Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
- Що Тут у вас скоїлось, дорогесенькі мої? - спитав Фейгін, зазираючи у кімнату.
- Чого роззявив рота і витріщився на мене? - нетерпляче озвався Сайкс.- Не бачиш? Дівчиську треба допомогти.
Скрикнувши від подиву, Фейгін кинувся рятувати дівчину; тим часом як містер Джек Докінс (або, просто кажучи, Спритний Пройда), який увійшов до кімнати слідом за своїм шановним другом, швиденько скинув на підлогу свій клунок і, вихопивши пляшку з рук юного Чарлза Бейтса, що невідступно йшов за ним, вмить витяг зубами корок і влив частину вмісту пляшки у горло дівчині, перед тим і сам ковтнувши трохи, щоб часом не помилитися.
- Подмухай на неї, Чарлі, міхом,- командував містер Докінс,- а ви, Фейгіне, поляскайте її по руках, поки Білл розстібне їй сукню.
Ці заходи, вжиті спільно й енергійно,- і особливо та їхня частина, що була доручена юному Бейтсу, який, очевидно, вважав свою роль у процедурі цікавою розвагою,- невдовзі дали бажані наслідки. Дівчина поступово опритомніла; похитуючись, вона дійшла до стільця біля ліжка й уткнулась обличчям у подушку, залишивши гостей на містера Сайкса, трохи здивованого їхньою несподіваною появою.
- Яким лихим вітром вае сюди занесло? - запитав він у Фейгіна.
- І зовсім не лихим, дорогесенький, бо лихий вітер не приносить нікому добра, а я прихопив із собою дещо таке, чому ти зрадієш. Пройдо, золотесенький, розв’яжи-но клунок і дай Біллові дрібнички, на які ми витратили сьогодні вранці всі наші гроші.
Виконуючи прохання містера Фейгіна, Пройда розв’язав свій великий клунок із старої скатертини і почав, одну по одній, передавати речі, які там були, Чарлі Бейтсу, а той далі розкладав їх на столі, вихваляючи на всі лади їхні виняткові якості.
- Диви, Білле, яка запіканка з кролів! - вигукнув юний джентльмен, ставлячи на стіл величезний пиріг.- Такі тендітні створіння, а лапки такі ніжні, що навіть кісточки тануть у роті - і випльовувати не треба; а ось півфунта зеленого чаю за сім з половиною шилінгів, з біса міцного,- як залити його окропом, то й покришка з чайника, чого доброго, ходором заходить; півтора фунта цукру-піску - перший сорт! - чорношкірим довелося добряче над ним попотіти. Дві двофунтові булки; фунт свіжісінького масла; шматок жирного глостерського сиру і, нарешті,- поглянь-но! - ти ще зроду такого не куштував.
Виголошуючи останній панегірик, юний Бейтс витяг з однієї із своїх містких кишень велику, ретельно закорковану пляшку; тим часом містер Докінс уже встиг налити зі своєї пляшки склянку чистого джину, яку хворий тут-таки й перехилив без найменших вагань.
- О! - зрадів Фейгін, вдоволено потираючи руки.- Ти ще поживеш, Білле, бачу, ще поживеш.
- Поживу! - вигукнув містер Сайкс.- Та я вже сто разів міг віддати богові душу, а ти й пальцем не ворухнув, щоб допомогти мені. Що ти собі думав, падлюка ти брехливий, коли покинув мене хворого напризволяще і майже місяць не потикався сюди?
- Ні, ви чуєте, хлопці, що він верзе? - знизав плечима Фейгін.- І це після того, як ми принесли йому такий чудовий харч.
- Та харч добрий,- глянувши на стіл, уже лагідніше заговорив містер Сайкс,- але чим ти виправдаєшся, що покинув мене тут безпорадного - хворого, голодного, без гроша за душею,- наче тобі байдуже до мене, як до оцього пса. Ану, віджени його, Чарлі, від столу.
- Зроду не бачив такого кумедного собаки,- мовив юний Бейтс, виконуючи наказ.- Чує їдло, як та стара баба, що чимчикує на ярмарок. Йому б у комедіях грати: і в гроші вбився б, і публіку потішив.
- Та. замовкни ж ти, клятий собацюро! - гримнув Сайкс на собаку, коли той, не перестаючи гарчати, поповз під ліжко.- Ну, то чим же ти, стара п’явко, виправдаєшся, га?
- Мене, дорогесенький, більше як тиждень і в Лондоні не було, мав одне діло,- відповів старий.
- А де ти був ще два тижні? - провадив Сайкс.- Ще два тижні, коли покинув мене тут конати, мов загнаного пацюка?
- Інакше я не міг, Білле. Всього не розкажеш на людях, але я просто не міг, клянуся честю.
- Честю клянешся? - гидливо скривившись, перепитав Сайкс.- Ой, хлопці, мерщій вріжте хто-небудь шмат пирога, щоб заїсти це слово,- мене від нього аж занудило.
- Не гарячкуй, дорогесенький,- лагідно вмовляв його Фейгін.- Я не забував про тебе, Білле, ні на мить.
- Ну ще б пак, звісно, не забував,- гірко всміхнувся Сайкс.- Увесь час, поки мене тут била й палила лихоманка, ти обмізковував різні плани: Білл зробить те, Білл зробить це, і все задурно, хай-но тільки одужає; він не погребує ніякою роботою, бо кишеня в нього порожня. Я б давно дуба врізав, коли б не оце дівчисько.
- От бачиш, ти сказав: «коли б не оце дівчисько»,- радісно вчепився Фейгін за його останні слова.- А хто ж, як не бідний старий Фейгін подбав, щоб тебе доглянула ця дбайлива дівчина?
- Він правду каже,- раптом підступивши до них, втрутилася Ненсі.- Годі вже. Облиш його.
Поява Ненсі повернула розмову на інше, і хлопці, помітивши, як їм підморгнув старий пройдисвіт, взялися частувати Ненсі спиртним, але вона тільки потроху надпивала із склянки; а тим часом Фейгін, напустивши на себе не властиву йому веселість, поступово поліпшив настрій і в Сайкса, вдаючи, ніби сприймає його прокльони як дружні жарти і до того ж щиро регочучись іа грубих дотепів, що їх Сайкс став підпускати, кілька разів приклавшись до пляшки.
- Все воно дуже добре,- сказав містер Сайкс,- але мені конче потрібні гроші, і то сьогодні ж.
- Не маю при собі ані гроша,- відповів Фейгін.
- Зате вдома - хоч лопатою греби,- зауважив Сайкс.- То вділи й мені якусь жменьку.
- Лопатою! - скрикнув