Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор

До цих очей було б природнішим її темне волосся. Вона посміхнулась, пригадавши, як бабуся кпинила з неї в дитинстві, казала:

"Сатана — зелені очі".

Почула в коридорі кроки. Не постукавши, зайшов Мучник. На свіжовиголеному обличчі вигравала бадьора посмішка.

— Розгнівалась, га? — Він підійшов досить близько і втупився в неї сірими, майже безбарвними, очима. Мучник взагалі мав звичку підходити надто близько.

Таміла нічого не відповіла, лише невизначено стенула плечима і сіла до столу — принаймні він тепер не зможе близько підійти.

— Не сердься. Нічого лихого ми тобі не зичимо. На сорбції теж можна зробити дисертацію.

Як на сорокап'ятирічного чоловіка він не був надто вгодованим, до того ж просторий сірий костюм під колір сивіючого волосся ховав найменші вади фігури. Його випещене лице було бадьоро-привітним.

Таміла сказала:

— Дотримуючись сентенції Олени Миколаївни, аспірант — людина творча. Наука його мусить захоплювати. А ваша сорбція мене навряд чи захопить. Та й чого б то я мала ні сіло, ні впало кидати свою роботу й виконувати вашу? Візьміть на місце Макогонової техніка і він любісінько даватиме вам по десятку аналізів на день. До речі, це вам дешево обійдеться.

— Гаразд, поясню. Нам потрібна зацікавлена людина, а не просто виконавець. Щоб з часом ця людина узагальнила матеріал і написала звіт. Розумієш? — Мучник для переконання знову зазирнув їй у вічі, але помітив там лише лихі вогники. — А звіт — то дисертація… І тобі добре, і тему витягнемо.

Якусь мить вона заклопотано розглядала фотокартки під склом, тоді мовила:

— Я подумаю.

— Тут нічого думати, Таміло! Такі пропозиції випадають не кожному аспірантові.

— Я подумаю, — повторила вона. — Подумаю. Але не певна, чи зможу пристати на вашу пропозицію. До того ж я не можу вирішувати це питання сама. Мушу порадитися з шефом.

— Про шефа не хвилюйся. Ми з Оленою Миколаївною недавно відвідали його в лікарні і пояснили ситуацію. Ось його слова: "Це питання може вирішити тільки сама Таміла Андріївна".

— Чи не здається вам, що ви з Ченко готуєте мою згоду в не дуже чесний спосіб?

— Що ти маєш на увазі?

— Спершу в мене за спиною робите спробу заручитися підтримкою шефа. А потім, коли він залишає мені право вирішувати самій, Ченко вдається до шантажу… Не робіть великих очей. її виступ на вченій раді інакше й не назвеш. Людина з густою кримською засмагою на лиці закидає ледарство людині, котра аспірантські вакації провела в цих стінах. Навіть самодіяльність пішла в хід. Бридко було слухати… А оте просторікування про науку! З такими переконаннями в її роки слід бути принаймні членом-ко-респондентом, а не кандидатом технічних наук.

— Що за нісенітницю ти кажеш? Ніхто й гадки не мав діяти за твоєю спиною. — В бархатистому баритоні Мучника струмувало щире обурення. — Розмову цю з шефом ми завели цілком випадково — Макогонова-бо звільнилась: ну, він і поцікавився, що ми гадаємо робити далі. Ось Олена Миколаївна й запропонувала твою канди-датуру.

Таміла раптом подумала, що голова Мучника нагадує їй голову лева. Над чолом — копиця сивіючого волосся, акуратна, немовби підбита з боків вітром. Перед тим, як зайти до неї він, мабуть, ретельно причесався. Він таки симпатичний чоловік, хоч і ділок. В усьому шукає вигоду.

— Та добре вже, добре. Я подумаю…

…Коли за Мучником причинилися двері, Таміла на мить дала волю почуттям. Але тільки на мить… Витерла дві сльози, які прокреслили на щоках ледь помітні сліди від туші, і стала обмірковувати ситуацію. Вона й раніше вловлювала в материнській суворості очей Ченко дивний блиск, який однаково можна було вважати і як настороженість, і як заздрість немолодої вже жінки. З часом, коли Олена Миколаївна довідалася про друге, так би мовити, життя Таміли, до невизначеного блиску її оливкових очей додалася ще й злість. Щоправда, вона маскувалась під осуд: мовляв, слід займатися чимось одним. Але Таміла вловлювала шостим відчуттям, що то була таки злість. Не могла збагнути тільки джерела її — чи йшла вона від звичайної заздрості, а чи від чогось значно гіршого… Якщо донедавна ставлення Ченко до Таміли обмежувалося лише виразом на обличчі, непевним бли-ском очей, то тепер воно змінилося в напрямку практичної дії, яку коротко можна було сформулювати так: збити з домінанти (по-народному "з плигу"), а відтак перешкодити як у науковій, так і в мистецькій діяльності… На мить згадався недавній концерт, просвітління на лицях людей, подив і захоплення в очах нового знайомого. Чи доведеться їй ще, бодай раз у житті, зазнати такої уваги?.. Вона раптом згадала, що на ній робочий халат і, підійшовши до витяжної шафи, розгорнула пакунок з вугільними пробами, які залишив їй Паливода.

12

Директор дивився на них з-під лоба. На широкому вилицюватому обличчі вгадувався вираз настороженості. А в примружених волошкових очах Паливода відзначив іскринки, які він помічав у багатьох шахтарів, і які свідчили про здатність моментально оцінювати ситуацію і так же моментально на неї реагувати. Директор мав коротку жилаву шию, на якій не сходився комірець. Краватку було пов'язано абияк. Всім своїм виглядом він ніби запитував:

— Ми з інституту, — сказав Гончаренко.

— Команда Івана Олексійовича? — директор, здавалося, не цікавився, а стверджував. — Щось не так?

Гончаренко виразно подивився на Паливоду і той, розгорнувши рурку міліметрового паперу, сказав:

— Не сьогодні — завтра на пласті "к"-два має статися викид. — Він поклав на стіл смужку міліметрівки, на якій в масштабі було намальовано штрек і позначено місця відбору проб. — Ось тут.

— Але ж на цьому крилі завжди було спокійно, — сказав директор і Ярослав відзначив, що в очах у нього погасли блискітки, що свідчили про здатність миттєво реагувати, і натомість з'явилася допитливість.

— Тепер не буде, — сказав Паливода і сам сторопів від упевненості, з якою він те промовив. Гончаренко подивився на нього здивовано. Директор пошкріб білясту лисіючу голову, запитав:

— А де Іван Олексійович?

— Хворів, — озвався Гончаренко.

— Викид станеться в момент відпалки чи?.. — Він подивився на них уважно, і вони зрозуміли, що саме він не договорює.

— Цього ми не можемо сказати, — відповів Паливода.

Вони наближались до вибою — Паливода, Гончаренко і двоє шахтарів. Гончаренко допомагав нести "баран", а Паливода — ящик з вибухівкою. Гладкий шахтар, котрого звали Іваном, кивнув на полицю під стелею штреку, на якій стояли квадратні посудини, звернувся до напарника:

— Ти ба, Дядю, примостили вже каструлі з пилом. Ма'ть, пахне смаженим.

Ярослав подумки відзначив, що директор таки повірив їм і наказав нічній зміні поставити неподалік від вибою ящики з інертним пилом. Якщо викид, справді, станеться, то газова хвиля, перекинувши ящики і змішавшись з інертним пилом, уже сама не вибухне. Зрозумів це і Гон-чаренко. Він повів світильником у бік Паливоди, хоча нічого й не сказав.

Робота почалася так само, як і багато днів до того. Дядя чаклував над вибухівкою, а гладкий заходився з'єднувати "баран" із шлангом, по якому подавалося стисле повітря. Ярославові ж не виходило з голови запитання директора: "Викид станеться в момент відпалки чи?.." Далі слід було розуміти: "чи в момент дії інструмента на вибій?" Коли б знати в якому саме про-пласткові міститься найбільше нітросполук, то можна було б порадити Іванові не чіпати його, а висвердлювати шпури в сусідніх. Але, на жаль, Войтович переказала середньопластові дані… Тим часом вони з Гончаренком відколупували шматочки вугілля, занотовували на клаптиках паперу "прив'язку" і клали те в окремі торбинки.

Іван не поспішав свердлити. Він принюхувався, припадав вухом до пласта, прикладав долоню. Нарешті озвався:

— Дядю, а ходи-но… В тебе руки чутливіші. Вибій сьогодні здається мені теплішим ніж учора.

Вибухівник став щупати кожний пропласток окремо. Він мав довгі і якісь нервові пальці. Нарешті сказав:

— Помисливий ти, Йване… — І приступився до ящика з вибухівкою.

Іванова помисловість передалася й Ярославові. Спостерігаючи тоненький струмок вугільного штибу, що цібенів з-.під свердла, він відчував, як з дна його свідомості піднімається щось важке й темніше за саму темряву. Те почуття було пізнане ним з п'яти років, коли він — дитя ще — заблукав у підвальному лабіринті висотного будинку. То був страх.

Вони віддалилися від вибою метрів на двісті, зупинилися біля вибухової машинки.

— Зажди, Дядю, — озвався Іван до напарника, який заходився з'єднувати дроти. — Мо', далі одійдемо? — І полоснув променем по обличчях Паливоди й Гончаренка. — Га, брати? — звернувся до них.

Ярослав устиг помітити, що в очах шахтаря не було ні страху, ані настороженості, а тільки іскрилися оті особливі блискітки, що свідчили про здатність миттєво оцінювати ситуацію і так само миттєво на неї реагувати.

— Нє пущай вєтри, — відказав Дядя.

— Може, й справді, слід би подалі…— озвався Гончаренко.

— Авжеж, — наполягав Іван, відчувши підтримку. — І дільничний сьогодні застерігав…

— Як, громада, так і я, — добродушно погодився Дядя і, від'єднавши дроти, взяв машинку.

Спершу трусонуло землю, а тоді гухнуло. Звук був схожий на глухий грім. Крізь щілини в затяжках посипалась порода.

— Брати, — ноги в руки! — хрипко крикнув Іван і кинувся бігти, зриваючи на ходу кришку саморятівника.

Ярослав відчув, як клацнуло в вухах, а тоді їх стало прямо витискати. Здавалося, за спиною рухається величезний поршень. Пробігли з півсотні метрів і гулькнули слідом за Іваном в бічний ходок. В обличчя повіяло свіжим повітрям. Скоро Іван спинився і кучеряво вилаявся.

— …Га, Дядю, а я що казав! — Він, здавалося, радів, що вийшло по-його. — Сьогодні вибій був таки тепліший ніж учора… А що на те наука?

Паливода й Гончаренко повели один на одного променями, але промовчали.

— Наука з переляку забула покидати заплічні торби, — озвався Дядя. І додав повчально: — Хлопці, в таких випадках кидайте все, крім саморятівника.

Раптом в променях світильників заіскрився пил і водночас стало важко дихати.

— Пішли, брати, — заквапив Іван. — Треба ще на-гора подзвонити.

Їхня кімната в інституті здалася Паливоді тісною й незатишною. На столах — купи звітів, книжок, журналів, по кутках — рулони креслень.