Оповідання - Коцюбинський

- Веди!

Нурла ру­шив по­пе­ре­ду, за ним, на­ля­га­ючи на пра­ву но­гу, поспішав­ся різник і вів за со­бою дов­гу низ­ку обу­ре­них і зав­зя­тих ро­дичів.

Сонце вже по­ка­за­лось і пек­ло камінь. Та­та­ри зла­зи­ли вго­ру доб­ре відо­мою їм стеж­кою, ви­тяг­шись у лінію, як ко­лон­ка манд­ру­ючих му­рах. Пе­редні мов­ча­ли, і тільки зза­ду ряд­ка сусіди пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми. Нур­ла вис­ту­пав з ру­ка­ми гон­чо­го пса, який ню­шить уже ди­чи­ну. Ме­мет, чер­во­ний і по­ну­рий, помітніше шкан­ди­бав. Хоч бу­ло ще ра­но, сірі ма­си каміння нагріли­ся вже, як черінь печі. По їх го­лих вип­ну­тих бо­ках, то круг­лих, як ве­ле­тенські шат­ра, то гост­рих, мов верш­ки зак­ля­тих хвиль, слав­ся м'ясис­тим лис­том от­руй­ний мо­ло­чай, а ниж­че, ту­ди ік мо­рю, спов­зав поміж си­няві гру­ди каміння яро-зе­ле­ний ка­по­рець. Ву­зенька стеж­ка, лед­ве помітна, як слід ди­ко­го звіра, ще­за­ла ча­сом се­ред кам'яної пус­тині або хо­ва­лась під вис­ту­пом скелі. Там бу­ло вог­ко й хо­лод­но, і та­та­ри підніма­ли фе­зи, щоб освіжи­ти го­лені го­ло­ви. Звідти во­ни зно­ву всту­па­ли у піч - роз­па­ле­ну, душ­ну, сіру й за­ли­ту сліпу­чим сон­цем. Во­ни упер­то дер­лись на го­ри, по­дав­шись ту­лу­бом тро­хи впе­ред, по­гой­ду­ючись злег­ка на виг­ну­тих ду­гою та­тарських но­гах, або об­ми­на­ли вузькі й чорні про­вал­ля, чер­ка­ючись пле­чем об гост­рий бік скелі та став­ля­чи на край бе­зодні но­ги з певністю гірських мулів. І чим далі во­ни йшли, чим важ­че їм бу­ло об­ми­на­ти пе­реш­ко­ди, чим сильніше пек­ло їх звер­ху сон­це, а зни­зу камінь, тим більше зав­зят­тя од­би­ва­лось на їх чер­во­них упрілих об­лич­чях, тим сильніше за­пеклість, ви­пи­ра­ла їм з ло­ба очі. Дух цих ди­ких, яло­вих, го­лих скель, що на ніч уми­ра­ли, а вдень бу­ли теплі, як тіло, об­няв душі пок­ривд­же­них, і во­ни йшли обо­ро­ня­ти свою честь і своє право з нез­ламністю су­во­рої яй­ли. Во­ни поспіша­ли­ся. Їм тре­ба бу­ло пе­рей­ня­ти втікачів, по­ки во­ни не доб­ра­ли­ся до сусіднього сільця Су­аку та не втек­ли мо­рем. Прав­да, і Алі, й Фатьма бу­ли тут людьми чу­жи­ми, не зна­ли сте­жок і лег­ко мог­ли зап­лу­та­ти­ся в їх лабіринті - і на це ра­ху­ва­ла по­го­ня. Про­те, хоч до Су­аку ли­ши­лось не­ба­га­то, ніде ніко­го не бу­ло вид­но. Ро­би­лось душ­но, бо сю­ди, в го­ри, не долітав вог­кий морський вітер, до яко­го во­ни звик­ли на бе­резі. Ко­ли во­ни спус­ка­лись у про­вал­ля або зла­зи­ли на го­ру, дрібні ко­лючі камінні си­па­лись їм з-під ніг - і це дра­ту­ва­ло їх, упрілих, стом­ле­них і ли­хих: во­ни не зна­хо­ди­ли то­го, чо­го шу­ка­ли, а тим ча­сом ко­жен з них по­ки­нув у селі якусь ро­бо­ту. Задні тро­хи при­пи­ни­ли­ся. За­те Ме­мет по­ри­вав­ся на­пе­ред з за­ту­ма­не­ним зо­ром і го­ло­вою, як у роз'юше­но­го ца­па, і, шку­тильга­ючи, то ви­рос­тав, то опа­дав, як морська хви­ля. Во­ни по­ча­ли тра­ти­ти надію. Нур­ла опізнив­ся, це бу­ло оче­ви­дяч­ки. Про­те йшли. Кілька раз за­ло­мис­тий бе­рег Су­аку блис­нув їм зго­ри сірим піском й зни­кав. Рап­том Зе­керія, один з пе­редніх, сик­нув і зу­пи­нив­ся. Всі озир­ну­лись на нього, а він, не мов­ля­чи ні сло­ва, прос­тяг ру­ку впе­ред і по­ка­зав на ви­со­кий кам'яний ріг, що вис­ту­пав у мо­ре. Там, з-за скелі, на один мент миг­ну­ла чер­во­на го­лов­на пов'язка і зник­ла. У всіх за­ка­ла­та­ло сер­це, а Ме­мет сти­ха рик­нув. Во­ни ззир­ну­ли­ся - їм прий­шла до го­ло­ви од­на дум­ка: як­би вда­ло­ся заг­на­ти Алі на ріг, то мож­на взя­ти йо­го там голіруч. Нур­ла мав уже план; він пок­лав на ус­та па­лець, і ко­ли всі за­мовк­ли, розділив їх на три час­ти­ни, що ма­ли ото­чи­ти ріг з трьох сторін; з чет­вер­тої ске­ля стрімко спа­да­ла в мо­ре. Всі ста­ли обе­реж­ни­ми, як на вло­вах, тільки Ме­мет кипів і рвав­ся на­пе­ред, прос­верд­лю­ючи жад­ним оком ске­лю. Та ось витк­нув­ся з-за каміння краєчок зе­ле­но­го фе­ред­же, а за ним зла­зив на го­ру, мов ви­рос­тав із скелі, струн­кий дан­га­лак. Фатьма йшла по­пе­ре­ду - зе­ле­на, як вес­ня­ний кущ, а Алі, на своїх дов­гих но­гах, тісно об­тяг­не­них жов­ти­ми но­га­ви­ця­ми, в синій куртці і чер­воній пов'язці, ви­со­кий і гнуч­кий, як мо­ло­дий ки­па­рис, зда­вав­ся на тлі не­ба ве­лет­нем. I ко­ли во­ни ста­ли на вер­шеч­ку, з при­бе­реж­них скель зняв­ся та­бун морських птахів і вкрив бла­кить мо­ря трем­тя­чою сіткою крил.

Алі, оче­ви­дяч­ки, заб­лу­див­ся і ра­див­ся з Фатьмою. Во­ни з три­во­гою ог­ля­да­лись на кру­чу, шу­ка­ли стеж­ки. Зда­ле­ку виднілась спокійна бух­та Су­аку.

Раптом Фатьма жах­ну­лась і скрик­ну­ла. Фе­ред­же зсу­ну­лось з її го­ло­ви і впа­ло до­до­лу, а во­на з жа­хом вто­пи­ла очі у на­литі кров'ю ска­жені чо­ловікові баньки, що ди­ви­лись на неї з-за ка­ме­ня. Алі озир­нув­ся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на ске­лю, чіпля­ючись ру­ка­ми й но­га­ми за гост­ре каміння, і Зе­керія, і Дже­пар, і Мус­та­фа - всі ті, що слу­ха­ли йо­го му­зи­ку і пи­ли з ним ка­ву. Во­ни вже не мов­ча­ли; з гру­дей їх ра­зом з га­ря­чим відди­хом виліта­ла хви­ля зміша­них згуків і йшла на втікачів. Тіка­ти бу­ло ніку­ди. Алі вип­рос­ту­вав­ся, упер­ся но­га­ми в камінь, пок­лав ру­ку на ко­рот­кий ніж і че­кав. Од йо­го врод­ли­во­го ли­ця, блідо­го й гор­до­го, би­ла відва­га мо­ло­до­го ор­ла. Тим ча­сом за ним, над кру­чею, ки­да­ла­ся, як чай­ка, Фатьма. З од­но­го бо­ку бу­ло не­на­вид­не мо­ре, з дру­го­го - ще більш не­на­вид­ний, нес­тер­пу­чий різник. Во­на ба­чи­ла йо­го по­ба­ранілі очі, не­добрі сині ус­та, ко­рот­ку но­гу і гост­рий різницький ніж, яким він різав овець. Її ду­ша пе­ре­ли­ну­ла че­рез го­ри. Рідне се­ло. Зав'язані очі. Гра­ють му­зи­ки, і різник ве­де її звідти над мо­ре, як овеч­ку, щоб за­ко­ло­ти. Во­на роз­пуч­ли­вим ру­хом зак­ри­ла очі і втра­ти­ла рівно­ва­гу. Синій ха­лат в жовті півмісяці на­хи­лив­ся і зник се­ред кри­ку спо­ло­ха­них чай­ок…

Татари жах­ну­лись: ця прос­та і нес­подіва­на смерть од­ки­ну­ла їх од Алі. Алі не ба­чив, що ста­ло­ся по­зад йо­го. Як вовк, по­во­див він навк­ру­ги очи­ма, ди­ву­ючись, чо­го во­ни ждуть. Нев­же бо­яться? Він ба­чив пе­ред со­бою по­лиск хи­жих очей, чер­воні й зав­зяті об­лич­чя, роз­дуті ніздрі й білі зу­би - і вся ця хви­ля лю­тості рап­том нас­ко­чи­ла на нього, як морський прибій. Алі обо­ро­няв­ся. Він про­ко­лов ру­ку Нурлі і дряп­нув Ос­ма­на, та в ту ж хви­лю йо­го зби­ли з ніг, і, па­да­ючи, він ба­чив, як Ме­мет підняв над ним ніж і вса­див йо­му між реб­ра. Ме­мет ко­лов ку­ди по­па­ло, з нес­тя­мою смер­тельно об­ра­же­но­го і з бай­дужістю різни­ка, хоч гру­ди Алі пе­рес­та­ли вже ди­ха­ти, а гар­не об­лич­чя наб­ра­ло спо­кою.

Справа бу­ла скінче­на, честь ро­ду виз­во­ле­на з ганьби. На ка­мені, під но­га­ми, ва­ля­лось тіло дан­га­ла­ка, а біля нього стоп­та­не й пош­ма­то­ва­не фе­ред­же.

Мемет був п'яний.