Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Життя дівчини минало на вулицях, у найогидніших кублах і вертепах Лондона, проте вона ще зберегла якусь порядність, притаманну жіночій вдачі, тож, почувши за дверима, з боку внутрішніх покоїв легку ходу, Ненсі збагнула, які разючі протилежності зітнуться за мить у цій маленькій кімнатці, і жагуче почуття сорому охопило її - вона зіщулилась, наче не мала сили знести присутність тієї, з ким домагалася зустрічі.
Але з цими добрими почуттями боролася гордість - вада, властива однаковою мірою як покидькам суспільства, так і самовпевненим честолюбцям, що посідають високі пости. Виплодок брудних вертепів, жалюгідна прислужниця злодіїв і грабіжників, пособниця наймерзенніших злочинців, що не раз сиділи за ґратами і день у день жили під загрозою шибениці,- навіть ця занепала істота була надто горда, щоб виказати те жіноче почуття, яке здавалось їй слабодухістю, а насправді було єдиним виявом людяності, ще змалку притлумленої в ній згубним способом життя.
Вона звела очі лише настільки, щоб розгледіти перед собою струнку й гарну дівчину; а по тому, опустивши погляд, з удаваною байдужістю хитнула головою й сказала:
- Ну й важко ж, пані, до вас доступитися. Коли б я образилася і пішла геть, як зробив би кожен на моєму місці, ви б потім жалкували - і не даремно.
- Мені дуже шкода, якщо з вами повелися нечемно,- відповіла Роза.- Забудьте про це й розкажіть, що вас привело сюди. Я та, кого ви хотіли бачити.
Лагідний тон відповіді, ніжний голос, ласкаве поводження без тіні зневаги чи невдоволення були повною несподіванкою для Ненсі, і вона зайшлася слізьми.
- О пані, пані! - палко вигукнула вона, заламуючи руки.- Коли б на світі було більше таких, як ви, стало б менше таких, як я… далебі, куди менше!
- Сядьте,- наполегливо мовила Роза.- Якщо ви в скруті або вас спіткало якесь лихо, я радо допоможу вам, чим зможу,- повірте, це так. Сідайте ж.
- Ні, леді, я краще постою,- відповіла крізь сльози дівчина,- і не розмовляйте зі мною так ласкаво, доки не дізнаєтеся, хто я… Час уже пізній. Скажіть… ті двері щільно причинені?
- Так,- відповіла Роза, відступаючи на той випадок, коли доведеться покликати на допомогу.- Але чому ви про це питаєте?
- Бо я маю намір,- сказала дівчина,- віддати своє життя і життя інших у ваші руки. Я та сама особа, що знову затягла Олівера до старого Фейгіна того вечора, коли хлопець вийшов з дому в Пентонвілі.
- Ви?! - скрикнула Роза Мейлі.
- Так, пані, я,- відповіла дівчина.- Я та пропаща жінка, про яку ви чули,- живу між злодіями і, відколи пам’ятаю себе, відколи очам моїм і почуттям відкрилися вулиці Лондона, кращого життя - хай бог боронить! - не знала і не чула лагідніших слів, ніж ті, якими вони обзивали мене. І не соромтеся, пані, не приховуйте свою огиду до мене. Я молодша, ніж можна подумати з першого погляду, але вже встигла до цього звикнути. Найбідніші жінки сахаються від мене на вулицях.
- Який жах! - сказала Роза, несамохіть відступаючи від своєї дивної співрозмовниці.
- На колінах дякуйте богові, люба леді,- скрикнула дівчина,- що у вас змалку були друзі, які піклувалися про вас, і що ви ніколи не жили в голоді й холоді, серед розгулу й пияцтва і… ще дечого гіршого, як ото я жила з колиски. Так, я можу сказати це слово, бо глухі завулки й канави заміняли мені колиску, там мені судилось і вмерти.
- Мені вас жаль! - схвильовано промовила Роза.- Серце крається слухати вас.
- Хай благословить вас господь за вашу доброту! - озвалася дівчина.- Якби ви знали, як я часом караюся, ви б і справді пожаліли мене. Я втекла крадькома; мене вб’ють, коли дізнаються, що я була тут і переказала розмову, яку почула. Чи знаєте ви чоловіка на ім’я Монкс?
- Ні,- сказала Роза.
- А він вас знає,- мовила дівчина,- і знає, що ви живете тут. Я й знайшла вас тому, що підслухала, як він називав вашу адресу.
- Я ніколи навіть не чула цього імені,- сказала Роза.
- Виходить, нам він назвався не справжнім ім’ям, а вигаданим,- зауважила дівчина.- Я так і думала. Нещодавно - незабаром після тієї ночі, коли Олівера просунули через вікно у ваш будинок, намагаючись пограбувати вас,- я, запідозривши цього чоловіка, підслухала його розмову з Фейгіном у темній кімнаті, і з тієї розмови дізналася, що Монкс, ну, той чоловік, про якого я вас питала…
- Розумію, розумію,- перебила її Роза.
- … що Монкс,- провадила дівчина,- випадково побачив Олівера з нашими двома хлопцями того дня, як ми вперше втратили його, і відразу впізнав у ньому саме ту дитину, яку розшукував, хоч я й не збагну навіщо. Вони домовилися з Фейгіном, що той одержить якісь гроші, якщо поверне до себе Олівера; а ще більше йому перепаде, якщо він зробить з хлопця злодія, а саме цього Монкс домагається для якоїсь своєї мети.
- Для якої? - спитала Роза.
- Я й сама хотіла довідатись, та він помітив мою тінь на стіні, коли я підслуховувала,- сказала дівчина,- і не кожен на моєму місці зміг би вислизнути звідти непоміченим, а от мені вдалося. Відтоді я не бачила його до минулого вечора..
- А що ж сталось учора?
- Зараз я розповім вам, леді. Вчора увечері він прийшов знову. І знову вони піднялися на горішній поверх, а я, закутавшись так, щоб тінь моя не зрадила мене, підкралася до дверей. Перші Монксові слова, які я почула, були: «Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що здобула їх від його матері, гниє в домовині». Вони зареготали й почали балакати про те, як йому пощастило все це облагодить. Далі Монкс заговорив про хлопця і, розпалившись, кричав, що, хоча він і прибрав до рук гроші чортеняти, його б більше влаштував інший кінець,- ото, мовляв, була б утіха, якби йому вдалося поглумитися над чванливим батьківським заповітом і провести хлопця по всіх лондонських тюрмах, а потім спровадити на шибеницю за який-небудь тяжкий злочин; це любісінько міг би зробити Фейгін, попереду ще й на ньому нажившись.
- Що ж