Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
- Гаразд, я відповім вам. Якби ваша доля склалася інакше, якби ваше становище в суспільстві було не набагато вищим за моє, якби я могла бути вам помічницею й опорою в скромному, тихому, спокійному житті, а не тягарем і завадою в честолюбному, знатному товаристві,- я б не стала піддавати вас і себе цьому тяжкому випробуванню. Я й тепер маю всі підстави бути дуже, дуже щасливою; але тоді, Гаррі,- признаюсь, я була б іще щасливіша.
Спогади про давні дівочі надії роєм наринули на Розу, і, як у всіх нас, думки про те, що могло бути, але не сталося, викликали в неї сльози. Та разом із сльозами прийшло полегшення.
- Даруйте, ця слабкість сильніша за мене, але вона тільки зміцнює мою рішучість,- мовила дівчина, простягаючи йому руку.- А тепер я справді мушу йти.
- Пообіцяйте мені лише одне,- сказав Гаррі.- Ще раз, один єдиний раз - скажімо, через рік чи, може, й раніше,- ви дозволите мені повернутися до цієї розмови, і тоді вже востаннє.
- Але не для того, щоб умовляти мене змінити моє рішення,- сумно всміхнулася Роза.- Бо це буде марна річ.
- Ні,- відповів Гаррі,- я лише попрошу вас повторити сказане сьогодні - якщо ви схочете повторити. Я складу до ваших ніг усі відзнаки й багатства, які мені пощастить здобути на той час. І якщо ви все ж таки стоятимете на своєму, я ні словом, ні ділом не спробую вплинути на ваше рішення.
- Що ж, гаразд,- сказала Роза.- Це тільки завдасть нового болю, але на той час, може, я навчуся легше його терпіти.
Вона знову простягла руку. Але Гаррі схопив дівчину в обійми, поцілував її чоло й кинувся геть з кімнати.
Розділ XXXVI
дуже короткий і на перший погляд не такий уже важливий, але прочитати його треба - і як продовження попереднього, і як ключ до одного в наступних
- Отже, ви вирішили виїхати сьогодні разом зі мною? - спитав лікар, коли Гаррі Мейлі приєднався до нього й Олівера за сніданком.- Схоже, у вас що не година, то нове рішення.
- Нічого, незабаром ви зміните свою думку про мене,- відказав Гаррі, невідомо чому червоніючи.
- Сподіваюсь, на те будуть вагомі підстави,- сказав містер Лосберн.- Хоч, щиро кажучи, мені щось не віриться. Ще вчора вранці ви раптом заявили, що залишитеся тут і, як належить зразковому синові, проводите матір до морського курорту. Опівдні ви виявляєте намір зробити мені честь і супроводити мене аж до самого Лондона. А ввечері починаєте вкрай таємничо вмовляти мене виїхати ще до того, як жінки прокинуться, внаслідок чого нашому юному Оліверові доводиться марнувати ранок за цим столом замість того, щоб нишпорити по луках у пошуках всіляких ботанічних чудес… Це ж так прикро, правда, Олівере?
- Ще більше прикро мені було б, сер, якби ви з містером Мейлі поїхали, не попрощавшись зі мною,- відповів Олівер.
- Добре сказано, хлопче,- мовив лікар.- Як повернешся до Чертсі, чекаю тебе в гості. Але без жартів, Гаррі, чому раптом такий поспіх? Ви одержали якусь звістку від отих своїх можновладців?
- Від своїх можновладців,- відповів Гаррі,- тобто, коли я вас правильно зрозумів, передусім від свого шановного дядечка,- я не мав ніяких звісток, відколи приїхав сюди, і гадаю, о цій порі року навряд чи може виникнути потреба в моїй присутності серед них.
- Тоді, виходить, ви просто дивак,- зауважив лікар.- А втім, вибори не за горами, ті можновладці, звісно, подбають, щоб після різдва ви вже сиділи в парламенті, а раптові вагання й мінливість - якості, такі потрібні для майбутнього політичного діяча! Так, цим, очевидно, все й пояснюється. Добра підготовка нікому не завадить - вона потрібна в боротьбі і за місце в парламенті, і за кубок, і за приз на перегонах.
З вигляду Гаррі Мейлі видно було, що на язиці в нього крутиться фраза, яка б добряче шпигнула лікаря, але він сказав лише: «Час покаже» - і перевів мову на інше. Незабаром до ґанку під’їхала поштова карета, Джайлз зайшов по речі, й добряга лікар вибіг слідом за ним - доглянути, щоб їх було повантажено як слід.
- Олівере, я хочу сказати тобі дещо,- стиха мовив Гаррі Мейлі й поманив його до вікна.
Олівер підійшов, дивуючись з вигляду містера Мейлі - сумного й водночас якогось збуджено піднесеного.
- Ти вже навчився добре писати? - спитав Гаррі, кладучи руку йому на плече.
- Та начебто, сер,- відповів Олівер.
- Я їду, можливо, надовго. І хочу, щоб ти мені писав - ну, скажімо, раз на два тижні, кожного другого понеділка, на головний поштамт у Лондоні. Обіцяєш?
- Авжеж, сер! З охотою! - захоплено вигукнув Олівер.
- Я хочу знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі,- пояснив Гаррі.- А ще пиши мені про те, як ви гуляєте, про що розмовляєте й чи вона… тобто я хотів сказати, чи вони здорові й щасливі. Зрозумів?
- Ну, звісно, зрозумів, сер! - відповів Олівер.
- Тільки їм ти краще нічого не кажи,- квапливо додав Гаррі.- Бо мати ще, чого доброго, надумав писати мені частіше, а нащо їй зайвий клопіт. Нехай це буде нашою з тобою таємницею. І дивися ж, пиши мені про все-все! Я покладаюся на тебе!
Олівер, якого таке важливе й почесне доручення відразу піднесло у власних очах, урочисто пообіцяв зберігати таємницю й надсилати найдокладніші повідомлення. Прощаючись з хлопчиком, містер Мейлі пообіцяв завжди бути його другом і заступником.
Лікар уже сидів у кареті, а Джайлз, якого вирішили залишити при жінках, притримував рукою відчинені дверцята екіпажа. Служниці теж вийшли в садок проводити гостей. Гаррі кинув швидкий погляд на ґратчасте вікно і вскочив до карети.
- Поганяй! - гукнув він.- Жени чвалом що є
