Сад гетсиманський - Багряний Іван

Я тебе зразу розкусив (при цьому Донець заскалив око). Але час романтики минув. Час "героїв" і "мучеників святих" теж минув. Не дешевою "героїкою" творяться великі діла. Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумієш взагалі. Ручусь. Не пусканням "героїчного" пилу досягається великої мети. Але яку там у чорта ти можеш мати мету?! Та ще велику!.. Єрунда все, вся там твоя мета чи не мета. Повзуни ніколи не творять історії...

— Слушно... (меланхолійна вставка).

— Іменно. Сам згоджуєшся. А я, брат, реаліст. Я маю більшу ідею, ніж ти (при цих словах Донець аж подався наперед) — я маю більшу ідею!.. Зрозумів? І тому моя, і взагалі наша, буде горою... Горою!..

Говорячи, Донець весь час пильно, занадто пильно, дивився Андрієві в обличчя, здається, намагався не пропустити жодного поруху м’язка, намагався проглянути його наскрізь. Андрій нашорошився. Щось цей демон у блискучій уніформі не такий простий. Старе вражіння (від першої зустрічі) знову повернулося, — о, не такий простий. Куди це він гне, за чим він полює? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не моргаючи, і вів далі, карбуючи слова. Але які слова!

— Ти казав, що життя погане... Ти не казав цього? Ну, чорт з ним, хтось інший казав. Казав, що життя погане. Авжеж погане, до сліз погане! Але тому воно й погане, що забагато дряні розвелося замість людей! Забагато мотлоху, замість людей. Як не слимак, то так міщух і підлабузник, як не ганебний боягуз, то так який-небудь віршомаз, романтик, ні, романтизований міщух!..

Андрій здивувався і ще більше нашорошився. А-а, бач, куди гне! Розмикає з іншого боку. Підіграє. Ич ти. Але тон Донця рішуче збивав з пантелику. Той тон ліз в саму душу. Ні, якщо він актор, то геніальний, чорт! А Донець, кривлячись з несамовитою відразою й огидою:

— Ха!.. Єрої!.. Життя погане... А погане!.. От вас там сидить по камерах сотнями людей, а (тут Донець подався наперед, викотив очі й замерехкотів ними) — чи хоч один пробував або бодай хоче пробувати підпиляти грати, зламати двері, вбити вартового?! Чи хоч один?!. Ну, кажи, хоч один?

"Дешево", — подумав Андрій.

— Жоден! — мерехкотів очима Донець, не звернувши уваги на Андріїв відрух або, може, не вловивши його. — Напевно, ніхто навіть думки цієї не може припустити! Ажи?.. Повстанці називаєтесь. Повс-.анці ви! (Тут Донець вставив іншу літеру замість т"). Мотлох! "Романтики"!.. Жаби чортові! І ось саме тому "життя погане". І ось саме тому вас треба муштрувати, нищити, душити, мучити... Муштрувати!!.. Аж поки ви всі, чортові жаби, почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га?

Андрій, оглушений всією тирадою, спантеличений, надзвичайно нашорошений, мовчав. Дивився в несамовиті Донцеві очі, дивився, як він пряв ними, шалено намагався зорієнтуватися, що це все значить? Як він має тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка різонула раптом мізок дивовижним припущенням: "А що, як все те, що він говорить, треба розуміти прямо, буквально? Тоді?" Від того припущення робилося гаряче. Але не може бути? Ну-ну, не будь ідіотом. Провокує, чорт банькатий. І тут же інша цікава думка: — "От він говорить несусвітні речі, але спробуй вловити грань, де кінчається провокація, а починається драма. Становище слідчого дозволяє переставляти думки — ті самі думки! — в якім завгодно плані". А Донець вів своєї, очевидно, тішачись, що так розчахнув Андрія, збив з пантелику:

— Повс...анці ви!! Вас там сотні в кожній камері і часом двері не закриваються, я знаю ж, але ніхто не насмілиться навіть переступити поріг... Жаби! Равлики чортові!.. А де вже вам пиляти грати!!

Андрій (думав одно, а сказав зумисне інше):

— Навіщо? Треба бути дурнем, щоб пиляти грати... Для чого? Щоб стрибнути вниз головою, з п’ятого поверху? Це можна зробити й на сходах... Чи щоб дістати кулю в лоба, тільки-но висунувшись у вікно?..

— От-от-от! Ха-ха-ха!.. Герої! А ми от, большевики, не боялися пиляти грати й стрибати на багнети... Вбивати варту... Читав у книгах, не бійсь, про Халтуріна, Засулич?! Отож...

"Ми, большевики... Халтуріна записав у большевики! Засулич!... Чи ти ба!" Андрій дивився на зовсім молоде обличчя слідчого, якому в часи, коли існували ще хоч якісь "царські тюрми", було не більше десяти років, дивився й іронічно думав: "Большевики... Ах ти ж артист!.. Тепер ясно... Грає, щоб "розколоти", спровокувати, "купити". Добрий артист! Провокатор чортів! Та ж, якщо на тобі така гарна уніформа, то, напевно, за неї дана добра гарантія".

Тим часом Донець, відкинувшись на спинку крісла, презирливо цідив:

— Ви не знаєте й ніколи не знатимете, що таке ідея й що таке героїзм. Дрібні міщуцькі ворони, що так літають просто... Герої... Вас треба переробляти, весь той мотлох, що зветься "людьми" і через яких світ к чортовій матері запаскудився, переробляти!.. І мучити!.. Ха-ха-ха!.. Доки ви не навчитесь дечому... І я от тебе буду мучити... (Донець враз подався наперед і карбував злісно, глузливо, двозначно, провокаційно. — Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевільного відчаю — бодай з відчаю, як не з героїзму — нарешті підпилювати грати!! Зрозумів? Ха-ха-ха!.. І я маю на те право, бо… Бо я маю більшу, ніж ти, ідею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких, як ти, — мало жалю...

. . . . . .

"Він має ідею? Яку він має ідею? Блеф. З великою ідеєю тут не орудують палками..."

Одначе Андрієві ніби хтось забив кілка в душу. А Донець після такої знаменитої прелюдії, поставивши кілька провокаційних запитань і не діставши відповіді, категорично запропонував "роззброїтись" перед ним. А коли з того "роззброєння" нічого не вийшло, взявся свою "велику ідею" чи, вірніше, в ім’я своєї "великої ідеї" орудувати всіма "не великими" засобами Великіна та Сергєєва. Він взявся до діла так, як і обіцяв, по-своєму. Ті всі засоби, якими орудували інші, набирали в руках Донця іншого значіння, більшого ефекту. Він мучив. А мучачи, все добивався "дружби", з чого почав був взагалі своє слідство. Він докоряв Андрієві половинчастістю, угодовством, підлим дворушництвом, боягузством, мрійництвом, підлим невмінням стати вище страху і т. п. І все те двосмислово, і все те провокаційно... І, мучачи, був він нещадний, так, ніби мордував справді нікчемного слимака, керуючись безмежною зненавистю. Часами Андрієві здавалося, що він його мучить справді за те, що вважає за підлого міщуха, затяту нікчемність, за безмежного боягуза, не здібного на якусь акцію, а не для того, щоб підписувати протокол. Але дедалі все більше переконувався, що Донець — звичайний садист і провокатор, а те "щось нерозшифроване" — це метода. І що з тією самою проклятою методою Донець робив з нього ганчірку, все більше підпорядковуючи своїй волі. Так, завдяки їй, тій проклятій методі, Андрій з жахом відчуває, що ще трохи й те, чого не могли і ніколи не зможуть досягти Сергєєви й Великіни, Донець досягне дуже легко.

Це було страшним, і Андрій кидався душею, шукаючи порятунку. Він мусить з цього вирятуватися, мусить видертися з цих проклятих, таких брачких лабет. Він мусить позбавитися цього слідчого, інакше він пропав. А головне — пропаде багато інших... Вони загинуть так, як от Катерина... Може, то цей самий Донець довів її до божевілля!.. Він мусить його позбавитись. А так само мусить розшифрувати цього варвара, що так пишається своїм "козацьким родом".

В "брехалівці", куди Андрія вкидано після допитів, він випадково зустрів людину — вчителя з того самого містечка, з якого походив Донець. Розговорилися, подружили, бо мали чимало спільних знайомих серед колишніх студентів — мешканців "Гіганта". Але це виявилося потім. Спершу вчитель підійшов до Андрія, взнавши звідкілясь, що його слідчий — Донець. Може, Андріїв вигляд, оформлюваний Донцем, може, що інше штовхнуло вчителя на зближення, але вони подружили. Після ознайомлення вчитель розповів Андрієві, хто такий Донець, звідки він, яке його минуле. З характеристики земляка виходило, що Донець насамперед "досить-таки темна особа" щодо свого нутра, але "спритний кар’єрист". Це — на вчителеву думку. Андрій випитував його геть про всі подробиці з Донцевого життя, випитував пильно й по кілька разів. А подробиці Донцевого життя вчитель знав геть усі, бо були вони колись приятелями, разом навіть колись "в гречку стрибали", вчащаючи до просвіти, ще як були зеленими юнаками. Розповів про Донцеву кар’єру в комсомолі й в партії, про всі його "додатні" й "від’ємні" знайомства, навіть про його коханок та про різні романтичні походеньки... Андрій розпитував та добре все запам’ятовував, сам ще не знаючи, для чого це йому. Так, просто цікаво... Потім з того зродився план. Божевільний план. Він зродився несподівано зі спогаду про "вербовку", й її магічну силу, та про коридорних наглядачів, що з хамів обертаються в янголів. А що як "завербувати", га?

Трагізм і безвихідність становища штовхали саме в цей бік.

"Завербувати"! І тим зробити два великих діла: по-перше, позбутися рафінованого ката, а друге — переставити "загадкового" Донця в нову, зовсім не загадкову площину, де він зможе ділом довести, як то вони, "большевики", справді пиляють грати. Це цікаво... Одначе Андрій не знав, чи він той план здійснить, хоч він і засів у душі, як останній засіб порятунку.

Це сталося зовсім несподівано й майже поза Андрієвою волею. Це сталося в момент глибокого відчаю, коли людина вже не володіє собою й не відповідає за свої вчинки, коли наступ і мордування дійшли кульмінаційної точки, за якою йшла безодня — безодня падіння, іменована "розколенням". О, він навіть не передбачав, що повторення вже раз пройденого — понад людські сили навіть найзатятіших і найтвердіших, що це понад його сили. Запорізький кулак Донця і його чортячий сприт та енергія добивали Андрія фізично й морально... В цім моменті до кімнати зайшов Фрей і з ним ще якийсь більший начальник. Це було десь після півночі, коли Андрій млів на своєму стільці, обливаючись потом і хлипаючи від нападів істерії.

Фрей і його супутник зайшли саме в тій хвилі, коли Андрій висловлював божевільну думку, викликану відчаєм, про те, що Донець його роздавить, але саме цим він доведе, що він не козацького роду, а навпаки, — що з них двох ренегат, і мерзотник, і дворушник він, Донець...