Похорон богів - Білик Іван

Мав єси на оці дідні закони?

Доброчин збагнув, що відтепер із цими людьми йому буде дуже важко. Досі вони розкидали каміння разом з ним, а тепер злякались і впираються. Громадити каміння, видно, ще не настав час: треба було спершу як слід розкидати недорозкидане, щоб не мурувати вище по кособокій стіні.

По обіді, коли скінчився вранішній і ще не почався вечірній новорічний пир, Доброчин пішов сам розшукувати отця Григорія. Під ногами рипів мокрий сніг, на Боричевім узвозі мало бути слизько, й він звелів осідлати свіжо підкованого коня. Отець Григорій сидів тепер в Ольжиному дворі на Щекавиці, й коли Доброчин з розгону в'їхав до воріт, відчинених задля Нового року навстіж, побачив серед двору гуртик Володимирових належних жін. Вони ліпили жертовну снігову бабу, ходили кругом неї корогодом і співали врочих щедрівних пісень. Серед них була й Ліла-Софія. Вона побачила світлого князя й підійшла:

— Щедрого літа.

— Спаси біг, — відповів Доброчин і пильно глянув на молоду русяву наложницю.

— Я чекала на тебе тут, світлий княже, — сказала вона — й творила потвори... Тобі випадає далека путь.

На віях у Ліли-Софії забриніли сльози, а Доброчин поспіхом сказав:

— Маю справу до отця Григорія.

Наложниці крутились навколо баби й потайки позирали в їхній бік. Доброчин кинув повід на конов'язь і пішов поза хоромом, де була Григорієва кліть.

Григорій одчинив двері. В кліті сидів патлатий рудобородий чоловік, якого Доброчин уже колись бачив. Григорій сказав:

— Це отець протоієрей Анастасій Корсунянин, Буданка Смоляковича з Вишагорода-Деснянського син...

— І зять Муромця, — згадав світлий князь. Він бачив цього рудобородого дивака перед п'ятьма роками, коли в Києві сидів ще небіжчик Ярополк, а Доброчин стояв станом у Дорогожицькій пущі. Згадка про Ярополка найшла хмарою Доброчинові на чоло, але він поспішив її відігнати.

— Ти єси тлумачем у грецького сла? — спитав він у Настаса. — Чого ж я не видів тебе на пиру?

Настас відповів надто дивно:

— Понеже поімал єсть трою тлумачі.

Доброчин засміявся — цей Муромців зять і того разу говорив так.

— По-якому нявкаєш?

Настас повагом одказав:

— Божими словеси глаголю, княже.

— А по-людськи хіба вже забув?

— Можу й по-людськи, — врешті згодився Настас.

Отець Григорій пояснив світлому князеві, чому базилік архімандрит узяв не одного тлумача:

— Не довіряє.

— Для чого ж тоді взяв?

— Тлумачити божі справи. А для царських має грецького тлумача, світлий княже. Отець Настасій же русин.

— І ти не вельми довіряєш грекам, — посміхнувся до старого пресвітера світлий князь. — А замолоду ти говорив по-іншому... — Він згадав свої сьогоднішні роздуми за пировим столом: вустами отця Григорія говорив булгарин, а не християнський жрець. — То правда? — глянув на Настаса Корсунянина світлий князь,

Настас підвів косату голову:

— Що?

— Не довіряють?

Настас розвів руками й знову потупив зір. Доброчин спробував пригадати, чому він сюди прийшов; спонука не варта була уваги. Він ступив до дверей, але Григорій глянув на нього з таким докором, що Доброчин повагався й сів під вікном, звідки линула дзвінка щедрівка. Потім пісня ввірвалася, й стало чути цокіт копит.

Отець Григорій і протоієрей Настас говорили між собою тією самою гутіркою, але Доброчин не слухав і взагалі мало що з того розумів. Грецьке сольство прибуло за два дні до щедрого вечора, але Доброчин лише допіру почув одцих двох, що базилік архімандрит має до нього і якісь "царські" справи. Справа могла бути лише одна.

Ще перед дев'ятьма роками, коли паракімомен Василій заколов царя, вірменина Іоанна Цімісхія, а на його місце посадив Романових синів — малолітніх Василія й Костянтина, яким за законом належав батьків імператорський стіл, — Грецька земля збурилася. Царями стали ще зовсім шмаркаті дітваки, їхнім же опікуном і справжнім царем зробився той самий убійник Іоанна оскоплений паракімомен Василій, якого ненавиділи в Царігороді й усіх волостях Грецької землі.

Бажаючи здобути прихильність вельмож у столиці й поза столицею, паракімомен зробив свій перший хибний крок: вирішив позбутися впливового Варди Скліра й призначив його стратигом Анатолії. Склір заратився й оголосив сам себе царем. Відтоді війна у Греції не припинялася. В Царігороді так само сиділи два царі, хоч і малолітні, третім став коромольний Варда Склір. А був ще й четвертий, якого ненавиділи найдужче від усіх: євнух паракімомен Василій.

П'ять літ тому паракімомен прислав був свого сла — архієпископа Димитрія. Димитрій мусив повернутись ні з чим. Світлий князь тоді відбувся жартом:

— Пождемо, поки в Царігороді буде не четверо, а один цар.

Наступного року Претич підбивав Доброчина:

— Ходімо за Дунай, світлий княже, як ходив Святослав.

Доброчин нагадав старому воєводі, що Святослав повернувся з-за Дунаю без голови, з якої тепер п'ють вино печенізькі хани, а сьогодні ладен був пошкодувати за цей грубий жарт. Греція й досі борсалась у коромолах, такою слабкою вона вже дуже давно не була. Булгарія, яку відвоював був у Святослава цар Іоанн, знову відпала від греків: вони не мали змоги втримати навіть цієї геть знекровленої землі. Тепер Доброчин був певен, що паракімомеи Васнлій удруге прислав просити допомоги супроти самозваного булгарського царя. Він спитав у протоієрея Настаса:

— Як теперішнього булгарського царя звуть?

— Самуїлом, — відповів не Настас, а старий пресвітер Григорій. — Має ще й трьох братів: Аарона, Давида й Мойсея, а коміт[25] Никола був їхній отець.

— То він простого роду! — здивувався світлий князь, а тоді з підозрою глянув на отця Григорія. Колись Доброчин уже був сказав отак, а старий християнський жрець прискалив око: "Інколи в княжі червоні чоботи взувається й холоп..." Цього разу Григорій змовчав, але світлого князя раптом узяла безпричинна злість, і він спитав уже в протоієрея Настаса: — То з чим же прийшов до нас грецький сол? Якщо по допомогу супроти того Самійла (чи як його там), то мусимо вдати: межи Києвом і Царемгородом вічна любов!

Він повів оком на пригніченого отця Григорія, ляснув себе по колінах, крекнув і вийшов надвір. Християнський жрець дратував нині світлого князя, й Доброчин знав причину цього, хоча й не хотів сам собі визнати.

Біля конов'язі заливистим голосочком виспівував його жеребець. На другому кінці була прив'язана біла Володимирова кобила, а Доброчин відчув під серцем несподіваний холодок. Ольжин двір був майже порожній, лише біля брами стояло кільканадцятеро дружинників і сторожових воєвод, які позирали на нього та в бік хорому, звідки линув нестрункий спів.

Доброчин скосував на дружинників і пішов до хорому. Мостини терема були мокрі й слизькі, біля порога світлий князь посковзнувся, знічено кахикнув од лихого знаку й ступив до сіней. Починалась відлига, але двері й досі стояли в паморозі та крижаних коржах. Доброчин налапав клямку четвертях дверей. Двері виявилися замкнені зсередини, з інших світлиць та одрин чулися розхлюпані жіночі голоси, й Доброчинові вдруге похололо під серцем.

А потім узято на шал.

Сяк-так себе опанувавши, він зійшов з терема й скочив у сідло. Кінь не хотів іти від конов'язі, але Доброчин, уп'явшись йому в боки острогами, приборкав його й проскочив браму на повному скаку — аж дружинники шарпнулись і з подивом розступилися. Хтось із них щось крикнув йому вслід, але Доброчин гнав коня до самого Щекавицького узвозу, а над урвищем посадовив на круп. За обліпленими снігом кущами дерези стояла Ліла-Софія.

— Ти чого стоїш тута? — спитав здивовано він.

Дівчина підвела на нього пойняті імлою очі:

— Жду тебе.

Доброчин озирнувся до воріт Ольжиного двору. На містку над ровом було повно дружинників і сторожів, які знітилися й почали ховатись один за одного та за браму, а з Кожум'яків котився вгору гуртик отрочат, певно, щедрувальників, які йшли посівати в цей Володимирів двір. Доброчинова рука сіпнулася. Першою думкою було огріти русяву наложницю межи плечі бичем, бо виставила його на загальне позорище, натомість він перехилився з сідла, взяв дівчину попід пахви й посадив попереду.

Й, уже не звертаючи уваги на дружинників та на дітей, погнав коня до Почайни. Спинився лише біля княжого двору Ольжиного села.

— Сидітимеш тута?

Дівчина й досі міцно тримала його за шию й горнулася до грудей.

— Сидітиму.

Він згадав, як вона стояла в снігу під дерезою:

— Чого втекла?

— Боялася... щоб не передумав молодий князь.

— Пощо це мав би передумувати?

— Бо я найкрасніша серед усіх його дівчат. Міг розкаятися, що віддав тобі. А я ж незайнята...

— Хто тобі сказав, ніби ти найкрасніша? — засміявся Доброчин.

— Сама себе бачила в зиркало.

З прибудови вийшла тивуниця й заходилась одмикати хором.

— Три дні непалено, — застерегла вона, позираючи на князя та його наложницю. — Допіру збігаю запалю... Давно не рипані двері весело рипнули.

Того вечора ніхто в Києві не знав, що сталося з Доброчином Маломировичем, чому він скликав гостей до свого хорому на новорічний пир, а сам наче в землю запався. Про це знала тільки його жона, світла княгиня Богуслава, бо людина зрештою не голка в сіні й не пліточка в Дніпрі: людину видно здалеку...

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

У ВІСІМНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Такої раті йому ще не доводилося сукупляти. Дружина й вої йшли окремими полками й були схожі на три нескінченно довгі змії. Товар рухався понад берегом, сажнів за сто праворуч ішли кінна дружина й піший ратник полк, а третя витяга сунула водою: двісті дракарів і насадних човнів та ладь. Досі Доброчин збирав по шість-вісім тисяч, сьогодні за ним Ішло п'ятнадцять тисяч мечів.

Од гирла Дніпра до гирла Дунаю рухалися два тижні. П'ять днів тому ввійшли в Дунай, а не бачили на тому боці жодного булгарського воя. Воєвода Претич сказав, що трохи нижче від Дрестра є чималий острів, і Доброчин, приклавши до очей долоню, вдивлявся в каламутну дунайську широчінь. Ця порожнеча починала його бентежити. Мав таке відчуття, що женеться за невидимою марою: жодної душі на обох берегах.

Він суворо попередив рать і дружину, щоб і не заглядали до придорожніх сіл, бо перед виступом уклав з тутешніми князьками угоду. Місцеві чорні люди все-таки остерігалися й не показували носа з хуторів та сіл. однак булгари на тому березі вже давно мусили б показатись, і ця безмовність непокоїла його.