Хто ти? - Бердник Олесь

Все довкола сіре, невиразне. Зненацька до свідомості донісся страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крики людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала. Концерт, заручини, поїздка на авто і… катастрофа.

Вона жива. Вона в лікарні. А як же Роман? Там же зібралися люди, вони ж чекають її і, мабуть, нічого не знають.

З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Ма-буть, лікар.

— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…

"Три дні", — жахнулася подумки. Вже три дні в темряві. І не відала про це! А Роман? Що з ним? Стільки клопоту завдала вона йому. А мама? Бідна мама, вона, напевне, божеволіє з горя.

— Ви чуєте мене? — почулося запитання.

— Чую, — прошепотіла Оксана.

— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.

— Лікарю…

— Що ви бажаєте?

— Скрипка… де скрипка? Ціла?

— Ви бачили таке? — озвався здивований голос. — Про скрипку питає. Ніби той му-жик, що розрубав ногу, а бідкається про чобіт. Ціла ваша скрипка. Ціла.

— А хто-небудь питав… про мене?

— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Цілу ко-пицю приніс. Он стоять на тумбочці.

Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд.

— Передайте Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде.

— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається, зачекайте, я тут записав… Ага, Євген.

— Євген?

— Атож, Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався.

Що вони говорять? Дзвонив по телефону, турбувався? А Євген… бігає попід вікнами, попід лікарнею?.. Може, вона втратила пам’ять? Переплутала імена. Роман… Євген… Гарячі обійми, поцілунки, жагучий шепіт: "Навіки з тобою… до смерті з тобою…" Було чи присни-лося? Може, все марення? І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі, білі кучері, тихий, несміливий голос, і тужливий крик мартинів над деснянськими луками. Знову пливе морок, накочується, колише її. Як боляче в серці. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість. Знову ти-ша, небуття…

На другий день Оксана опритомніла цілком. Відчула, що до неї повертаються сили. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана по-нюхала білі пелюстки. Тонкий полиновий запах п’янкою хмаринкою поплив у свідомість.

Оксана глянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами, випростані вздовж тіла, ніби не свої. Вона поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити? Жодної чутливості, ніби дерев’яні. Невже поранені? А як же скрипка?

Вона захвилювалась. Де лікар? Треба запитати лікаря. Що в неї з руками? Я пальцями? Підвелася з ліжка, похитнулася. Яка вона слаба. Що це на ній? Смішна довга сорочка. А на бильцях ліжка халат. Як його одягти? Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей, про-чинила їх. У коридорі чувся голос. Ага, вона згадала — це ж лікар. Визирнула в коридор. Постать у білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном, чулися слова:

— Жаль. Руки для неї — головне. Розумію. Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку, а людину.

Що? Неповторне явище? Ну, знаєте, кожна людина унікальна.

Що він сказав? З ким він говорить? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?..

— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте? Хм… А вона питала про вас. — Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану, і радісно сказав у трубку: — Хвилиночку, вона якраз вийшла. Хвора, йдіть сюди. Передаю трубочку.

Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла у далеч. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:

— Це ти, Ксана? Вітаю тебе. Як ми всі переживали за тебе! Таке горе! Як ти себе почуваєш?

— Не знаю, — прошепотіла Оксана.

— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба? Я даремно турбую тебе. Що?

— Чому ти не приїдеш, Романе?

— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце збираюся у відрядження. Терміново. За кордон. В Гааґу, на міжнародний симпозіум. Здорово?

— Здорово, — ледве чутно промовила Оксана. — Ти хутко йдеш… вгору, Романе.

— Блискавично! — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святку-ватимемо доктора.

— Так, так. Я знаю… все буде саме так… А як же я?

— Ти, Ксана? Лікуватися треба.

— Як же… заручини, коли тепер?..

— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу. Треба, щоб ти вийшла. Поговори-мо, вирішимо разом. Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили. Я їду за ти-ждень. Якщо до цього не побачимось, тоді після повернення.

Клацнуло в трубці, почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулася. Лікар підхопив її, поглянув у зблідле обличчя.

— Голубонько, та ви на себе не схожа. Негайно в ліжко!

— Нічого, нічого, лікарю, просто голова запаморочилась. Пройде. Проведіть мене.

Лікар повів її, підтримуючи, до палати. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:

— Не хвилюйтеся. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує якийсь Євген. Пустити на побачення?

Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чо-го йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!

— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди ніколи! Ніколи! Я не хочу його бачити, не хочу, не хочу!.. Чуєте?

Вона впала на подушки, заридала. Холод оповив серце, котився по тілу, гострими кри-жинами пронизував душу. Холод… холод… холод…

ЦИНІЗМ

Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав на боки, милувався осінніми квітами, жовтим опадаючим листом. Прислухався до звуків машин, на-сторожувався.

— Що це з тобою? — запитав батько, одриваючись від гри.

— Нічого. А хіба що?

— Та якийсь ти ніби зляканий.

— Хм… Це тобі здається. Краще ти бійся. Мат!

— Як мат? — здивувався Кирило Степанович, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е ні, зажди. Я переходжу.

— Це проти правил, — ліниво озвався Роман. — У житті так не буває. Потерпів пораз-ку — не встанеш.

— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки.

— Який тоді смисл у грі?

— Я кажу про життя, — поправив батько.

— Все одно, — запевнив Роман.

— Гм… Все одно? Дивно. Гра і життя — не все одно. Давай реванш.

— Який реванш, батьку? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!

— Ну-ну! "Слабак!" Я просто замислююсь, думаю про інше, от і попускаю тобі.

— Так уже й "попускаєш", — поблажливо всміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось.

— До якого діла?

— А про мою докторську дисертацію забув?

— Послухай, Ромо, — зітхнув батько, — а чи не здається тобі, що моя поміч, як би м’якше сказати, переходить за межі допустимого?

Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.

— Ким допустимого?

— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою.

Роман знизав плечима.

— До чого тут наукова етика? Що за химера? Ти говориш, немов старорежимний гімназист. Сам упхнув мене у теоретичну фізику, так би мовити, зліпив із мене кандидата. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Не випадає! Треба таранити далі. Док-тор, членкор, академік.

— Ого! Барвисте майбутнє.

— А чого ж! "Коль грозить, так не на шутку!" Доки є можливість, треба користуватися.

— Ким же це "користуватися"? — поцікавився батько. — Мною?

— Не чіпляйся до слів. Згодом кількість переросте в якість. Діалектика!

— Філософ! Я й не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість у якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор.

— От і будь архітектором, — Роман перехилився через перила веранди і понюхав синенькі квіти морозу. — І потім, з тебе, батьку, не вийде Остапа Вишні. Кинь іронію.

— Є таке слово не наше, синку: цинізм.

— Є, таточку, — в тон йому відказав син, — й інше древнє слово: фарисейство.

Кирило Степанович скочив зі стільця, змів з дошки фігури.

— Добра в мене випала відпустка, спасибі тобі. Відпочинок, називається!

— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш Євген…

— Еге, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним, де він?

— Знову поїхав у село. В якусь яму над Дніпром. Затіває там якісь фантасмагорії. Ду-рень. І ні гу-гу — мовчить. Слухай, батьку, я хотів з тобою дещо обговорити.

— Що таке?

— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гааґу.

— Не сам? Розумію. Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора? Їй ще, мабуть, не можна. Ти провідував її? Що з нею?

— Одужала, — роздратувався Роман, — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї.

— Як то не про неї?

— Ай, батьку, я зовсім не про те. Оксана не до діла тепер.

— Не розумію…

Бесіду перебив звук автомобільної сирени. Загавкав пес. Почувся грайливий голос: "Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчику, здрастуй!" Від хвіртки бігла пишногруда Гера, у вузеньких штанах, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оран-жева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, закличні губи.

Кирило Степанович застебнув піжаму на грудях, хмикнув.

— Чого це вона? Дивна якась.

— Кириле Степановичу, вітаннячко! — крикнула Гера. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва. У мене все готово.

— Здрастуй, Геро, — відповів здивований Кирило Степанович. — Що у тебе готове? Дипломна робота?

— Помилуй боже, — засміялася Гера. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут.

— Як то? Чому? Батько тебе з такими труднощами пропхнув.

Роман торкнувся рукою батькового плеча, кашлянув.

— Слухай, тату, я забув тобі сказати… Чи, може, не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона вдома. Вистачить клопоту і в сім’ї.

Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.

— Не розумію, до чого тут — вона… і ти?

— Як то не розумієте? Ми одружилися! — радісно просяяла Гера.

Ці слова були для батька, ніби грім серед ясного неба.

— Од-ружилися? Коли?

— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово, еге?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, батьку, — перебив Роман. — Все буде о’кей!

— Весілля сьогодні ввечері! — щебетала Гера. — В ресторані "Москва". Зал на сто персон. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися!

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по руці Гера, облесливо всміхаючись.