Думи і мрії - Леся Українка

хворії примари,-

Не час мені вмирати, не пора.

Та налягли на серце чорні хмари

Лихого пречуття, душа моя вмира!

 

Вдяглися мрії у смуткові шати

І понесли мене в дивний, мовчазний край,

І там прийняв мене в зеленії палати

Плакучих верб і кипарисів гай.

 

Серпанком чорним жалібниці-мрії

Мені покрили очі, змеркнув світ,

І залунали скарги жалібнії

Моїх покинутих пісень-сиріт.

 

Пісні вернулись плакать на могилі

Палкого серця, що носило їх,

Вони були між людьми гості милі,

Та не прийняв ніхто їх за своїх.

 

28.12.1896 р.

 

2
«Обгорта мене туга, болить голова…»

 

 

Обгорта мене туга, болить голова,

Стіни й стеля гнітять, мов темниця…

Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова?

Де поділась моя чарівниця,

 

Молода моя муза, і горда, й смутна,

Жалібниця-порадниця тиха?

Я ж без неї тепера така самотна

Серед сього безкрайого лиха.

 

Сеє лихо моє, мов туман восени,

Без краси-блискавиці, без грому,

Без раптового вихру буйної весни,

Що гуляє по гаю густому.

 

Навіть муза боїться вступити сюди,

В сей осінній туман небарвистий,

Кличе здалека: «Встань і за мною ходи

Тим шляхом, що сіяє сріблистий.

 

Кожна зірочка снігу нам буде в очах,

Наче справжняя зірка, зоріти,

Будуть зорі встилати розложистий шлях,

Наче шлях тріумфатора квіти.

 

Будуть сніжнії зорі таночки вести

З буйним вітром, мов коло дівоче,

Адже правда, моя вихованко, і ти

До зірок полинула б охоче?..»

 

Вабить, кличе далекая муза мене,

Мов гарячка наводить примари,

А навколо туман, наче море сумне…

Чом його не розвіють сі чари?

 

19.01.1897 р.

 

ДО ТОВАРИША

 

 

Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі,

Як про вас я спогадую, хвора?

Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі,

Так обом нам бракує простора.

 

Ох, тепера мене у недолі моїй

Не один добрий друг потішає:

«Не годиться журитись в пригоді такій,

Адже іншим ще гірше буває!»

 

Та які се слова і даремні, й нудні,

Хоч порадники щирі й охочі.

Якби знали сі люди, які то сумні

Дні без сонця, без місяця ночі!

 

Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна,

Ся єдиная думка вбиває,

Ся розвага людська і ганебна, й страшна:

«Адже іншим ще гірше буває!»

 

В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли

Непомірними чашами горе,

Скільки б ми таких кубків гірких не пили,-

Ще зостанеться цілеє море.

 

В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели

Для робітників діла і слова,

Скільки б терну на тії вінки не стяли,

Ще зостанеться ціла діброва.

 

19.01.1897 року.

 

«Як дитиною, бувало…»

 

 

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

 

«Що, болить?» - мене питали,

Але я не признавалась -

Я була малою горда,-

Щоб не плакать, я сміялась.

 

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма,-

 

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

 

2.02.1897 р.

 

РОМАНС

 

 

Не дивися на місяць весною,-

Ясний місяць наглядач цікавий,

Ясний місяць підслухач лукавий,

Бачив він тебе часто зі мною

І слова твої слухав колись.

Ти се радий забуть? Не дивись,

Не дивися на місяць весною.

 

Не дивись на березу плакучу,-

На березі журливеє віття

Нагадає тобі лихоліття,

Нагада тобі тугу пекучу,

Що збратала обох нас колись.

Ти се радий забуть? Не дивись,

Не дивись на березу плакучу.

 

2.02.1897 р.

 

КРИМСЬКІ ВІДГУКИ

 

 

I
ІМПРОВІЗАЦІЯ

 

 

В га́ю далекім, в гущавині пишній,

Квіти гранати палкі розцвітають,

Мов поцілунки палкі на устах

Іншим палким поцілункам назустріч,

Мов поцілунки рубінових уст…

Спи, моє серце! нехай там у гаю

Квіти гранати палкі розцвітають…

 

Вітри північні тремтять, затихаючи,

Між запашними кущами лавровими,

Наче зітхання жаги,

Наче ті лаври стрівання таємнеє

Любо ховають од світу цікавого

Листом ласкавим густим…

Спи, моє серце! хай вітри північнії

В лаврах лагідних тремтять, затихаючи…

 

До кипариса магнолія пишная

Чолом заквітчаним ніжно схилилася,

Як молода до свого нареченого.

Білії квіти тремтять в темних кучерях,

Але серпанку немає на їх.

Щире кохання не вкрите серпанками…

Спи, моє серце! хай пишна магнолія

До кипариса стрункого схиляється.

 

З темного моря білявая хвилечка

До побережного каменя горнеться,

Пестощі, любощі, сяєво срібнеє

Хвиля несе в подарунок йому;

Темне чоло побережного каменя

Хвилі коханій назустріч засяяло.

Пестощі, любощі, сяєво срібнеє…

Спи, моє серце! Хай хвиля білявая

До побережного каменя горнеться…

 

1897 р. Ялта

 

II
УРИВКИ З ЛИСТА

 

(До І. М. Ст-ка) 6

 

 

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

Розмір, неначе химерная хвиля,

Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

Могутньої хвилі,