Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Я зробив кілька непоганих пленерів на Лонг-Айленді,- самовдоволено мовив містер Маккі.

Том тупо подивився на нього.

- Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.

- Два чого? - спитав Том.

- Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий - «Мис Монток. Море».

 Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.

- Ви теж живете на Лонг-Айленді? - спитала вона.

- Я живу у Вест-Еггу.

- Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім’я Гетсбі. Ви з ним знайомі?

- Він мій сусід.

- Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.

- Справді?

Вона кивнула головою.

- Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не зв’язуватись.

Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:

- А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!

Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.

- Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

- А ви зверніться до Міртл,- вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею.- Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?

- Якого листа? - спантеличено спитала Міртл.

- Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів.- Він поворушив губами, придумуючи.- Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.

Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:

- Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том - свою дружину!

- Невже!

- Смертельно ненавидить! - Вона подивилася на Міртл, потім на Тома.- Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.

- Тож і вона не любить Вільсона?

Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання,- відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.

- От бачите! - переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос.- Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.

- Коли вони все ж таки поберуться,- вела далі Кетрін, - то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.

- Тоді вже краще було б переїхати до Європи.

- О, то ви любите Європу? - несподівано голосно вигукнула Кетрін.- Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

- Справді?

- Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.

- І довго там пробули?

- Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до ниточки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!

Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.

- Я теж мало не зробила жахливої помилки,- енергійно призналася вона.- Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. І всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.

- Так-так,- покивала головою Міртл Вільсон.- Але ви все ж таки за нього не вийшли.

- Та звісно, що не вийшла.

- А от я вийшла,- не зовсім точно сказала Міртл.- Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.

- А нащо ти це зробила, Міртл? - спитала Кетрін.- Ніхто ж тебе не силував.

Міртл на мить замислилася.

- Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом,- сказала вона нарешті.- Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.

- Ти ж якийсь час кохала його без тями,- зауважила Кетрін.

- Кохала? Без тями? - обурилася Міртл.- Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.

Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.

- Якщо я й з’їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів - його саме не було вдома - якийсь тип прийшов по той костюм.- Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають.- «Як? - кажу.- Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.

- Їй справді вже треба йти від нього,- знову зашепотіла до мене Кетрін.- Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.

Пляшка віскі - вже друга того вечора - тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти - мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив’язувала мене до крісла. А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився з огорнутої присмерком вулиці вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на