Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Не знаю, скільки їх там у тебе є,- урвав його Сайкс,- мабуть, ти й сам того добре не знаєш, бо довгенько довелося б їх лічити… Як собі хочеш, а щоб сьогодні ж гроші були тут!

- Ну, гаразд, гаразд,- мовив Фейгін, зітхаючи.- Я зараз пошлю Пройду.

- Е, ні. Так діла не буде,- заперечив містер Сайкс.- Спритний Пройда занадто спритний. Як ти його пошлеш, то він, чого доброго, забуде прийти, або заблукає, або скаже, що мусив тікати від фараонів,- будь-яку брехню вигадає за твоєю вказівкою. Хай у твій барліг піде Ненсі і принесе гроші, так буде певніше. А я ляжу й подрімаю, поки вона вернеться.

Після довгого торгу і сперечань Фейгін урізав завдаток, якого вимагав Сайкс, з п’яти фунтів стерлінгів до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, заприсягаючись на чому світ стоїть, що в нього самого зостанеться лише вісімнадцять пенсів на прожиток. Зрештою містер Сайкс похмуро зауважив, що доведеться задовольнитись і цим, коли вже годі сподіватися на більше. Отож Ненсі швиденько вдяглася, а Пройда і юний Бейтс сховали їжу до буфета. І тоді старий, розпрощавшись із своїм любим другом, пішов разом з Ненсі й хлопцями додому, а Сайкс уклався спати до повернення дівчини.

Без будь-яких пригод вони дійшли до помешкання Фейгіна й застали там Тобі Крекіта і містера Чітлінга за п’ятнадцятою партією в крибедж, яку - навряд чи треба про це й казати - містер Чітлінг програв, а з нею і свій п’ятнадцятий, і останній, щестипенсовик, що вельми потішило його юних друзів. Містер Крекіт, мабуть, зніяковівши, що його застали за грою з джентльменом, який не міг рівнятися з ним ні своїм становищем, ні розумовими здібностями, удавано позіхнув і, розпитавшись про Сайкса, взяцея за капелюха, щоб іти.

- Нікого не було тут без мене, Тобі? - запитав Фейгін.

- Жодної бісової душі,- відказав містер Крекіт, підіймаючи комір.- Ледь не пропав з нудьги. А ти б мав поставити чарку, Фейгіне, за те, що я так довго стеріг твій дім. Ет, хай йому чорт, я аж осовів, наче присяжний у суді, і мене, певно, звалив би сон, міцний, як Ньюгетська в’язниця, якби не моя добрість - треба ж було розважити цього хлопчину. Геть занудився, побий мене сила божа!

І далі отак нарікаючи, містер Тобі Крекіт згріб зі столу свій виграш, засунув гроші в жилетну кишеню так згорда, наче ті срібняки не варті були уваги джентльмена його штибу, і поважно, елегантною аристократичною ходою вийшов з кімнати. Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п’ятнадцять шестипенсовиків - невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.

- Ну й дивак же ти, Томе! - сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.

- Ніякий я не дивак,- відповів містер Чітлінг.- А ви що скажете, Фейгіне?

- Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина,- мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.

- А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? - запитав Том.

- Та певно ж, дорогесенький.

- І знайомство з ним - велика честь, чи не так? - провадив Том.

- Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.

- Ага! Он воно що! - переможно вигукнув Том.- Хоч він і обібрав мене як липку, але ж я, коли схочу, можу знову набити свої кишені. Правильно я кажу, Фейгіне?

- Авжеж, можеш. І що скоріше ти вирушиш на лови, то краще для тебе. Тож не гай часу - іди повертай свій програш. Пройдо! Чарлі! Час і вам до діла взятися. Вже скоро десята, а ви все байдикуєте. Ану, гайда на роботу!

Послухавшися старого, хлопці кивнули на прощання Ненсі, взяли капелюхи і подалися за двері. Дорогою Пройда і його життєрадісний приятель без угаву вправлялись у дотепах на адресу містера Чітлінга, в поведінці якого, правду сказати, не було нічого незвичайного або особливого - адже в столиці трапляється немало промітних молодих франтів, що платять і куди дорожче, ніж містер Чітлінг, аби тільки їх побачили в добірному товаристві, чимало є і вишуканих джентльменів (з яких і складається те добірне товариство), котрі здобувають собі репутацію майже в той самий спосіб, що й спритник Тобі Крекіт.

- Тепер, Ненсі, я дам тобі гроші,- сказав Фейгін, коли хлопці пішли.- Оце, голубонько, ключик від маленької шафи, де я тримаю різне шмаття, що його зносять хлопчаки. Грошей я, голубонько, ніколи не замикаю, бо нема чого замикати - ха! ха! ха! - таки нема чого. Неприбуткове моє ремесло, Ненсі, та й подяки ні від кого не діждешся; одначе люблю я бачити навколо себе молодь, тому й терплю, все терплю. Ану цить! - прошепотів він, квапливо сховавши ключа на грудях.- Хтось іде… Чуєш?

Дівчина сиділа за столом, згорнувши руки, байдужа до того, хто там за дверима і чи прийшов він, чи йде геть. Та тільки-но вона почула чоловічий голос, як миттю зірвала з себе капелюшка й шаль і засунула їх під стіл. Коли старий обернувся до неї, Ненсі пожалілась на задуху в кімнаті, її знеможений тон ніяк не в’язався з поспіхом і гарячковістю попередніх рухів, але Фейгін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

- Ба! - буркнув він, нібито досадуючи, що йому перешкодили.- Це той, на кого я вже давно чекаю. Ось він уже спускається сходами. Про гроші, голубонько, анічичирк, поки він тут. Він не надовго - хвилин на десять.

Приклавши до губів кощавого вказівного пальця, єврей узяв свічку і, коли кроки наблизились, рушив назустріч гостеві. У дверях вони зіткнулися, і гість так швидко увійшов до кімнати, що помітив дівчину, тільки опинившись поруч неї.

Це був Монкс.

- Всього-на-всього одна з моїх вихованок,- заспокоїв його Фейгін, бо, побачивши незнайому людину, Монкс відскочив назад.- Сиди, Ненсі.

Дівчина присунулася ближче до столу, безтурботно, майже пустотливо глянула на Монкса й одвернулась; та коли він перевів очі на Фейгіна, вона метнула