В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Чого вони ще хочуть?

— Я чув торік, що там страшний неврожай та голод. Мабуть, крамарі та дідичі притримують хлібець, чекаючи високих цін, а голодні люди розбивають їх комори. Побачити б Крулікевича! — зітхнув Тарас Григорович. — Він завжди знає всі новини і міг би нам багато чого пояснити.

Та не так це просто було тепер, як взимку, бо почалася відлига, крига на Сирдар'ї стала ненадійною і до Раїма можна було добратися лише удосвіта, коли за ніч підмерзало. Але вночі ніхто не наважувався мандрувати через вовків.

Вони побачилися лише в квітні, коли протока звільнилася від криги і Крулікевича прислали до Богомолова з якимось пакетом від раїмського коменданта. Приїхав він човником і, поки поручик писав відповідь, зайшов до своїх друзів.

Шевченко і Вернер зраділи несподіваному гостю і мало не одразу накинулися на нього з запитаннями.

— Чекаємо нової оказії, а до її приходу нічого нема, бо ж поштові голуби до нас не літають і телеграфу ще не провели, — посміхнувся Крулікевич. — В Раїмі єдина новина — шалена пиятика. Хоч новий комендант замкнув всю горілку в пороховий погріб і опечатав маркітантові барила, а пани офіцери, як і раніше, ледве тримаються на ногах.

— Звідки ж вони беруть горілку? — здивувався Вернер.

— А в солдат. Кожен, крім зовсім пропащих п'яниць, випивши свою чарку, не ковтає її, а виносить в своєму роті і випльовує в маленьке барильце, а потім ту горілку продають начальству, — засміявся Крулікевич.

Обидва друга зареготали разом із ним.

— От Тарас Григорович одержав у січні листа з Україні. Там написано про двадцятичотирьохфунтові ядра. Нам здається, що це натяк на Паризькі події, але що воно може означати не знаємо...

— Покажіть того листа, — попросив Крулікевич і, прочитавши його, ствердив: — Ясна річ, йдеться про червневі бої на паризьких вулицях. Це була кривава героїчна боротьба.

Лікар Кількевич через надійних людей дістав листа з-за кордону, де розповідають, що після травневої демонстрації, про яку я вже казав, Тимчасовий уряд та Установчі збори взяли одвертай курс на реакцію і почали наступ на Національні майстерні. Спочатку утруднили вступ до них, потім вилучили з них усіх приїжджих. Робітники не мали виходу: або гинь з голоду, або бийся з буржуазією, що засіла в Тимчасовому уряді. І ось двадцять другого червня робітники Національних майстерень і всі викинуті з них разом вийшла на нову демонстрацію. До них приєдналися й робітники промислових підприємств. Йшли вони й вигукували: "Геть Установчі збори!", "Хай живе республіка!", "Геть уряд Ламартіна!", "Праці та хліба!" Ввечері почали споруджувати барикади, а на ранок їх було вже понад шістсот.

Тоді Установчі збори передали всю повноту влади військовому міністрові генералу Кавеньяку, надавши йому необмежені повноваження.

І почалося... Це було криваве пекло. Проти неозброєного народу висунули гармати, кинули кінноту, піхоту. Робітники не мали ані командирів, ані плану захисту, не мали зброї, ані пороху й куль. Саме лише каміння з бруківки. Але вони билися. Билися з непереверше-ним героїзмом і стійкістю. Серед них виявився колишній гусарський офіцер, палкий прихильних республіки. Звали його Керсозі. Він склав план оборони і сам керував боєм. Чотири доби тривала на барикадах безнадійна боротьба і гинули робітники, але билися — голодні, холодні й майже без зброї. А дрібні буржуа, ці відгодовані крамарчуки, стояли біля своїх крамничок і з тупою люттю й насолодою дивилися на загибель героїв.

А далі вже й бою не було. Була різанина. На робітників полювали, розстрілювали їх, топили в Сені або кидали у в'язниці, стріляли в камери крізь грати вікон і по кілька днів не виносили з камер забитих. Решта гинула з голоду, бо в'язнів зовсім не годували.

Крулікевич замовк. Завжди спокійний, сухуватий, він зараз не міг стримати свого хвилювання, наче щось душило його.

Вернер беззвучно ворушив губами, наче молився, Шевченко стиснув кулаки.

— Звірі, — сказав він нарешті. — Я думав, що тільки пани на це здатні.

— І до чого довели робітників. Не сплатить вчасно за свій темний і вогкий підвал — викидайся з дітьми геть. Звільнили з роботи — гинь з голоду. Працюють по шістнадцять годин на добу. Тепер скасували все, чого добилися взимку. Заборонено всі прогресивні газети, а видавців ув'язнено. Знов почали кидати за борги у в'язниці, а податків не скасували — навпаки, наклали ще нові, додаткові. Врожаю знов нема. Нема й роботи. Голод. Епідемії. Смерть. — Крулікевич сумно змовк.

— Так, але ж це було влітку. Ну, а тепер? Що там зараз, у цьому нещасному Парижі? — вигукнув Вернер. — Адже ж там стільки наших емігрантів. Що з ними?

На його скорботне запитання Крулікевич нічого не відповів, узяв свою безкозирку і підвівся.

— Ну, а у нас, в Польщі? — кинувся навздогін Вернер. — Невже... теж?

І не доказав, рвонувши сорочку в себе на грудях. Крулікевич мовчки, як сина, обняв його одною рукою, а другою погладив по плечу.

— Більше мужності, любий! — промовив він з несподіваною ласкою. — Треба бути загартованим. Це дуже сумно й трагічно, але ця кров пролилася немарно. На цьому прикладі люди навчаться боротися з капіталістами, як навчилися боротися з поміщиками. Пролетарі — народ тямущий. Іншим разом вони не вийдуть на демонстрацію голіруч. І зброя знайдеться, і солдатам розтлумачать, що робітник та селянин — їх рідні брати. Недурно пішла чутка, що й у нас, у "царстві мовчання", начальство почало підкручувати гайки. Певно, і наш Микола не спить спокійно в своєму пишному палаці, згадуючи Луї-Філіппа і барикади Парижа. Новин про щось у Росії поки що нема, та, певно, в багатьох державах тепер неспокійно. Прокинулись люди, бо скрізь прокотилась луна від паризьких гармат.

Крулікевич пішов, вони знов схопили свої вже пожовклі газети. Тепер чимало натяків у прогресивних газетах і навіть дзижчання "Северной пчелы" набуло в їх очах іншого змісту.

— А емігрантів забув? Таких, як Герцен та інші? А нас, ляхів? Учорашніх повстанців? А Міцкевича? Навіть такий ніжний лірик, як Шопен, там перетворився на бійця, загартував свою душу і пише полонези, що звучать як бойові марші повстанців. А тисячі чесних людей, які своєчасно втекли від Орлових та Дубельтів? — гарячково говорив Вернер.

— Ну що ж, — сказав нарешті Шевченко, — з усього ясно, що влада там лишилася в руках буржуа. Так-так! Селяни, як і за Бурбонів, тремтять за землю, яку їм дала революція дев'яносто третього року. Ремісники розорюються. Дворяни душили народ, але й ці крамарі...

— Але ж там є робітники. Це французькі гайдамаки. Адже робота на фабриках гірша рабства. Працюють по шістнадцять-сімнадцять годин на добу біля машини. Там людина — раб машини. У них швидко урветься терпець. Вийдуть на вулиці стихійно, як вулканічна лава, всенищівним потоком і своїх гнобителів — на ліхтарі!

— Вже вийшли. І ти чув, чим закінчилось?

Вони починала рахувати дні й години, коли може прибути оказія й принести нові листи, нові ребуси, нові газети й журнали. І нарешті просто замовкли, пригнічені жахливою відірваністю од усього світу.

Вернер часто зникав, бо в землянці не було місця для геологічної колекції, з якою він ще не впорався, а Тарас Григорович знову багато писав. Мабуть, під впливом кривавих подій на берегах Сени, знов згадав він часи Коліївщини і написав баладу "Швачка", про одного з ватажків тодішнього селянського повстання.

Від Коліївщини думки перейшли до іншого. Написав поему "Титарівна" та багато дрібних віршів.

Думки змінялися думками. Починалась весна. В Познані й у Галичині назрівали події. І серце поета линуло туди, під високі Карпати, в долини Познані, і мимоволі згадувалися юнацькі роки і місто Вільно, де зазнав він, українець, кохання до полячки. Під впливом цих спогадів і написав він обіцяну баладу про кохання єврейки-кра-суні до молодого литовського графа.

Згадувалася й вона, зрадниця, Ганна Закревська, і знов присвячував їй поет сумний вірш, приховавши її під двома літерами: "Г. 3.". І пісні писав Шевченко, які відтоді вже понад сто років співає народ український і іноді навіть не знає, що не сам він склав ці рядки, а його незабутній і великий Кобзар.

Іноді так заглиблювався у свої думки, що забував, чого вийшов із землянки, куди і по що зібрався піти. А тепер якраз доводилося їм з Вернером по черзі господарювати. Поки Макшеєв жив із ними, все це робив його денщик, а тепер треба було й по воду піти, і грубку запалити, і підлогу підмести, і до "камбуза" збігати по окріп для чаю, і по обід, і по вечерю.

Замислюватися Шевченкові було чого. Він знав, що незабаром "Константан" підніме якір і піде в своє друге і останнє наукове плавання. До осені хитатимуть його дикі шторми Аральського моря, а потім...

Невже знов Орська фортеця, проклята казарма, тупий і жорстокий Глоба і п'яниця-солдафон Мєшков? Навіть Джантемирового аулу не буде, куди можна було хоч іноді, в свято, втекти, побачитися з Жайсаком, послухати акина під тихе тремоло домбри.

Усі ці думки так нервували Шевченка, що він втратив сон і після безмежно довгої безсонної ночі уставав з головням болем і почервонілими повіками. Замислився, зажурився Тарас Григорович і, дивлячись на свої крихітні захалявні книжечки, з розпачем думав, чи будуть вони колись надруковані, ці скорботні й гнівні рядки, чи судилося їм зжовкнути й розсипатися на клаптики від одвічного носіння за халявою?

Не часто бачив тепер Бутаков свого художника. Але й він помітив, що Шевченко став сам не свій. Спочатку він подумав, що це випадковий настрій, але потім зрозумів, що коїться з поетом. Треба було подбати про його майбутнє. Та сила важких і невідкладних справ разом звалилася на голову капітан-лейтенанта і надовго побавила його змоги викроїти для Тараса Григоровича вільний час.

Експедиція була розрахована на дві літніх навігації і повинна була закінчитися першого жовтня тисяча вісімсот сорок дев'ятого року. З розрахунку на такий час і були відпущені на неї кошти, матеріали, харчі і все інше. Не врахували лише того, що тисячоверстовий перехід від Оренбурга до Раїма та складання "Константина" на три з половиною місяці скоротить перше плавання, через що експедиція встигла зняти та докладно вивчити тільки західне узбережжя Аральського моря та ще й без північних заток, а все східне узбережжя та незліченої острови уздовж нього й дуже звивистий північний берег залишилися невивченими.