Під Корсунем - Кащенко Адріан
прихились до мене.
Пріся відхилилась від його рук.
— Веліть пане, вести мене на страту!..
— А, ти знову своє!.. — відскочив від неї полковник. — Ще тебе не навчили!
Він ударив у долоні і, як і той раз, у покій увійшов гайдук.
— Всип їй знову півсотні та дошкульніще, бо не навчаєтъся, як панів шанувати.
Знову Прісю катували, й так пішло мало не щодня... Прісю водили до покоїв Друцького й зараз же виводили на катування, бо вона рішуче відхиляла його залицяння.
Так минуло більше трьох тижнів — важких і довгих для Прісі, як три віки. Вона змарніла: на виду, охляла й пожовкла, а великі, темні очі її глибоко пірнули під брови, тільки вогонь, що завжди світився в тих очах, не погасав, а світив ще яснішим промінням... Коли б польський пан вперше побачив Прію в такому стані він не поквапився б на неї, тепер же він уже завзявся перемогти вперту молодицю й бути її володарем, хоч на один день, а тоді поглумившись над нею, прогнати її геть з свого двору.
Нарешті Друцький надумав, що вся Прісіна впертість — через надію знову зустрітися з чоловіком, і, щоб знищити цю надію, він рішив обдурити її тим, що, Микиту вже піймано й замордовано на смерть, а щоб більш упевнити її в тому, підмовив і гайдука ствердити його вигадку.
За такою метою Друцький одного вечора знову прикликав до себе Прісю.
— Що, молодице, знову ні!
— І довіку ні!
— Ну, скажи, за для кого-ж ти себе бережеш? Кому-ж ти вірна, коли твого харциза-чоловіка вже мої гусари впіймали й сьогодні вранці його четвертовано?
Крик одчаю вибився з грудей Прісі, й вона з риданням впала навколішки.
Друцький дав їй трохи прийти до тямки й тоді почав знову:
— Отже ж обміркуй тепер, чи варто тобі бути такою впертою?
Пріся дoвго не мала сили говорити, але врешті опанувала собою:
— Як Бог судив моєму чоловікові вмерти, то й мені нема нащо жити. Найбільше моє бажання — скоріше з ним з'єднатися на тім світі, а вмру я вірною йому. Завдайте мені скоріше смерть.
— За твою впертість не зроблю того!..
— З серцем сказав Друцький і знову велів гайдукові катувати нещасну жінку.
VII
Минув уже місяць, як Стефан Потоцький пішов з частиною польського війська ловити Хмельницького, а звісток від нього досі не було. У Корсунь до Потоцького доходили тільки вісти про те, що на лівобічній Україні неспокійно, що по маєтках польських панів раз-у-раз виникають розрухи, але такі розрухи за останніх двадцять років були явищем звичайним і нікого не турбували, бо польське військо хутко їх приборкувало.
Військо коронного гетьмана що-далі збільшувалося, бо з Волині й з Поділля підходили пани з своїми надвірними хоругвами, й у Корсуні мало не щодня справляли бенкету з приводу зустрічі нових товаришів по зброї. От і сьогодні в замку був великий бенкет, бо прибув родовитий пан і великий багатир, власник міста Корця на Волині, і привів з собою більше як півтори тисячі кїнного війська, а слідом за вельможою прибув великий його обоз з харчами, винами й усяким панським добром та коштовним срібним посудом.
У Корсуні Корецький хотів показати всім панам, що багатішого за нього магната немає в усій Річі Посполитій, і з цією метою, розташувавшись трохи після походу, справив всій шляхті такий бучний бенкет, що такого, справді, ще ніхто не бачив.
У найбільшій світлиці замку стояло шість великих столів, застелених сріблом гаптованими настільниками й обставлених срібним посудом, а навколо тих столів було повно панів. За середнім столом, разом з господарем, сиділи найпочесніші гості: коронний та польний гетьмани й усі полковники.
Сіли до столів у південь, а тепер уже сонце хилилося на захід, але господар ще не пускав гостей вставати. Кухарі все приносили нові та нові страви, а гайдуки все наливали по келехах інші вина й меди скільки тут за пів дня було випито вина та меду, того вже ніхто-б не полічив. Сам господар Корецький, як і всі гості, був уже добряче на підпитку й почав уже трохи забувати обережність та чемність.
— Не розумію, — говорив він, — нащо король примусив мене сюди йти. Адже ніякого ворога тут немає! Я гадаю так, що відпочивши, можна буде й додому вертатись.
Почувши те Калиновський засміявся:
— Чи не за панією вже пан занудьгувавсь, що так поспішає дому? Нехай пан не тужить: тут на Україні чимало є прехороших дівчат та молодиць.
— На жарт Корецький відповів жартом:
— О, я знаю, пан польовий гетьман дуже упадливий до хлопок, але я непоганю себе з схизматичками!
— Ну, то ми викличемо панові з Київа шляхтянку!
— Годі, пане гетьмане, жартувати, відповів Корецький, — Я кажу, що рушити таке військо, як я рушив, чогось коштує. Нащо ж примушувати нас на такі втрати без пуття? Адже напевно пан Стефан розігнав усіх харцизів-лугарів та запорожців і Січ Запорожську зруйнував. Та воно й не диво: хіба проти такої наволочі збірати таке славне та велике військо, як тут зібралося? На бунтарів досить було послати дві хоругви з канчуками.
-А пан бився вже коли-небудь з козаками? — з посміхом спитав Калиновський.
— Ні, мені не додоводилося соромити з таким ворогом своє лицарство! А хіба з ними треба битись? Іх треба бити... от, і все!
— Це й видно, — сказав Калиновський, — що панові не доводилося битися з козаками, а мені так доводилося, і через те я не спокійний, що від пана Стефана досі немає жадноі звістки.
Останні слова Калиновського почув коронний гетьман Потоцький, і вони здалися йому образою для сина.
— Даремне пан польний гетьман, — сказав він, — турбується про чужі справи. Мій син знає, що робить. Він, певно, не тільки зруйнував Січ, але хоче викорінити всі кубла запорожські по островах Дніпрових та по Дикому Полі.
Під ту добу до світлиці увійшов Блясь, що був на варті біля брами. Блідий і схвильований він несміливо наблизивсь до Потоцького й, коли той звернув на нього увагу, проказав:
— Прошу ясновельможного пана пробачити: прибув жовнір з війська вельможного пана Стефана...
— Простий жовнір? — здийовано підвів рясні брови Потоцький. А деж лист до мене від пана Стефана?
— Він не має листа, ясновельможний!
— Не має? — гнівно скрикнув Потоцький. — Так то якесь ледащо, а не посланець. Нехай підожде.
— А що жовнір каже? — спитав Калиновський.
Блясь вагався, що сказати, й якийсь час стояв засмучений.
— Він таке верзе, шо я боюсь й переказувати...
— Що? Що таке? — почулося з усіх боків.
— Ясновельможний гетьмане! — звернувся Блясь знову до Потоцького. — Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він певно розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду...
Поміж панами пішов гомін.
— Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його?
— Покликать! — звелів Потоцький.
Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбраного по українському парубка. Він був укритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні в крові пальці.
— Який же це жовнір? — здивовано й з посміхом питали пани.
Парубок упав навколішки й поцілував край одежи Потоцького.
— Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш — я не винен, що мушу таке говорити...
— Скоріше, собаче бидло! — гримнув Потоцький і хотів ударити парубка передом чобота, але спинився.
— Я жовнір з полку пана Сапіги... — казав, запинаючись, наляканий жовнір. — Я врятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!..
— А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! — знову гримнув старий гетьман.
Жовнір поклонився в ноги.
— Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького... Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана... Ми три дні билися, але не стало сили...
Потоцький і де-хто з панів посхоплювалися з стільців, і, сперши дух, прислухалися до кожного слова жовніра.
— Де-ж військо? Де мій син? — приголомшений звістками грізно питав Потоцький.
— Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в полон...
— А щоб тобі язик відсох за твої вісті... — скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі важко сів у крісло. Пани зблідли на виду. Хміль одлетів від усіх і по столах пішло таємне жахливе шопотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький першим перебив мовчанку, звернувшись до, Потоцького:
— Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стообреха. Пoбачивши козаків, він утік, як останній страхополох і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться.
— Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе, — обізвався Калиновський.
— Вони всі пеклом на нас дихають!
— А хоч би й так? — перебив Корецький.
— Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а деж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?
— Гармати відразу в нас козаки відібрали, а військо все посічене й побрано в полон... — озвався жовнір.
— Цить проклятий! — гукнув Потоцький, і вдарив таки жовніра чоботом. — Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво: невже те може бути?..
— Та ні, пане Миколо! — знову доводив Корецький Потоцькому, — Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а в усіх шляхтичів коні добрі... І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки... Ну, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може він козак і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба допитати.
— Розв'язати йому язика! — гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу.
Жовнір підняв руки вгору.
— Бог свідок, що правду кажу!... Йому не дали скінчити й, вивівши з світлиці, повели на катування.
Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілось, щоб те, що говорив жовнір було неправдою, і пани тепер упевняли один одного й самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків.
— Чи можливо ж, щоб якісь розбещені хлопи вигубили десять тисяч польського війська?
— Польського війська, що всьому світові відоме, як найсміливіше?
Навколо столів знову почувся сміх та брязкіт кухлів.
