Закон зла - Шевчук Валерій

Але мала причина часом має під собою велике підспуддя — я тут сам нічого гадати не буду, зважаючи на документальність цього опису; ясно одне: коли не приходив додому цілий день їсти, голодний не сидів, а поїв, і, може, не раз, в іншому місці, можливо, в іншої жінки, бо чого б це так роз’юшило Явдоху Щербанівну Бреусиху? Більше того, така жінчина реакція викликала в Бреуса непомірну озлість, бо він раптом запраг (знову-таки чому?) викинути свою кохану супряжницю із хати (мені так і бачиться, як за всім спокійно, а може, не без задоволення стежила холодним, але цікавим оком Ганна Журавлиха).

Отож Максим Бреус, схопивши свою жінку, тягнув її до порога, щоб викинути з хати, але вона, як знаємо, насилля над собою ніколи не терпіла, і якось там вийшло, Ганна добре не запримітила, але за порога вилетів Максим Бреус і сильно вдарився спиною об підлогу сіней, бо аж хата задвигтіла (гадаю, що підлога була земляна, долівка), а Щербанівна кинулася йому на груди, як вовчиця, чи левиця, чи тигриця. В цей мент утрутився господар дому Іван Журавель, схопив Явдоху з упалого Максима і викинув, як кішку, за сінешні двері.

(Епізод звертає на себе увагу кількома моментами: по-перше, підтверджує спромогу й силу Явдохи Щербанівни долати чоловіків з немалим спритом та й управністю — гени амазонки, загубленої в часі, в ній таки сиділи; а по-друге, вже сама сцена свідчить, чому в історичній битві статей перемогли таки не жінки, а чоловіки (принаймні так вони вважають, а жінки на те нарікають). А тому, що жінки між собою несолідарні, чоловіки ж, як бачимо, більш-менш. Ганна Журавлиха й не подумала пособляти в цій бійці своїй підсусідці, а Іван Журавель це вчинив для підсусідка просто, чітко й ефектно. Відтак заблуклу в часі амазонку вижбурнуто із хати, і та з тієї оказії невідь-куди подалася. Більше того, саме чоловік, черняхівський священик отець Атанасій, розуміючи (принаймні и, е моя версія), що Явдоха Щербанівна втрапила в нову халепу, й не бажаючи, як на мою думку, додавати їй горя чи мук і від себе, відмовився від участі в судовому процесі над нею, тобто по-своєму їй поспівчував (по-людському, можна сказати), а Ганна Журавлиха виклала все як на духу не без зловтіхи. Знову-таки пан возний, чоловік, та ще й учасник судового процесу, не наполягав, розпитуючи панотця у виказі свідчень, очевидячки, зрозумівши його — ще один акт чоловічої солідарності; поміж жінками такі речі немислимі — ось чому вони безнадійно програють, хоча часом бувають твердіші, мужніші, непоступливіші, немилосердніші і не менш бойовиті за чоловіків. Річ, очевидно, в тім, що закона зла вони сповідують послідовніше, старанніше й добросовісніше. Не хочу наговорювати й. на Ганну Журавлиху, переконаний, що її оповідь максимально точна, об'єктивна й правдива, сумнівів тут нема, але союзницею Явдошиною вона не стала, а правда буває б'ючкіша й нещадніша брехні, відтак зашкодити може куди більш. До речі, й тут маємо ґандж: все, що відбувалося поміж подружжям Бреусів, бачило двоє людей: Іван Журавель та Ганна Журавлиха, але й тут свідчення може бути однобічне, бо Іван Журавель на цей час серед живих не пробував, тобто помер).

Що було далі? За Ганниною розповіддю, Максим Бреус устав, зайшов у хату, трохи посидів, опустивши голову й потрушуючи вряди-годи нею, відтак зітхнув, звівся й подався надвір, кинувши господарям:

— Піду гляну, де та навіжена?

Вийшов надвір, походив, але жінки ніде не побачив — лють погнала її бозна-куди. Очевидячки, йому стало недобре, бо коли зайшов назад до хати, то стогнав, брався за голову і за праву щоку. При цьому сказав:

— Забила мені, навіжена, памороки. А щоб тобі добра не було. Живеш, живеш — і не знаєш, що з гадиною, чи ж ви бачили таке?

(Мушу скоментувати це місце. Максим, хоча й мав забиті памороки й увіч недобре почувався, турбувався за жінку, бо пішов її розшуковувати і то, певне, не для того, щоб продовжити бійку, а таки помиритися; згадаймо до цього, як реагувала Явдоха, коли збитий нею Омелько Костюченко впав серед двору: за її словами, хоча той на неї не нападав і взагалі не виказував власної присутності, вона закрилась у хліві й спокійно там проспала до ранку, а вже вранці зауважила вбитого чоловіка.

Вище я висловив сумнів, що навряд чи було саме так, далі мій сумнів потвердиться, але для нас тут значення це не має, головне, що Явдоха Щербанівна приймала таку логіку й користувалася нею. Отже, поціливши чоловіка в скроню, як і знамірювалася, залишилася цілком байдужа до нього аж до ранку. Для характеристики війни статей аргументи виказисті).

Після того Максим Бреус і запав у хворобу, в нього була часта блювота, яка почалася звечора в понеділок, і так тяглося до середи, а в середу він помер. І хоча сама Явдоха Щербанівна казала, що вона пильно доглядала чоловіка у хворобі, турбуючись за нього, в свідченнях Ганни Журавлихи про це нема ні слова. Є тільки сухий юридичний висновок:

"Це показання попа Атанасія та вдови Ганни Журавлихи (саме тут сказано єдиний раз, що вона вдова, отже, на цей час також звільнилася від свого чоловіка Журавля — В. Ш.) про смерть першого чоловіка Явдохи Щербанівни Бреуса сходиться із донесенням брата убитого Омелька Костюченка Тодося і явно свідчить, що свого першого чоловіка вона таки забила, хоча й не задавила, власне, приключилася до його смерті".

Цей припис виразно свідчить, що справа Явдохи Костюченчихи бачилася як безвиглядна, тобто, що її вина цілком установлена.

Тут-таки, в актах, докладено описа бойових знаків на тілі Костюченка, їх засвідчив той-таки пан возний, звали його Кирило Бичківський, згаданий вище пан писар, Омельяновий сусіда, Григорій Костяківський та міщани Яким Бодак, Терешко Обійник та Яким Коверза. Знаки ці були такі: "На правій щоці до вуха на скроні пробито ніби складеним пальцем, а біля пробою сині цятки; нижче вуха на шиї сині знаки; на лобі над лівим оком в двох місцях невеликі знаки; ззаду, нижче потилиці, пробито ніби складеним пальцем; язик придавлений зубами, і в роті скипілася кров".

(Цей опис знову-таки примушує нас зчудуватися і то з кількох причин. Згадаймо, що й Максим Бреус хапався за голову і чомусь за праву щоку. Оскільки пізніше мав блювоту, очевидячки, дістав струс мозку, але чому хапався за праву щоку? Описа бойових знаків Бреуса ми не знаємо, але так само була рана на правій щоці і в Омелька Костюченка, правда, в того ближча до скроні, хоча сама Явдоха посвідчила, що вдарила його поверх скроні. Формула "ніби складеним пальцем", очевидячки, визначала форму рани: заглибина була конусоподібна. Друга заувага: Явдоха клялася, що вона тільки раз кинула в чоловіка поліном, але чому подібна рана, як і на щоці біля скроні, була під потилицею? І нарешті, чому на шиї були сині знаки та й де взялися знаки на лобі? Ясна річ, що від одного удару стільки знаків виникнути не могло, отже, й тут Явдоха Костюченкова увіч брехала. Язика було придавлено зубами, тобто був висолоплений, в Омелька також пішла кров ротом. Я не спеціаліст у кримінальній медицині, лікар тут би змалював точну картину смерті, але для моєї історії це істотного значення не має, як не мало, до речі, значення і для Явдошиних суддів: їм досить було того, що цілком доказалося: Явдоха свого чоловіка вбила, а в який спосіб, це вже не так істотно). Через що вони записали в своєму висновку таке:

"З цих знаків, явлених на голові, на скроні, за зголошеним описом, в убитого Костюченка видно, що вони відповідають із признанням її, раніше написаним (трошки не відповідають щодо знаків біля скроні і цілком не відповідають щодо інших знаків, бо Явдоха про інші знаки не говорила нічого — В. Ш.), що вона, Щербанівна, вдарила його поліном по скроні, з чого, а також і з того, що вона недоброзичливо поставилася і до першого чоловіка (зверни увагу, читачу, на цю формулу: не приключилася до смерті, а "недоброзичливо поставилася", маю підозру, що пан возний не до кінця повірив розповіді Ганни Журавлихи — В. Ш.), кладемо видиму підозру про вбивство нею, Щербанівною, Омелька Костюченка, її чоловіка".

(Дивно, правда? І ані слова про те, що знаків було більше, як від одного вдару, і жодної спроби вияснення походження всіх інших знаків через повторний допит Явдохи Костюченчихи; знову-таки, гадаю, що давні слідчі мали обов’язок тільки визначити вину, тобто чи вбила вона, чи не вбила, а не відтворювати картини вбивства. А раз убила — доля її вирішена, і навіщо копатись далі і глибше.

Сучасний слідчий так би не вчинив, адже із поданих знаків міг легко виснувати: чи навмисне це було вбивство, чи ненавмисне. Явдоха Щербанівна, творячи свою легенду, в суддів домагалася одного: аби її вбивство було визнане за випадкове, тобто ненавмисне, однак навіть мені, не спеціалісту у кримінальній медицині, ясно, що Омелька вдарено поліном не раз, а двічі: очевидячки, тоді, коли спробував звестися (за версією Костюченчихи: хотів кинутися на неї, після чого вона сховалась у хліві), він знову впав, але цього разу лицем вниз, ось звідки невеликі плями на лобі, а коли, прислухавшись і переконавшись, що Омелько не штурмує її тимчасової фортеці, Явдоха вийшла подивитися на чоловіка, то для певності вдарила його вдруге нижче потилиці (він лежав лицем донизу), а може, й додушила (знаки на шиї). Отже, тут може бути два варіанти: або все це було вчинено відразу, або Явдоха Костюченчиха напевне виходила із хліва і зовсім не для того, щоб поспівчувати співсупряжцю, а щоб холоднокровно його добити. З того чи того варіанту випливає, що Явдоха подала у суді свідчення неправдиві. Вбивство, таким чином, і справді було вчинено воїном, тобто вбивцею-професіоналом. А дивно називали амазонок скити, правда, читачу? О йор пата, тобто мужовбивці).

Розділ IX

Перепрошую читача, що весь час змінюю художній стиль на документально-розмисловий, інакше чинити мені ніяк не можна. Далі мушу оповісти про ще один дивний сон, цілком дотичний до нашої історії, отже, витворений в одному й тому ж творчому процесі. А приснилося мені, ніби я став одним із тих юнаків, котрі були завойовані, як це описав Геродот, амазонками, але вже в тому часі, коли амазонки не кочували у скитський спосіб у хатинах-возах, а заклали на північ від Танаїса, тобто Дону, власне місто, більше того, самі постаріли й перетворились у баб, вже дочекалися онуків, а дехто й правнуків, і в такий спосіб склали серцевину народу, що його потім назвуть сарматами.