Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Промовляючи ці люб’язні слова, Монкс раптом обернувся до місіс Бамбл і втупився в неї таким гострим поглядом, що вона, хоча й була не з боязких, не витримала й опустила очі додолу.

- То оце та жінка? - запитав Монкс.

- Еге ж, та сама,- сказав містер Бамбл, пам’ятаючи настанови дружини.

- Ви, мабуть, гадаєте, що жінки не вміють зберігати таємниць? - озвалася наглядачка, відповідаючи Монксові таким самим пронизливим поглядом.

- Принаймні однієї таємниці вони ніколи не виказують, аж поки хтось її не викриє,- сказав Монкс.

- Якої саме? - запитала місіс Бамбл.

- Свого безчестя,- відповів Монкс.- Тому, коли жінка причетна до таємниці, викриття якої загрожує їй шибеницею або каторгою, я певен: вона нікому не прохопиться ні словом. Ви мене розумієте, добродійко?

- Ні,- відповіла місіс Бамбл, злегка червоніючи.

- Ну звісно, не розумієте,- сказав Монкс.- Та й де вам зрозуміти!

Обдарувавши обох співрозмовників кривою посмішкою і знову жестом запросивши їх іти за собою, господар квапливо пройшов через велику кімнату з низькою стелею. Він уже ступив був на сходи, чи, скоріше, драбину, що вела на другий поверх, де колись були склади, як раптом у відтулині над ними яскраво спалахнула блискавка, а за нею вдарив такий грім, що напівзруйнована будівля аж захиталася.

- Ви чуєте? - скрикнув Монкс, позадкувавши.- Чуєте, як він гримить і гуркоче - наче підсилений луною тисячі печер, де від нього сховалися дияволи. Ненавиджу грім!

Він постояв мовчки, затулившись руками, а коли відняв їх від обличчя, містер Бамбл, у якого душа сховалася в п’яти, побачив, що воно все скривилося й пополотніло.

- Такі напади мені не первина,- сказав Монкс, помітивши, як злякався містер Бамбл,- і часом спричиняє їх грім. Та хай це вас не тривожить: на цей раз уже все минулося.

З цими словами Монкс рушив нагору, і подружжя подалося слідом за ним. Він завів їх у кімнату, швидко зачинив віконницю і спустив ліхтар, що звисав із сволока на кінці мотузки, перепущеної через блок. Тьмяне світло ліхтаря падало на старий стіл і три стільці.

- А тепер,- сказав Монкс, коли вони посідали,- що скоріше ми приступимо до діла, то краще для всіх. Жінка знає, про що піде мова?

Запитання було звернене до Бамбла, та дружина випередила його й сама відповіла, що добре обізнана з суттю справи.

- Правду він сказав, що ви були біля тієї відьми в ніч, коли вона вмирала, і вона звірила вам якусь таємницю?..

- Що стосується матері того хлопця, якого ви назвали,- перебила його місіс Бамбл.- Так, це правда.

- Отже, перше запитання: що то була за таємниця?

- Це вже друге запитання,- розсудливо зауважила жінка.- Перше запитання - скільки вона коштує?

- А хто в біса це скаже, не знаючи, яка вона? - скрикнув Монкс.

- Та ви ж таки й скажете, я певна,- відповіла місіс Бамбл, яка була не з боязкого десятка, що переконливо міг засвідчити й супутник її життя.

- Гм… - багатозначно мовив Монкс і допитливо глянув на жінку.- Може, йдеться про щось коштовне, га?

- Може, й так,- стримано відповіла вона.

- Про якусь річ, котру взяли у неї? - провадив Монкс.- Щось таке, що було на ній. Або ж…

- Ви б краще призначили свою ціну,- перебила місіс Бамбл.- Я вже почула досить і зрозуміла, що ви саме той, з ким мені треба поговорити.

Містер Бамбл, якому його найдорожча половина ще й досі не відкрила більше, ніж він знав від самого початку, слухав їхню розмову, витягши шию і витріщивши очі. Він з неприхованим подивом переводив погляд то на дружину, то на Монкса і ще дужче здивувався,- якщо таке було можливе,- коли Монкс похмуро запитав, скільки вона хоче за свою таємницю.

- А в скільки ви самі її оцінюєте? - запитала жінка так само незворушно, як і досі.

- Може, вона не варта ні гроша, а може, потягне й двадцять фунтів,- відповів Монкс.- Кажіть, що ви знаєте, а там я побачу.

- Накиньте ще п’ять фунтів. Дайте мені двадцять п’ять фунтів золотом,- мовила жінка,- і я розповім вам усе, що знаю. Але не раніше!

- Двадцять п’ять фунтів! - вигукнув, відсахнувшись, Монкс.

- Я начебто ясно сказала,- зауважила місіс Бамбл.- Та й гроші невеликі.

- Де ж пак невеликі - за якусь нікчемну таємницю, що, може, й не важитиме для мене нічого! - роздратовано вигукнув Монкс.- За таємницю, що вже дванадцять років, а то й більше пролежала десь під спудом!

- Час не псує таких речей, їхня вартість тільки подвоюється, як це буває з добрим вином,- відповіла місіс Бамбл, зберігаючи непохитно байдужий вигляд.- А що таємниця лежала під спудом, то хтозна, є речі, які можуть пролежати дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ, а потім вийти на світ божий і явити чимало несподіваного.

- А якщо я віддам гроші задурно? - нерішуче спитав Монкс.

- То ви їх зможете легко забрати назад,- відповіла місіс Бамбл.- Я ж бо тільки жінка; я тут сама, цілком беззахисна.

- Не сама й не беззахисна, любонько,- обізвався містер Бамбл тремтячим від: страху голосом.- З вами я, моя люба. До того ж,- провадив містер Бамбл, за кожним словом цокаючи зубами,- містер Монкс справжній джентльмен і ніколи не допуститься насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, любонько, що я не молодий хлопчина і, може, сказати б, трохи підтоптався, та вій же чув,- напевне чув, любонько,- що я людина рішуча і стаю дужий, як лев, коли мене хтось роздратує. Досить тільки роздратувати мене…

Говорячи це, містер Бамбл схопив свого ліхтаря, вдаючи рішучість і лють, хоч сполоханий вираз його обличчя промовисто свідчив, що його таки треба роздратувати, і то добре роздратувати, перш ніж він зважиться на якийсь рішучий захід, звісно, коли той захід не спрямований проти слабосилих богадільців чи інших злидарів, яких зігнули в дугу,

- Ти дурень,- сказала на це місіс Бамбл,- і краще тримав би язика на припоні.

- А ще краще було б його