Лялечка і Мацько - Пагутяк Галина

Стань задніми лапами. Ось так... А тепер одну лапу постав вище, а потім другу знову вище... І тримайся передніми лапами. Ну, ще трохи, зовсім небагато лишилось. Ну, ось і все. Молодець!

Коли вони добре вмостились, Мацько одразу попросив:

— А тепер маж мене своїм аце-аце.

— Ацетоном! — згадав Лялечка.

— Ага.

Хлопчик відкоркував пляшечку.

— А не мало буде? — засумнівався лис.

— Я ще принесу.

— Давай маж.

Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу стала зеленою.

— О, диви, пускає!

— Три, прошу тебе!

— У мене вже руки зелені... А твоя шерсть чистою стає.

— Ой, пече!..— зойкнув лис.

— Якби було багато ацетону, ти би в ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки...

— Перепочинь...— змилувався лис.

— Лисику, а мене сьогодні трохи не били за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.

— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.

— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли хтось бреше. Вона на море поїхала з дядею Володею. А я збрехав...

— Справді,— задумався лис.— От біда! Я, наприклад, не знаю, коли кажу правду, а коли брешу. Коли правду кажу, мені не вірять, а коли збрешу, всі вірять. Може, у вас, людей, не так. От я Сороку загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзюбнула мене в ніс.

— А мій дід теж бреше,— признався Лялечка.— Щоб я спав, він мені всього наобіцяє, що в ліс поведе, на річку. А сам ніколи ще зі мною ніде не пішов. А баба часу не має. Вона в нас рабиня. Лисику, а скільки тобі років?

— О, я вже дорослий! Чотири.

— Ти диви, а мені п’ять, і всі кажуть, що я ще малий. Чому, лисику?

— Звірі раніше дорослішають, може, тому. Ти вже відпочив?

— Трошки. — І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса.

— Дідо такий злий був, коли довідався, що відерце з фарбою пропало. Причепився до мене, мовляв, то я...

— Ой, пече!

— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я вперше побачив тебе, ти такий гарний був. Золотий! Гарніший, ніж на картинці. Я навіть пробував тебе намалювати, але ти несхожий вийшов. Лисику, а ти вмієш малювати?

— Я? — гордо посміхнувся Мацько.— Я, коли хочеш знати, художник!

— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу в місто і розповім, який у мене лис був гарний на селі.

— Я вже не малюю,— сумно зітхнув лис.— Через свої картини стільки лиха набрався, хай його біс візьме! Але для тебе я колись намалюю картину.

— Чесне слово?

— Чесне слово.

— Лисику, ацетону вже нема, а в тебе і голова, і хвіст, і лапки ще зелені. Я потім ще принесу. То ти посидь, почекай...

— А ти мені мишку одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.

— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?

— Ага.

— То я тобі принесу щось поїсти.

Лялечка, провалюючись у соломі, побрів до драбини.

— Ой, я не злізу!

— Та це зовсім легко. Заплющ очі і зсувайся по щаблях.

— Боюся.

— А ти не бійся. Уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.

— А баба?

— А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!

— Ха-ха! А дідо?

— А ти уяви, що дідо поїхав на море!

— А ти?

— А ти уяви, що я зараз в лісі, лежу на своїй сонячній галявині!

Нічого було робити Лялечці, й він зліз сам. І радо заплескав у долоні.

— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!

— Тихше, тихше,— зупинив його Мацько.— Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?..

— Ні-ні!..

РОЗДІЛ XIII,

в котрому нічого не відбувається, оскільки автор трохи забобонний

А ви десь бачили подібного лиса? Думаєте, що все це було насправді? Звичайно, ви так не думаєте! Якщо можна повірити в те, що у лісі міг з’явитись художник Лис, бо рано чи пізно серед такої краси повинна була забитись у когось мистецька жилка, то ви нізащо не повірите в інші його пригоди. І матимете рацію.

Бо лиса Мацька вигадав сам Лялечка. Ви пам’ятаєте, що говорив Павук лисові: "Головне, щоб всі повірили в те, що ти кущик"? А щоб повірили, треба переконати. Шановні батьки, не поспішайте відвозити своїх дітей на село тільки заради того, щоб вони придумували лисів, зайців і сорок! Все це вже давно придумано й досить-таки хитромудро.

Лялечка хотів мати друга, і те, що він вибрав лиса, а не хлопчика, чи дівчинку, чи вас, батьки, скоріше сумно, ніж цікаво. Сумно й те, що лис замість того, щоб лежати на сонячній галявині, сидить на горищі і гризе кістки з супу.

А взагалі, в нашій розповіді ми не відступаємо од життєвої правди. День у нас змінює вечір, обід змінює вечеря, та й дощ переважно кінчається тим, що хмари відсуваються на задній план, а на передньому з’являється сонце.

Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько з Лялечкою! І про ліс, і про дитячий садок, і про те, ніби найкраще мистецтво — сюрреалістичне, і про мишей, і про жирафу, і про машини, і про міліціонерів, і про те, як, напевно, гарно купатися в морі, і про те, що несправедливо лисів називають хитрими, і про те, що з кожним днем все важче красти курей, і про Славка, і про його брата Романа, якому ніхто не дозволить викурити лиса з його власної нори, і про те, як нелегко Лялечці добувати для Мацька їжу, і про те, що дід уже запитував, чого Лялечка так часто бігає до стодоли, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав більше Лялечці, і про те, що він йому не заважає, а навпаки, Лялечка дуже радий, що в нього на горищі живе справжній лис, і про... Але — стоп!

РОЗДІЛ XIV,

котрий містить в собі достатню кількість інформації

Спливло уже кілька днів, а може, й цілий тиждень. А Мацько навіть не думав залишати гостинне горище. Цілі дні валявся в соломі й бесідував з Лялечкою, котрий носив йому їсти. По правді кажучи, лисові було соромно зловживати гостинністю хлопчика, але ще більше соромився він з’явитись у лісі після такої ганьби. Подумки він себе тішив, що дехто за ним жаліє. Ображений талант і не думав прощати зло, заподіяне обивателями.

Лис кожного ранку говорив собі: "Треба щезати", але ті тридцять курей... О боже, хто вигадав ці закони?! Лис, як І кожен справжній художник, в душі був анархістом, не терпів ніяких обмежень своєї свободи. Власне, тому й хотів він стати непримітним кущиком. Що з того вийшло, ви самі бачите.

Старанням Лялечки фарба потроху злізала, і недалекий був той час, коли лис міг показатись перед своїм другом у повній красі: вогненно-рудий, з білою цяткою на грудях і неймовірно пухнастим хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Мацько жив відносно спокійно. Якщо Лялечка деколи й заводив розмову про лиса з дідом або бабцею, йому все одно ніхто не вірив. І це було великим щастям для Мацька, бо малі діти не навчені мовчати й берегти таємниці.

Лялечка навіть одного разу приніс лисові папір й олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли лис взяв олівця в зуби і так малював. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній, але хлопчик ніколи не був у лісі, й малюнок йому видався чудовим. А в лиса раптом зіпсувався настрій, і він став небалакучим. Лялечка помітив це, й Мацько сказав, що в нього болить живіт, і категорично відмовився приймати будь-які ліки. Вони трохи не посварились, вперше за весь час.

Дід збирався йти косити, покликав хлопчика, і Лялечка побіг. Лиса це розсердило, бо хлопець виглядав дуже радим. Він ще глибше зарився в солому і хотів задрімати, але сон його не брав. Настав вечір. Лис чув з горища дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Йому стало так тоскно чомусь, що коли, б він не був серед людей, то навіть задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкала свиня і вмощувались кури на сідалах. Чому лисові ніколи не спадало на думку поцупити одну з цих несучок? Він дав слово Лялечці не чіпати їх і твердо дотримувався свого слова. А насправді наш лис аж тепер став боягузом. Він був з самого початку небажаним гостем на селі для всіх, крім Лялечки. Ще трохи — і його можна було б припнути на ланцюг до собачої будки замість пса. Кошеня одного разу зізналось, що воліло б лиса бичити замість собаки, і на всі лади вихваляло переваги собачого життя.

Мацько тільки сміявся. Він добре знав цих нещасних, озлоблених істот, з якими неможливо було поговорити, бо вони дикіші за найдикішого зайця в лісі.

Лис чи спав, чи не спав, хоч надворі була вже ніч і цідив дощ, почув знизу шарудіння і тихий голос:

— Мацьку, агов, ти тут?

Лис одразу впізнав їжака і в один стрибок опинився коло драбини:

— Тут я, Грицю, тут!

— Слава богу, що ти тут! Ледве знайшов тебе,— обізвався їжак з темряви.— Ану, злазь сюди, поговорити треба!

Лис покірно зліз із горища. Не встиг і рота розтулити, щоб привітати приятеля, як Грицько напав на нього:

— Ну, всього я чекав від тебе, тільки не цього. До чого ти дійшов?! Яка ганьба! Покинути ліс і гніздитись на людському горищі! Ти здурів, чи що... Вони тебе ще не заставляли за палицею бігати і через шнурок стрибати?

— Ні, а що?

— Ти ще питаєш, що?! —визвірився Грицько.— Звідки ти сам? З лісу чи з зоопарку? Ти лис чи... дресирований цуцик? Я тебе питаю!

— Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько.— Та лис я, лис! Можеш помацати. Хотів я стати кущем, то й що? Ви не повірили. А тепер я знову лис. Фарба майже облізла. Присвіти своїми баньками, побачиш, хто я!

— Є, не прикидайся дурним! Зверху ти, може, й лис, а душа в тебе уже не лисяча. Рабська душа в тебе. І совісті ні краплини нема!

— Що ти мені про совість говориш! Думаєш, що в Сороки або у Вовка є совість?

— Проміняв ти свою совість лисячу на недоїдки, а ліс — на горище. А я так боявся! Думав, тебе зловили в селі і вбили, що ти сам здуру в петлю поліз... Пішов дізнаватися і дізнався... Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало, де ти.

— Грицю,— важко-важко зітхнув лис.— Як міг я після тих знущань і глузувань сидіти в лісі? Якби не клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть злізе...

— Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.

— Нічого ти не розумієш, Грицю. Шерсть для лиса — справа честі. От, приміром, як для тебе колючки.

— Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів обороняюсь і на них діткам харч ношу! Без них я не буду їжаком.

— Грицю, та невже ти думав, що я тут вік буду сидіти? Мені, коли хочеш знати, кожної ночі ліс сниться.

— Міг би вже давно там бути...

— Ти знаєш, страшно чогось мені. До лісу так далеко...

— То мені не далеко,— обурився Грицько.— То я можу?!

— Чого ти такий сердитий? Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш.