Крапля крові - Гончар Олесь
Але якщо вже Олександр...
Прокіп Гордійович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав думку, яка вироїлася в останні дні, по одві-динах першого хірургічного відділення. Перекидав, та так і не осмілився виказати її. Либонь, тому, що відчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. І обпекти не одну, а багато душ. Але ж... Але ж він не має права затоптати її.
Вкладалися на ніч біля машини. Білан — на гумовім надувнім матраці. Холод — на складеному вчетверо брезентові.
Обоє не спали. Слухали, як хлюпотіла ріка, як квилив кулик на далекім озері. І така була в тому крикові туга, такий розпач, аж холодно ставало на серці. Темінь. Луг. Чорна вода. І — сумний крик. Десь там, під його маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на котру не ступить людська нога. Там — застояна вода і птича самотність. Чого він тужить? Може, оплакує тих, вбитих за день? Там бахкали постріли. А може, сумує по недосконалості свого пташиного життя, страшиться чогось? Ось, знову, — кі-і-і.
Щось давнє, дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей. Трагічне, неначе зла доля. В тому тужному і дикому, як одвічне прокляття, крикові, — і засторога, і жаль, і сумне сподівання. В одному крикові маленької пташки кулика.
Той крик скалатнув Холодові серце. І він сказав те, про що думав весь день.
— Сашко, — звівся на лікті. — Ти не спиш? Не можу я... Ти пробач... Що отак... В лузі... На ніч. Мабуть, це дико. Але... Облиш ти операції на серці... Облиш...
"Кі-і-і", — долинуло з лугу, з пітьми.
— Ти... Жартуєш?..
Біланів голос тремтів, мов далекий куликів крик. І крик, і голос гострими колючками впиналися Холодові в серце, лишалися там. "Нащо тобі, нащо? — штрикала настирлива, отруйна думка. — Скажи, пожартував. І вип'єте завтра по чарці в добрій згоді, сядете ладком, посмієтеся з недотепного жарту". Він струснув головою, немов виривався з цупких тенет, сів. Холод відчував: тепер отой плач поженеться за ним, куди б він не йшов, про що б не думав. Він весь час буде нагадувати йому:
— Я вже кілька днів караюсь тим... Не готовий ти до них.
Білан все ще не міг осягти почутого. Осягти до кінця, повірити в таке. Як це?.. Чому? Хто говорить? Прокіп? Прокіп, якому віддає любов і співчуття... І може... — трохи заздрить. Заздрить? Чому там заздрити? На яку гору зійшов він, і на якій стоїть Холод! Він любить Прокопа. За його непокраяну на закамарочки душу, за правдивість і тактовність. Прокіп не вміє отак, знічев'я... Тоді чому ж? Помилка? Помилка! А може... Крихітка отого... Бо сам же не робить...
Що б там не було, але це не тільки нечемно, а й жорстоко.
Пекуча, гаряча скалка затерпла в грудях, і він почував, що її вже не зламати, не вийняти. Вона увіткнулася під далі носитиме її, як декотрі серце, перетяла життя. Він і поранені в війну осколки.
— Я не готовий? Я вже три роки... Просто ти не розумієш...
— Три роки... Я знаю, ти майже відступився від інших операцій. Переклав у руки помічників. І все ж... Твій метод... Може, він і хороший. Але ж... Та що там. Технічно, практично не готовий до них. Ти поглянь, у Колосова... В Ломадзе... Штучне серце... Охолодження... Апарат для зшивання судин. Цілі технічні лабораторії. Інститути серця, які скінчили самі 1 через які пройшли десятки помічників. Від лікарів до операційних сестер. І в них ще багато недосконалого. Ти ж — сам...
— В мене лише одна операція з летальністю...
— Сашко... Я бачив... Ти — ножицями... Порок. Зашив... Вдалося тобі. Але людина стала калікою. А позавчора?.. Ти не знайшов навіть серцевої сорочки.
Холод вмовк. Стало тихо й незатишно на широкому лузі. Тиша вповзала за комір, студенила під серцем. І все ж Прокіп Гордійович почував себе так, немов виплив з виру.
— Я завжди вірив у тебе. І зараз вірю. Ти ще зробиш. Тільки послухай...
Хлюпала в берег ріка, цупко шелестів очерет. — Сашко!
Заскрипіла гума, затріщало сухе галуззя. Чорний силует перекреслив небо. Важкі кроки віддавалися Холоду аж десь на дні душі. Він чекав, що Білан заперечуватиме, сердитиметься, що в них буде довга розмова, в якій скресне вся правда. Навіть нехай би сварка. "Може, я не так? — подумав стривожено. — Якось би делікатніше. Або хоч жартом приступити. "Розіб'ю я, Сашко, дощечку для твого інституту".
"Ні, тоді було б гірше. Олександр теж одбувся 6 жартом. Звичайно, йому тяжко. Стільки праці, стільки мрій!"
Тоненьким гарячим струмінцем цідився в душу жаль. Холоду до болю стало шкода Олександра Кіндратовича, життєлюбного, вдатного на вигадки "Гаргантюа", з яким пройшов крізь стільки років. Уява вимальовувала скривджене, з підтискненими губами Біланове обличчя, він поквапливо підвівся і пішов до річки.
Олександр Кіндратович сидів на кручі, звісивши над водою ноги.
— Хочеш рогатого вивудити?—підштовхнув ліктем, обійняв за плечі. — Сашко. Я щиро... Ти не гнівайся на мене. Ти ж подолаєш... Візьмись тільки. Придбай апаратуру, приготуйся гарно. Щоб все... Ну, скажи щось...
Але відповіддю йому була глуха мовчанка. Білан сидів непорушне, втупивши ч морок погляд. Звідти, з дніпрових плес, повіяв терпкий вітер, залоскотав розхристані Холодові груди, скуйовдив чуб. Прокіп Гордійович прийняв руку.
На далекім озері востаннє крикнув кулик.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три східці. Злість клекотіла йому в грудях, він поспішав, щоб вихлюпнути її, і тоді...
Олег ще не знав, що буде тоді. Вбіжить до себе в кімнату, впаде на ліжко... Ні, він не заплаче. І до кімнати не побіжить. Кресоне батька крижаним поглядом і вийде. Але спочатку викаже все. Як жив, —у хлопців: велосипеди, м'ячі і навіть цигарки, а в нього — на футбол і цукерки не завжди є гроші. Батьку просто байдуже, як він живе.
Олег зупинився біля дверей, перечекав мить. Він мусить скрижанити батька своїм холодним спокоєм.
— ...Здрастуй, батьку...
Йому здавалося, ніби говорить спокійно. Але Холод одразу ж помітив і вишневий багрянець на щоці сина, і нервове здвигування брів, і пал очей.
— Щось сталося?—потривожено звівся з стільця.
— Ні, нічого. Сталося так, як ти хотів. Зрізали...
— Я хотів?
— Зрізали... й мене, й Лілю... Кажуть, не літературна інтонація. — Образа палила Олегові горло, голос його упав до хрипоти. — В Лілі — не літературна інтонація! Та й куди нас — до консерваторії приймають чи до медичного інституту? Знайшли зачіпку...
— Ти щось... Ліля... За Лілю я взагалі нічого.
— А хто ж, хто ж, — вигукнув Олег. Його голос злетів і розбився на найвищій ноті. — Може, не ти дзвонив директорові? Я знаю... Знаю... Весь час мені неправду... І за маму... За все. Ти навіть про війну не так... Не був ти на фронті. Того в тебе й орденів нема. Ти в полоні сидів.
Останні слова боляче вкололи Прокопа Гордійовича в серце. "Хто це йому?" — подумав.
— Сядь... Сюди сядь. Слухай.
Несамохіть скоряючись батьковому голосу, Олег присів на стільця.
— Так... Я був у полоні. І орденів у мене немає. Медаль "За перемогу над Німеччиною". Ну, "Знак Пошани", торік, ти знаєш. Так от... Потрапив я до полону... І навіть не поранений, не контужений... Як у книжках. Бо то — всього лиш мізерні десятки тисяч. А таких, як я, — мільйони.
Він говорив і бачив, що слова його пролітають повз сина, не зачіпають за душу, за серце. Але як йому розказати... Як повести туди, куди навіть думка не хоче вертатися? Хіба Олег збагне... Для нього отой день, 22 червня, — звичайна календарна дата. Історична дата, яку зазубрював у школі серед десятків інших. А він. Холод, колишній військовий лікар, хотів би її забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив Прокіп Гордійович, — сквер, посеред нього — календар з квітів... І те число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висіяним з траурних квітів. Назавжди. І не лише для тих, хто вже не бачив наступних листків календаря.
Для декого, хто й сьогодні стукотить черевиками повз викладені з квітів календарні числа, воно спинилося на тій. їхнє життя — по той бік дати. І посмішка, й цілунок. І пісня. Отой "недальний бой" гримітиме їм до могили. Як розповісти все це синові? Як йому розказати, що таке стотисячний котел, що таке ліс, де людей більше, ніж дерев, а чагарники по узліссі викошені кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма патронів.
Як розказати... Мабуть, це не легше, ніж відповідати на питання отого слідчого: "Чому не застрелився?"
Для нього, Холода, це питання було дивовижним. І не тому, що він особисто не міг цього зробити. Дивним по іншому: що той зважився таке запитувати. Адже—як не розуміє — на таке відповісти неможливо. Холод би спробував відповісти... За всіх. Коли б міг... Коли б міг він, звичайний смертний чоловік, підняти на своїй руці всю планету, покрутити її перед очима слідчого, як глобус. Тільки — живу. Щоб бризнула росою, тьохнула солов'їним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущів. Озвалася всім тим, що не створив він, що лежало поза ним і водночас було живою суттю, частинкою котрої почуває себе. Суттю, за котру тільки мусить боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далі поблискувала росами, щоб їх ЕЄ топтав вцвяхований ворожий чобіт. І поки є на це хоч надія, доти існує, живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тоді, коли її існування стає загрозливим для сусідніх.
Ні, всього цього не пояснити, навіть виписавши з усіх книг, — од найдревнішого манускрипта до найновішої, ще з запахом фарби, — наймудріші повчання.
Якби він мав хист і списав свою розповідь в трагічній і хвилюючій повісті, може б, син і збагнув. Але Холод розповідав сухо й коротко.
— Евакуювали ми госпіталь, їхали повз наше місто. Я... Тобто... Мені треба було заїхати в справах. Довелося заночувати в місті. Пішов у місцевий госпіталь. А там... Там не виявилось жодного лікаря... Всі вони... Два дні ми влаштовували поранених на попутні машини. Траплялися вони рідко, бо госпіталь містився далеко від дороги. Ранком третього дня я вийшов з барака, а в дворі — німці. Вони теж побачили мене. Першої миті я скочив назад, защіпнув двері... До речі, я не міг застрелитись, мій пістолет лишився в сусідній кімнаті. Я міг повіситись...
В оцьому другому госпіталі служив санітаром дядько Шах. Вдвох ми й пройшли полон.
