Романи Куліша - Петров (Домонтович) Віктор

Він той же моралізатор, людина, упевнена в бездоганності своєї моральної вдачі.

Фраза: "Чи вже трудно держаться хоч на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах…" — ця фраза типова як для 50-х, так і для 40-х років. Куліш був завсіди високої думки про користь, яку він приносить ближнім, про чистоту свого серця й про чистоту свою як письменника.

Він ніколи не був ворог розпливчастих фраз і загальних місць, коли в ці фрази був вкладений ідеалістичний зміст. Він любив високі слова, філософічні афоризми й сентенції і з охотою виписував їх у своїх листах, як-от, приміром, у листі до Н. В. Тарновської:

— Доброта и благость души спасает наше сердце от многих мук, и потому поставим их целью жизни, а все прочее пускай будет только их условными формами.

Або ж у листі до дружини 12/1—1857:

— Роблю я добро, шануючи себе самого, бережусь лихого діла… Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тільки благість і милосердіє.

Він не зупинявся, коли говорив про себе: "Душа моя завсігди силкується по-божому і по-святому" (16/VIII—1856); не затримував пера, писавши про "свою жизнь, вечно устремленную к пользе ближних" (25/ХІІ—1856. Плетньову).

— Чого нудить світом, — звертається Куліш до дружини, — знаючи, що добро єсть на світі? Єсть воно і в моєму серці, а серце моє — твоє навіки (11/1—1857).

Він ладен говорити за мораль і за себе публічно, при всіх, з усією голосною одвертістю, з наголосами на особливо чутливих словах і з інтонаційними підкреслюваннями.

Ця моралізаторська манера Кулішева уже в 50-х р. здавалась декому старомодним педантичним провінціалізмом. Для нас вона потребує спеціальних пояснень.

Ми знаємо, що Куліш був літератор, журналіст, людина громадської акції, громадського призначення, що він умів змагатись у житті за певні громадські ідеали і користуватись при тому з усіх засобів, що з них реальні обставини давали можливість скористатись. І хоч він ніколи людиною своєкорисною не був, але й Франціском Ассізьким теж не прагнув бути. Хоч аскетичне чернецтво й не було за провідну мету його життя, але проте всім своїм вчинкам і всій своїй літературній діяльності він завсігди намагався надати прикмет своєрідного "євангелізованого просвітительства". Як ми бачили, навіть у свої звичайні відношення до звичайних людей він намагався внести отеє "моралізаторське просвітительство", ствердити свою християнську гідність.

Важка, непроста людина!

Від його добродійства дхне тверезістю, розміркованістю й навмисністю.

Куліш не любив Лева Толстого, а тим часом у них багато спільного. Їхнє євангелізоване просвітительство, їхній пуританський моралізм — вияв однієї доби, коли в моді було писати про "благородные стремления", "сочувствие всему прекрасному", про "силу любви, которую в душу каждого вложило провидение", або ж про закон, що є в серці кожного, робити добро.

Для обох письменників, так неподібних один до одного, властива та сама холоднувата розсудливість. їхня проповідь добра — робота розуму, тенденція, моралістичний утилітаризм[21].

Куліш вірив у непорушність моралі, в її абсолютне значення. Він вірив у мораль, чутливість і сльози. І ніколи сумніву не мав у моральності своїх вчинків. Вихований на сентименталістах, він не ухилявсь од того, щоб проповідувати мораль, чутливість і сльози скрізь, де траплявся для того щасливий випадок і де згоджувалися його слухати.

Викликати чутливі сльози, — в цій приємності Куліш ніколи не міг собі відмовити.

Людина холоднувата й стримана, Куліш був тієї думки, що зворушеність серця є необхідна й головна риса в людині, що намагається бути культурною: письменником, істориком чи просто людиною громадською.

Куліш і Толстой у своїх сердечних взаєминах із жінками — надзвичайно подібні. Листуючись із Валерією Арсеньєвою (рік 1856—57), Толстой намагається перевиховати її, передати їй свої погляди на родинне й громадське життя. Його листи повні повчальних вказівок, педагогічних порад, моральних нотацій. Він намагається керувати життям дівчини. Він ставиться до неї швидше як учитель до учениці, ніж як закоханий до нареченої.

В одному з листів своїх Лев Толстой пише:

— Я знов викладаю ("преподаю"), та що робити, я не розумію без цього взаємин із людиною, яку кохаю. І ви мені тоді викладаєте, і я цьому радію дуже, коли ви праві. В цьому то й є кохання. Не в тому, щоб у "пупунчика" цілувати руки (і вимовити гидко)…

В другому листі з 12 грудня 1856 Толстой до неї ж пише:

— Ви сердитесь, що я тільки й умію читати нотації. Ну, отже бачите, я вам пишу мої думки про те, як жити, про те, як я розумію добро, і таке інше — це все думки і почуття найдорожчі для мене, що я їх пишу ледве не зі сльозами на очах (вірте цьому), а для вас це нотації й нудьга.

Кохати й навчати це було те саме.

Таке ставлення Толстого до Арсеньєвої, таке саме ставлення Куліша до Мані де-Бальмен і до Милорадовичівни, з якою він познайомився тоді ж у серпні р. 1856 в Качанівці. Їхнє кохання —просвітительське. Просвіщати дівчину — мета й виправдання кохання.

4

З Линовиці від де-Бальменів Куліш поїхав у Качанівку до Тарновських. Тут, у Качанівці, він знайшов відповідну аудиторію, що охоче слухала його моралізаторські й сентиментально-ідилічні навчання.

Як Л. Толстой негативно ставився до Жорж-Занда, так не любив Жорж-Занда й Куліш. Хоч качанівське товариство і вважало Жорж-Занда за найкращого письменника, але Куліш мав сміливість протиставити Жорж-Зандові Квітку та його "Марусю".

В Качанівці Куліш — метр. Він проповідує себе, проголошуючи як гасло ім’я Квітки. Квітчина "Маруся" служить йому засобом викликати сльози й зворушити чутливість тих щирих сердець, що, незважаючи на модний жорж-зандизм, ще знаходилися в принадній владі сентиментальних традицій.

"Приїхали в Качанівку, — розповідає Куліш у листі з 20 серпня, — у восьмому часу ввечері. Тут був Юзефович, брат його, сестра хазяйки, сестра хазяїна, їхні дочки та ще сторонніх з десяток, так що всіх з сім’єю душ 30. Це ж іще мала компанія. Був тут і Гагів батько [М. Маркевич, історик і етнограф]. От зараз та давай обніматься та цілуваться тощо. Почали де про що розмовляти. А потім забравсь зі старим Василем у куточок, і розмовляли про своє. Тим часом панночки поодягались у християнську одежу і прийшли нібито просить старого на весілля. Гарні панночки; високі й чорнобриві, тільки деякі недавно з інституту, то поприморювані. А знаємо дурний розум, то й дома живучи, не здолають поправиться. Ну, Бог з ними.

"На другий день, це вже буде 18 августа (а вчора я розговоривсь, то це виходить 19, а куди дівавсь день — не знаю), забавлялись на ґанку балаканням, а потім прочитав я мирянам, которі старші, дві проповіді. Зраділи дуже, почувши здорове слово. От і розохотились іще чого-небудь послухать, та й натрапили на "Марусю" Основ’яненкову.

"Просять мене прочитать, бо рідко хто читав її, а декотрі й не чували, що то за "Маруся". Ну, добре! Почав я читать і розділив читанку на троє, зупиняючись у таких місцях, де слідує подумать і окинуть одним поглядом усе, що чоловік чув.

"Щирим землякам дуже прийшлась по смаку перва часть; нещирим — так собі, а панночки, позаморювані в інституті, аж не здолали до кінця дослухать — устали й вийшли до другої хати, щоб сказати, що це нісенітниця і що George Sand пише лучче од Основ’яненка.

"Дарма! Сідаємо обідать; після обід їдемо трьома возками гулять по полю (панночки самі правлять конем, крутяться, пустують, як діти); вертаємось додому і ввечері знов за читанку.

"Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя, — і всяке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь, — почали всі в один голос хвалить "Марусю". Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же, думаю, ще не так вас розбере! Якже почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака: то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…" (20/VII—1856.)

***

Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.

Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, "проблема національного побуту" дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.

У листі з 21/VIII—1856 читаємо:

"Їздили — я, Галаган, Жемчужніков і Вася Тарновський — в Лебединець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під’їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав’язаної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним. Смак до чужоземного пригнітив усе, що властиве нашому сільському життю, і панські будинки між мужичими такі ж чужоземці, як і пани між народом. Будинок Галагана — перший і дуже вдалий крок, щоб примирити дві ворожі верстви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення".

Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.

Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. "Цивілізація" то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа "своєнародньому", неприродна й їй бракує простоти.