Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Еге ж, чоловік! - зневажливо підтвердила місіс Бамбл.

- Я так і подумав, коли ви зайшли,- сказав Монкс, примітивши, як злостиво скинула вона оком на чоловіка.- Так воно й краще. Я волію мати діло з людьми, коли знаю, що їх пов’язують спільні інтереси. Я не жартую. А тепер дивіться!

Він витяг з бічної кишені полотняного гаманця, відлічив двадцять п’ять соверенів і посунув їх до жінки.

- Беріть,- сказав Монкс.- Ох, знову цей триклятий грім. Чуєте, він котиться ближче й ближче, от-от торохне над нашими головами. Хай він ущухне, тоді почнете свою розповідь.

Грім і справді прогуркотів мало не над самим дахом. А коли все затихло, Монкс підвів голову і підсунувся, щоб краще почути те, що мала розповісти місіс Бамбл. Обличчя всіх трьох майже торкались, бо чоловіки нахилилися над маленьким столом, а жінка подалася вперед, щоб її краще було чути. Тьмяне світло ліхтаря ще дужче відтінювало блідість їхніх збуджених облич, які в навколишній сутіні здавалися примарними.

- Коли ця жінка - ми її звали стара Саллі - вмирала,- зашепотіла місіс Бамбл,- ми з нею були самі…

- Більше там нікого не було? - так само пошепки перепитав Монкс.- Пригадайте, може, поруч лежала якась хвора чи недоумкувата старчиха, що могла почути, а то й зрозуміти, про що йшла мова?

- Ні, крім мене, не було ні душі,- відповіла жінка.- Коли вона сконала, я одна стояла біля її ліжка.

- Гаразд,- мовив Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі.- Розказуйте далі.

- Вона розповіла про одну молоду жінку,- провадила наглядачка,- що кільканадцять років тому народила сина, не тільки в тій самій кімнаті, а й у тому самому ліжку, де тепер умирала стара.

- У тому самому? - тремтячими губами перепитав Монкс, озираючись через плече.- Боже мій! Отак воно буває в житті!

- То й був хлопець, про якого ви вчора говорили з ним,- розповідала далі місіс Бамбл, зневажливо кивнувши головою на свого чоловіка.- Повитуха обікрала його матір.

- Живу? - спитав Монкс.

- Ні, мертву,- відказала, злегка здригнувшись, жінка.- Ще й тіло не охололо, як вона вкрала ту річ, яку мати, вмираючи, благала зберегти для дитини.

- Вона продала її? - у розпачі скрикнув Монкс.- Скажіть, вона її продала? Де? Кому? Коли? Давно?

- Їй забракло сили говорити далі,- сказала місіс Бамбл.- Стара впала на подушку й померла.

- І більше не сказала ні слова? - вигукнув Монкс приглушено, від чого його голос здавався ще страшнішим.- Брехня! Вона сказала ще щось! Зі мною жарти погані! Я вас обох порішу, але дізнаюся, що вона сказала.

- Стара не вимовила більше ані слова,- спокійно відповіла жінка, так наче вибух люті дивного чужинця не справив на неї ніякого враження, чого не можна було сказати про містера Бамбла.- Вона тільки судомно вчепилася в мою сукню, а коли я побачила, що вона мертва, то розтулила їй руку і знайшла в міцно стиснених пальцях брудний клапоть паперу.

- І в ньому було… - перебив Монкс, нахиляючись ще ближче.

- Нічого в ньому не було,- сказала жінка.- То була заставна квитанція.

- На що? - спитав Монкс.

- Стривайте, не все одразу,- відповіла жінка.- Так от, стара спочатку, певно, берегла ті коштовні дрібнички, сподіваючись продати їх з найбільшим зиском, а потім однесла їх у заставу і щороку так чи так розживалася на гроші й сплачувала відсотки, щоб при потребі можна було їх викупити. Та не судилося їй діждатися тієї потреби. Я вже казала: стара померла, стискаючи в руці засмальцьований, зібганий клапоть паперу. Через два дні термін квитанції кінчався. Я теж подумала, що, може, колись матиму користь з тих речей, і тому викупила їх із застави.

- А де вони тепер? - швидко спитав Монкс.

- Ось тут,- відповіла жінка. Немов радіючи, що нарешті може позбутися їх, вона поспіхом кинула на стіл сап’яновий гаманець, де ледве міг би вміститися маленький французький годинник.

Монкс жадібно схопив гаманець і розкрив його тремтячими руками. В ньому лежав золотий медальйон, а в медальйоні - два пасма волосся й золота обручка.

- Всередині обручки викарбувано ім’я «Агнеса»,- сказала жінка.- Далі залишено місце для прізвища, а ще далі - число. Як я дізналася згодом, дитина народилася через рік після цієї дати.

- І це все? - спитав Монкс, уважно оглянувши вміст гаманця.

- Все,- відказала жінка.

Містер Бамбл зітхнув з полегкістю, немов зрадівши, що розповідь скінчилась, а про те, щоб повернути двадцять п’ять фунтів, не було й згадки. Він тільки тепер наважився втерти рясний піт, що раз по раз капотів йому з носа.

- Що то була за історія, я не знаю, можу лише здогадуватися,- по короткій мовчанці сказала його дружина, звертаючись до Монкса.- Та й ні до чого воно мені - так безпечніше. Проте я маю до вас два запитання. Дозволите?

- Запитуйте,- трохи здивовано відказав Монкс,- але чи відповім я - це вже інше питання.

- Тобто вже, виходить, трете,- насмілився пожартувати містер Бамбл.

- Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? - спитала жінка.

- Так,- відповів Монкс.- Друге запитання?

- Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?

- Ніколи,- одказав Монкс.- Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.

Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.

- Зазирніть-но вниз,- запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля.- Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.

Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових