Повія - Мирний Панас
В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент... Там рипить більше дееятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: "Благословіть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка... Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах... Живе, гуляє Мар'янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості — то свято.
Дівчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкі купи. Горпина і Христя — одна коло другої.
— Про кого то мати натякала? — спитала Христя.
— Про кого? Зиісио, про Федора! — одказала та й одбігла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федір так убивається за мною? — думала вона. — Питав, чи буду я? Підожди, стріну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж і за ніс поповоджу!.. Коли каже твій батько, що З ума тебе звела, — хай недурно каже!" — нахвалялася Христя. їй так гарно, так радісно на душі, легко на серці... 6 той, що і за нею побивається, її любить... Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофія. Ні, вона не сама оддасться до рук, а візьме його в свої руки. Христя усміхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федорові, як стрінеться? На неї найшла та дівоцька жартівливість, якої вона давно вже не звідувала.
—— Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? — спитала вона, наганяючи гурт.
— Підемо. Чого минати? Цей край обійдемо та тоді й на другий.
— Ви йдіть, а я не піду, — сказала Христя.
— Чому?
— Боїшся, щоб Грицько ціпка не дав? — цвіркнула Ївга.
— Ось піди, піди!.. Чи й сама від ціпка викрутишся?
— А мені за що?
— За те, що й мені.
— Ти ж, — кажуть, — його Федора причарувала, — плеще Ївга.
— Чого не накажуть. Он і про тебе кажуть.
— Що ж про мене кажуть?
— Казаному кінця нема, — одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут і Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дівчата підійшли до воріт.
— Нумо, ходімо! — скрикнула Горпина.
— А як справді ціпка дасть, та ще й собакою нацькує? Від нього усього треба ждати. Та дивіться, уже, мабуть, і спати повкладались — світла не видно, — обізвавсь хтось з дівчат.
— Сліпа, не бач! — крикнула Горпина. — Он же світиться. Дівчата поспиналися аж на тин.
— Світиться, справді світиться!
— Заходь! — скомандувала Горпина і вскочила у двір. Ряба здоровенна собака на прив'язі біля комори почала гавкати.
— От розгавкався! Хазяїн кращий від тебе, та не гавкає! —сказала Маруся, поспішаючи за Горпиною.
Другі зареготалися і собі — бігом. Передні вже були біля вікна, тоді як задні тупцювалися коло фіртки, ламали ломаку з тину.
— Благословіть колядувати! — крикнула Горпина, зазираючи у вікно. Воно намерзло і, окрім жовтої плями від світла, нічого не було видно.
— Благословіть колядувати! — гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.
— Хто там? — донісся з хати голос.
— Колядники. Благословіть колядувати.
— Ось я вас поколядую! Гемонські діти! Де б спати, а вони ходять попід чужими вікнами, собак дражнять.
Декілька дівчат зареготалися, другі кинулись геть навтікача; зосталася Горпина з трьома дівками.
— Та цитьте! — скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хаті.
— Ось я зараз! Підождіть трохи! — почувся голос Грицьків.
— О-о, бачте: "Підождіть". Він таки впусте, — підохочувала Горпина дівчат, що мали були утікати.
Чутно — двері рипнули, щось зашамотіло у сінях.
Собака на прив'язі — як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне уперед, аж вірьовка тріщить.
Сінешні двері розчинилися і — висунулася кочерга... Дівчата, забачивши — дай, боже, ноги! — не знали, коли за двором опинилися; другі, боязкіші, помчалися вподовж улиці. Одна Христя стояла серед шляху і заливалася З реготу:
— А що, здобулись?
— Я вас! Я вас, бісові старці!.. — гукав Грицько. — Бог свято дав, ні, де за цілий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!
— Куси, Рябко, лисого! — одгукувались дівчата.
— А що, заробили? — кричала одна.
— Заробили, аж торба продралась! — одказує друга.
— Заробили — насилу ноги домчали! — додає третя.
— Ще й у такого багатиря заробиш! — сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:
— Благословіть колядувати! Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж улиці.
У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вітер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.
— Тю! тю! — тюкали дівчата, удираючи вперед.
— Благословіть колядувати! — одно желіпае Ївга.
— Хай вам біс! Мені й Рябко заколядує, — перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.
Нестямний крик реготу зірвався і, як буря, помчався по всій вулиці:
— Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
Уже и далеко одбігли від двору, уже повернули й в другу вулицю, а регіт З смішної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився він у морозному повітрі, бунтуючи собак по дворах.
Від Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сороківку дала колядницям. Бадьорніші й веселіші вийшли дівчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разів з шість колядувати: батюшці, матушці, батющиним дітям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякі вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровіша, була за міхоношу. Прийшлося перемінити другій, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дівчата снігом, щоб прочунялася... Сміх, регіт, жартівливі вигадки... і знову сміх, регіт.
Весела пора — колядки. Недаром кожна дівчина, як бога, дожидає їх:
і наспіваєшся, і нагуляєшся, і нарегочешся...
На Христю — як насіло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не сміялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.
— Це тобі, Христе, не перед добром. Щось тобі буде таке, — казали дівчата.
— Гляди, сії ночі не налови раків, бо дуже щось регочеш, — зло увернула Ївга.
— Не твоєї звички, — реготала Христя.
— Або, як додому вернешся, мати вилає, — одгадувала невеличка Пріська.
— Хай лає, зате нагуляюся! — одказала Христя і знову почала реготати. З противної вулиці доносився парубочий гомін.
— Дівчата! парубки... — хтось сказав.
— Хлопці-поганці! Бісова мати того, хто в шапці! — желіпнула Христя.
— Тю!.. — одгукнулися парубки.
— Тю-ю-ю! — гуконула Христя.
— Христе! Не займай: може, чужі! — обізвалась Горпина.
— А як чужі, так що?.. — І ще дужче гуконула: — Тю-ю!
— Трррр!.. — роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулиці. Христя мала перекривити, та язик затнувся... За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубків показалася з улиці — у здоровенних білих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снігу ногами. Дівчата вдарилися врозтіч.
— Лови! лови! — гукнули парубки на всю вулицю. Піднявся гомін та біганина. Парубки ловили дівчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомі парубки — свої: Тимофій, Іван, Грицько, Онисько, Федір... Федір так і кинувся до Христі.
— Ти куди так розігнався, роззяво? — скрикнула та.
— За тобою. А ти куди втечеш?
— Чого я буду тікати? Хіба і ти такий, як твій батько? Прийшли до його заколядувати, а він собакою нацькував... Багатирі, дуки, кажете!
— Христе! Не споминай мені про дім, не кажи нічого за батька. Хіба його ніхто не знає? — почав жалібно Федір.
— А про мене що він каже? І не гріх таке плести!
— Хай каже... Казаному кінця немає.
— Немає! А совість е? Осоружні! — скрикнула Христя і побігла до гурту. Федір, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопці, зійшовшись з дівчатами, вели жартівливу розмову.
— Так підемо купно колядувати? — питали хлопці.
— Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, — одмагалися дівчата.
— А ви не дуже?
— Все ж не так, як ви.
— Та ну! Глядіть лиш, чи не перекричите.
— Хоч і кричимо, та не хочемо. Ми підемо самі.
— А ми — за вами. Куди ви — туди й ми.
— А ми втечемо.
— А ми доженемо.
— Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
— Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишне змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними — і веселіше, і охвітніше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться — є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.
Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.
— Чи були, дівчата, у матері?
— Були.
— Бач, а ми не були.
— Гарні!
— Певно, вона не спить. Ходімо.
— А ходімо, справді, ще раз до матері, — сказала Горпина.
— Пізно буде. Он уже місяць сідає, — одказала Христя.
— Хай сідає. Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся — проведемо, — кажуть парубки.
Христя противилася, одступає назад.
— Як Христя не піде, то й ми не хочемо! — упираються дівчата. Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом. Місяць зовсім спустився над гору, наче півхліба лежало над землею; з ясного та блискучого він став мутним-червоним; по небу тільки виблискували зорі та земля світила своїм білим снігом. Уже не тільки люди — й собаки
утихли; тільки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачі заводи...
Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна.
— Бач, я казала — не йдімо, — мати вже спить, — обізвалася Христя.
— Хіба не можна збудити? — сказав Тимофій і напрямився в двір.
— Тимофію! Тимофію! — загукали дівчата. — Не буди! Вернися! Тимофій став. Парубки настоювали — збудити матір, дівчата казали — не треба.
— Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй і так не даємо спати, — доводили дівчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
— Годі! Пора додому, — сказала Ївга. — Ти, Тимофію, ідеш? Тимофій мовчав.
— Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? — обізвалася Пріська, далека Тимофієва родичка.
— А твоє яке діло? — визвірилася Ївга.
— Я Христю одведу, — сказав Тимофій.
— Я не хочу з тобою.