, тому він буде насторожі, пильнуватиме за кожним його кроком, і оскільки він знає про його походження і життя, то може легко зробити хлопцеві ще якусь капость. «Одне слово, Фейгіне,- сказав він,- ви хоча й хитрий єврей, а ніколи ще не розставляли тенета, які я сплету для свого братика Олівера».

- То він його брат?! - скрикнула Роза.

- Так він сказав,- відповіла Ненсі, сторожко роззирнувшись навкруги, як робила раз у раз під час розмови, бо їй скрізь ввижався Сайкс.- Слухайте-но далі. Заговоривши про вас і про ту другу пані, він сказав, що господь бог чи диявол постарались як навмисне, щоб Олівер потрапив саме у ваші руки, а потім, регочучи, додав, що в цьому є і певна втіха - ви, мовляв, віддали б тисячі, а то й сотні тисяч фунтів, якби їх мали, аби тільки довідатись, хто цей ваший двоногий песик.

- І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? - запитала, сполотнівши, Роза.

- Він говорив з відвертою злістю,- похитавши головою, відповіла дівчина,- він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.

- А що ж робити мені? - спитала Роза.- Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно - не мице і півгодини - відвезуть у безпечне місце.

- Я хочу повернутися,- сказала дівчина.- Я мушу повернутись, бо… ну, як пояснити це вам, такій невинній пані?.. бо серед людей, про яких я вам оповідала, є один - найодчайдушніший з усіх,- котрого я не можу залишити; ні, не можу, навіть задля того, щоб назавжди змінити своє життя.

- Ви вже раніше заступалися за цього милого хлопчика,- сказала Роза,- ви прийшли тепер сюди, незважаючи на страшну небезпеку, щоб переказати мені підслухану вами розмову,- і з усього видно, що ви кажете правду; ви не позбавлені почуття сорому і здатні на покаяння - все це дозволяє мені повірити, що вас іще можна врятувати. Послухайте,- склавши долоні, палко заговорила вона, і сльози покотились по її щоках,- не залишайтесь глухою до благань іншої жінки, яка першою - так, я певна, першою! - звернулась до вас із словами жалю і співчуття. Послухайте мене і дайте мені врятувати вас для кращої долі.

- Люба, мила пані,- вигукнула дівчина, опускаючись на коліна,- мій добрий ангеле! Ви й справді перша, хто ощасливив мене такими словами, та якби я їх почула багато років тому, вони могли б відвернути мене від гріховного і гіркого життя; але тепер пізно… надто пізно!

- Покаятися й спокутувати свої гріхи,- сказала Роза,- ніколи не пізно.

- Ні, пізно,- я не можу залишити його тепер! - у розпачі вигукнула дівчина.- Не можу стати причиною його смерті.

- Причиною його смерті? - здивувалась Роза.

- Ніщо його не врятувало б! - скрикнула дівчина.- Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, їх усіх схопили б, і йому б не уникнути смерті. Він найзухваліший серед нас і бував дуже жорстоким.

- І заради такої от людини,- вигукнула Роза,- ви ладні відмовитись від будь-якої надії на майбутнє, від певного порятунку вже сьогодні? Це безумство.

- Я не знаю, що це,- відповіла дівчина,- знаю лише, що так воно є і так буває не тільки зі мною, а й з сотнями інших, таких самих пропащих і нещасних, як я. Я мушу вернутися. Може, це кара божа за все зло, яке я вчинила, може, й так; але мене тягне до нього, хоч я наражуся на страждання й кривди; і тягло б, мабуть, і тоді, якби я знала, що кінець кінцем загину від його руки.

- То що ж мені робити? - спитала Роза.- Я не повинна відпускати вас отак.

- Відпустите, пані; я певна, що відпустите,- заперечила дівчина, підводячись із колін.- Ви ж не станете затримувати мене, скориставшися з того, що я повірила у вашу доброту і не зажадала від вас ніяких обіцянок, хоча й могла так зробити.

- Тоді яка ж користь із того, що ви мені розповіли? - запитала Роза.- Цю таємницю треба розкрити, інакше яка вигода буде для Олівера - а ви ж йому так хочете прислужитися - з того, що ви відкрилися мені?

- Серед ваших знайомих напевне знайдеться який-не-будь добрий чоловік, який вислухає все, збереже таємницю і порадить вам, що робити,- сказала дівчина.

- Але де мені вас шукати в разі потреби? - спитала Роза.- Я не хочу знати, де живуть ті страшні люди, скажіть лише, чи не могли б ви проходити або гуляти десь певної години?

- А ви пообіцяєте, що суворо берегтимете мою таємницю і прийдете самі або з тією людиною, на яку звіритесь? - запитала дівчина.

- Даю слово зробити так, як ви просите,- відказала Роза.

- Коли так, то щонеділі, між одинадцятою та дванадцятою годиною,- не вагаючись, промовила дівчина,- не я, як буду жива, гулятиму по Лондонському мосту,

- Постривайте,- зупинила Роза дівчину, яка швидко. рушила до дверей.- Подумайте ще раз про своє власне життя і про можливість змінити його. Ви можете розраховувати на мою допомогу, і не лише тому, що самохіть принесли мені цю звістку, а й тому, що опинились на краю загибелі. Навіщо вам повертатися до тієї банди грабіжників, коли одне слово може врятувати вас? Які чари змушують вас вертатись туди - до ганебного й злиденного життя? О! Невже у вашому серці