Земля - Василь Стефаник
***
- Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
- Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.
- Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
- Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? - каже Тимко.
- О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий...
- Ти питлюєш язиком, як у млині...
- Тьфу на тебе, старий.
- Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
- І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...
- Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
***
- Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
- Котрий зуб?
- Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
- Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
- А я не годен вітримати.
- Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.
- Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
- І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
- То не хотічи, а це інше.
- Васи, а пробуй горівки.
Сходили діти ціле село - та й нема.
- Нешті румунешті.
- А я зараз найду, але аж на кінці села.
- А кілько нас є?
Порахували.
- Літерку як купиш, та й буде.
Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
***
- Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.
- Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
- Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
- Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
- Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.
***
- Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати?
- Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.
- Все перейшло на читальню, там тепер рєд .
- От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть грощі за білета.
- Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі грунти хотє розділити.
- Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!
- Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
- Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком...
- Тогди був гелт, де ті часи?..
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
- Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней...
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.
***
- Зараз буде біда,- казав Микола Максимові.
- Та яка біда, а дітем від тебе зась!
- Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.
- Сам си чіши.
- А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
- То сховайси десь у стодолі.
- То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...
ДІД ГРИЦЬ
Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух, і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
- В добрий час ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були як оловом залляті. Мука бути глухому, слова в'януть на язиці, а стара лиш посмішковуєтьси з мене та пищить, як сойка, в самі вуха. А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мені з жєлю за люцьким словом не раз хотілоси дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров та стає стовпом.
- Приходитьси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Десь як з мраки, як з мокрого попелу таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були малими.
- Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, богато зібралоси з Черемоша, з-над
