Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Але тепер ненавидів їх він,

Бо бачив, ясно бачив, що вони

Звели на темну ту, страшну дорогу

Його єдине, любеє дитя.

І з ними враз готов був проклинати

Всіх християн і бога християн.

Тому на згадку про священика

Християнина так понуривсь він.

Но швидко випогодилось лице

Його. Він знав, що скоро раз Валентій

Рішивсь хреститись на християнина,

То краще не противитись йому,

Не дратувать недужої душі.

(А що душа його тепер недужа,

О тім і хвилі він не сумнівавсь).

Та інша ще, щаслива думка блисла

В душі його: ачей же християнський

Священик зможе загоїти рану,

Котру задав аскет? Ачей поможе

Знов поєднать Валентія з життям?

Він знав священика такого! Блисла

Надія щастя в батьковій душі,

І блиск її розлився по обличчю.

«Нехай і так. Сповню твоє бажання!» -

Сказав отець і вийшов скорим ходом.

Жив в Римі десь, в далекім закаулку,

У власнім домику муляр учтивий

Памфилій, визволений раб, грек родом.

Що був письменний, правий, добродушний,

То й вибрала громада християнська,

В тій часті міста зложена з убогих

Ремісників, його на ієрея,

І посвятив єпископ по закону.

Він був жонатий, трьох синів дорослих

І три дочки мав, жив не зовсім вбого

І був з практичних, тихих тих людей,

Що раді раз здобутій вищій правді,

Але ще більше раді, сли ту правду

Спокійно, мирно можуть визнавати.

Ніколи мученицького вінця

Він не бажав; що боже - радо богу,

Але що людське - людям признавав.

Дітей ховав у боязні господній,

Але й не в меншім послусі батьківськім,

Ховав не на аскетів та святих,

А на людей, хоч чесних та робучих.

І жінку в владі й послусі держав,

Хоч не вважав жіночий пол загально

За зміст гріха, за чортівську покусу.

Сказать коротко, ієрей Памфилій

Був добрий муж і щирий христянин,

Що хоч йому єднало честь, повагу

У бідних і робучих та у властей,

Зате в очах аскетів та завзятців

Непримиримих уважалось майже

Гріхом, трусливим віровідступництвом.

До того-то Памфилія удався

Нещасний батько.

Здивувавсь Памфилій,

Побачивши такого пана в своїй

Хатині; смирно, але без унижень,

Він привітав його. Но гнеть велика

Утіха суть його всю наповнила,

Коли почув, що пан той - се отець

Валентія, отого лікаря,

Що бідним даром помагав, що навіть

Його дочку від смерті відвернув.

Він сам не знав, як дякувать старому,

Де посадить, чим угостить його.

Та, вздрівши хмару смутку на чолі

Його, гнеть власну радість поскромив

І став розпитувать про сум його

І що його до нього завело.

Розговоривсь Валентія отець.

Все розказав, що знав; не утаїв

Своєї муки і своїх надій,

Які поклав на нього. «Кажете,

Що син мій спас від смерті ваше чадо!

О, дякую богам за ту годину,

Коли се сталось! Так тепер я вправі

Жадать від вас, просити вас: зробіть

І ви для мене ту саму прислугу!

Спасіть мені моє дитя! Влічіть

Від лютої недуги лікаря!

Хрестіть його - я не бороню вам,

Але спонукайте, щоб повернув

До давнього, трудящого життя,

Щоб жив з людьми, як чоловік, не біг

В ліси, як дик, не крився, як розбійник.

Не марнував життя, ума і сил,

Не вгонював у гріб мене предчасно!»

І батько заридав. Зворушений,

Його оповість вислухав Памфилій

І похитав поважно головою.

«Тяжка се справа! Дивний се наш час!

Не так письменний я й далекоглядний,

Щоб зрозуміть його течії всі,

Но з досвіду щоденного міркую…

Якийсь понурий дух ввійшов в людей,

Якийсь таємний біль неозначенний,

Що бридить їм життя, людей і світ,

Що розриває узи віковії,

Природні узи. Мов води прагнущий,

Так люди ті в недузі болю хочуть,

Вмирають тим, що вмерти враз не можуть

Страшна се слабість, заразлива нині!

Немов чума, що за життя недужих

Все тіло їх до кості розкладає;

Так духовий недуг той наших днів

Весь світогляд валить і ломить, весь

Стрій мислей цілковито вивертає.

Що вчора ще вважалось людським, добрим,

Вважаєсь нині найтяжчим гріхом;

Що вчора сміх будило - нині мучить;

В чім сумнівались вчора - нині вірять,

І, що найгірше, в одурі якімсь

Бажають запечатувати кров’ю

І муками, ту віру, мов гадають,

Що за фальшиву віру, за обман,

За помилку і кров не попливе!

Тяжка се справа! Жаль, і дуже жаль,

Що й син ваш тож попав на сю дорогу!

Та що ж, попробую, що в моїй силі!»

І, помолившися, пішов Памфилій

За сумовитим батьком, шепчучи

Молитви по дорозі, щоб господь

І ум його, і серце освітив.

Ввійшовши до Валентія в’язниці,

Кайдани батько з сина мовчки зняв

І мовчки вийшов. Наблизивсь Памфилій

І, осінившися знаком хреста,

Сказав: «Прославлен будь господь на небі,

Що в серці твоїм, сину, розбудив

Бажання правди, світла й царства сво́го!

Я, смирний раб його, сосуд скудельний,

Вважатимусь щасливим - отворити

Тобі, освіченому, двері раю.

Велика, сину, слава твоїх діл

Пішла по світі, чесна, добра слава.

Багато ти страждущих укоїв,

Багато сліз сирітських осушив,-

А всі вони записані у бога.

Бо бог наш, сину, милосердя бог,

І син його сказав святеє слово:

«Не кождий, що мні скаже «Господи! господи!»

Ввійде до царства мого!» Віра, сину,

Без діл мертва, і лиш трудящі руки

Та щире серце гори переносять».

Стояв Валентій, слухав і стовпів,

Мов кожде з тих спокійних, ясних слів