Украдене щастя - Франко Іван
Анно, ану-но найди там який наперсток!
Анна встає і ставить на стіл чарку, хліб і сир.
Микола. Спасибі тобі, я не п'ю.
Жандарм. Як то не п'єш? Що се ти видумуєш, Миколо? Нині тиждень пив, а тепер не п'єш! Ну, се ти пусте видумав! (Наливає.) На твоє здоровля, Миколо! (П'є.) А!.. Бачиш, я сам п'ю. (Наливає.) На, випий! І не журися! Вдар лихом об землю! Нехай Мошкова кобила журиться, що велику голову має.
Микола (бере чарку). Га, виджу, з тобою нема іншої ради. Здох бись, Михайле! (П'є.)
Жандарм (сміється). Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гарно ти мені здоровля зичиш! Ха, ха, ха! Сміхованець з тебе, Миколо, бігме, сміхованець! (Плеще його по плечах.)
Микола. Що ж, Михайле, що кому належиться!
Жандарм. Так ти думаєш, що мені належалось би здохнути?
Микола. Думаю, що се було б ліпше і для мене, і для тебе, і для отсеї. (Показує на Анну.)
Жандарм. І для отсеї! А, ми й забули про господиню! (Наливає.) Ну, Анно, випий за здоровля свого чоловіка!
Анна. За твоє здоровля, Михайле! (П'є.-)
Жандарм. Ха, ха, ха! Бачиш, Миколо, твоя жінка мені троха інакше бажає, ніж ти! Ну, випиймо ж тепер за її здоровля! (П'ють.)
Микола. Та й міцний же твій вишняк, Михайле. Від двох чарок вже й у голову б'є.
Жандарм. Не слухай того, синку мій! Се тілько твоя голова слаба, ось що! Міцної голови він і по десяти чарках не хапається.
Микола (опирає голову на лікоть). Слаба голова, кажеш. Правду кажеш! І без твого вишняку вона мені ходором ходила, а тепер ще гірше. Знаєш, Михайле, що я тобі скажу, так, по приязні, по старій знайомості?
Жандарм. Ну, що?
Микола. Може би ти перестав у мене бувати?
Жандарм. А то чому, Миколо? Надоїли тобі мої відвідини?
Микола. Надоїли, не надоїли, а так. Мені здається, що воно б було ліпше, якби ти не показувався.
Жандарм. Не можу, братчику, їй-богу, не можу. Служба моя така, що все попри вашу хату моя дорога йде. А при тім, серденько моє, ще одна річ припутана.
Микола. Яка?
Жандарм. Хоч то ніби урядова тайна, але що вже робити, скажу тобі. Але насамперед випиймо! Най усе зле минає! (Наливає, п'ють.) Так ось яка річ, небоже. Тебе нібито пустили з криміналу…
Микола (сканується). Нібито?.. Як то нібито?
Жандарм. Ну, ну, ти бо зараз усе так береш на правду, мовби ти справді почувався до вини! Е, Миколо! Адже ж ти сам почуваєш себе невинним, правда? (З притиском.) Власне сумління каже тобі, що ти невинний? Правда? (Глядить йому просто в очі.)
Микола (змішаний, крикливо). Богом небесним свідчуся, що правда!
Жандарм (насмішливо). Ну, ну, Миколо! Так не говори! Особливо перед шандарем з такими словами не вихапуйся. Бо між нами, шандарями, брате, така думка, що як на кого підозріння паде, а він починає бога на свідка кликати, то значить, що у нього сумління не зовсім чисте. Щось там у нього негарно.
Микола (переляканий). Так… значить… ти думаєш, що я…?
Жандарм (сміється і клепле його по плечах). Ха, ха, ха! Дитина ти, Миколо, ось що я думаю! Леда чим тебе застрашити можна. Не бійся! Не такий чорт страшний, як його малюють. Те, що тобі тепер видається таким страшним, також не таке. До всього чоловік привикне!
Микола. Ти се про що закидаєш? Якось не зовсім я розумію тебе.
Жандарм. Порозумієш, братчику, порозумієш, як на те час прийде. А тепер знаєш, що я би тобі радив?
Микола. Ну, що?
Жандарм. Будь спокійний. Не роби ніякого галасу. Жий собі тихо, смирно, як бог приказав, і ні про що не дбай, що довкола тебе твориться.
Микола. Ні про що не дбати? А думаєш, що се можна?
Жандарм. А чому би не можна? Певно, що можна. Повір мені, друже! Я багато світу сходив, багато дечого видів і знаю. Так ось що я тобі скажу: тисячі людей живуть от так, як ти, і не питають навіть, як воно склалося, відки пішло, хто тому винен? Де би чоловікові голови стало, щоби се все розібрати? Сталося, склалося — що порадиш? Треба брати життя, яке є, треба жити, як можна.
Микола. Із розбитим серцем?
Жандарм. Дурниця серце. У кого воно ціле?
Микола. І на людськім посміховищу?
Жандарм. Наплюй ти на людей! Чого тобі від них потрібно? А як ти з них будеш сміятися, то вони з тебе не будуть. Ще самі до тебе прийдуть.
Микола (в задумі). Що ж, мудра рада. Тілько, мабуть, заміцна на мою слабу голову. (Хапає себе руками за голову і починає ридати.) Ой, заміцна, заміцна! Не видержить моя голова!
Жандарм. Не бійся, видержить. Я тобі поможу. Я кождому голову скручу, хто би посмів з тебе сміятися.
Микола. Багато буде скручених голів.
Жандарм. Не бійся, се вже моє діло! А тепер, друже мій, Миколо, знаєш що?
Микола. А що таке?
Жандарм. Я бачу, що ти дуже ослаб. Сон тебе клонить. Піди собі на тік та засни.
Микола. А ти?
Жандарм. Про мене не турбуйся. Я також троха відпочину, а потім піду додому.
Микола. То, може би, Михайле, ти сам пішов на тік і там заснув?
Жандарм. Ну, ну, не роби комедії! На тобі кожух (бере з жердки кожух і кладе йому на плечі), подушку і верету. (Стягає з постелі подушку і верету і також кладе на його.) Іди! (Випихає його за двері. Мовчанка. За сценою чути важке зітхання і повільні кроки Миколи).
ЯВА П'ЯТА
Жандарм і Анна.
Жандарм (обнімає Анну). Ну, тепер ми самі.
Анна. Цить! Я боюсь, щоб він там собі якого лиха не заподіяв.
Жандарм. Не бійся! Він тепер занадто ослаб, розкис! Зариється в солому і засне.
Анна (припадає до нього). Михайле, Михайле! Що буде з нами? До чого воно дійде? Чим воно скінчиться?
Жандарм. Дурна! Ось вона чим турбується! Нібито хтось у світі знає, чим що скінчиться і до чого дійде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобі? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тоді час буде думати про те зле! Чим скінчиться! Нічим не скінчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику сміятися, доки можна, доки вони нас під ноги не візьмуть. А потому? Потому один кінець: всі помремо і чорту в зуби підемо. Ось чим воно скінчиться, коли хочеш знати. (Обіймає її.)
Заслона спадає
ДІЯ П'ЯТА
Хата Миколи. День. Стіл відсунений, за столом і на ослоні селяни і жінки, між ними Бабич і Настя. Микола, підпитий, з келишком у руці, серед хати. На столі велика пляшка горілки і хліб та сіль.
ЯВА ПЕРША
Микола, Бабич, Настя, селяни, жінки
Селяни (п'яними голосами співають журавля):
Ой там у лісі, ой там у лісі плужочок,
Плужочок-чок-чок-чок (2), плужочок.
Ой виорав він (2) ланочок,
Ланочок-чок-чок-чок (2), ланочок.
Ой насіяв він (2) конопель,
Конопель-пель-пель-пель (2), конопель.
Та впронадився (2) журавель,
Журавель-вель-вель-вель (2), журавель.
Ой я, я тому (2) журавлю,
Журавлю-влю-влю-влю (2), журавлю
Та бучком ноги (2) поломлю,
Поломлю-млю-млю-млю (2), поломлю.
Селяни і селянки при остатніх куплетах похитуються, торкають одні одних плечима та кивають головами, позираючи на Миколу, що стоїть зі звішеною головою і держить чарку в тремтячій руці. Коли спів скінчився:
Микола. Ну, куме, дай боже здоровля! (П'є.)
Бабич. Дай боже всього доброго!
Микола. Ні, сього не кажіть! Чого доброго? Я доброго нічого у бога не прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з менеї (Наливає і передає чарку Бабичеві.) Ну, прошу!
Бабич. Дякуємо красно. Ні, кумцю, не гнівіть бога! Що бог дасть, то не напасть. Не раз чоловік гадає, що не знати яка на нього біда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло. Ваше здоровля, сусідо! (Обертається до іншого селянина і п'є.)
Перший селянин. Дай господи й вам!
Микола. Ну, вже ви мені сього не кажіть. Уже я то на своїй шкірі витрібував, яке воно добро виходить. Ні, кумове чесні, вірте мені чи не вірте, а мені здається, що пан біг часом собі сміх із нас робить!
Селяни. Бійтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!
Микола (махає рукою). Одно мене ще в світі держить — отся живиця! (Бере чарку, наливає і п'є.)
Настя (під вікном до другої жінки, киваючи голо вою). Я то знала, що до того воно дійде. Бійтеся бога, тога жінка ані стиду не має, ані серця.
Перша жінка. Ой та певно. Мій старий казав, що буде в раді о тім говорити, аби її при всій громаді різками висічи, най не дає злого прикладу.
Настя. Певно, що варто би. Адже й нині в церкві. — Бійтеся бога! Таж такого ще світ не бачив. З чужим парубком аж до самої церкви прийшла, а потому як сама стала, то щоби вам до образів, до вівтаря святого лицем обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, окаянна, молитви шепче. Жінки довкола неї повідступалися, таке вам колесо зробили, мов від зараженої тиснуться, а вона нічого, мов і не бачить. Так усю хвалу божу й вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспівали, мій жандар із церкви, моргнув на неї, та й вона за ним вийшла.
Перша жінка. Та куди ж вони потяглися?
Настя. Мабуть, до коршми. Там собі обоє в ванькирі запиваються. (Шепче.)
Бабич. Куме Миколо, так ви кажете, що жінка вас голодом морить?
Микола. Хто? Я? Коли я се казав? Де?
Бабич. Ну, я так чув.
Перший селянин. І я чув. Геть по селу чутка ходить.
Микола (в п'янім запалі). Бреше тота чутка! Всі брешуть, хто її далі розносить. Кому яке діло до мене і до моєї жінки?
Настя. Ну, та певно, що нам діла нема. Але є хтось такий, що має до неї діло.
Микола. Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситі, чи голодні?
Бабич. Та ви, куме, не гнівайтеся, що я вас спитав, Я прецінь не зі злої волі. Бо тут, бачите, деякі хотіли на раді громадській…
Микола. Що, що, що? Зась раді громадській до моєї жінки. Не має рада права!
Бабич. Ну, як ви собі не кривдуєте — то певно. Тілько що, бачите, люди собі дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публіку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола (хапає себе за голову). Он, ой, ой! Люди! Не ріжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серці! Най вам моя жінка не стоїть у очах! От пийте, коли-сьте чесні та добрі, що-сьте до мене прийшли, частуйтеся і говоріть дещо веселішого. А то тьфу! Чоловікові й без вас тяжко, а ви ще додаєте.
Настя. Ой кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? (П'є.)
Микола. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Наливає і п'є.)
Настя. Та кажуть, що вона до вас по цілих днях не говорить?
Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, і я мовчу. Отак цілий день мов тумани ходимо. А вона все тілько в вікно зазирає, чи він не йде. А до мене хоч би словечко сказала.
Настя.
