В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Шевченкові дуже хотілося, щоб Абдрахман проспівав йому славетні пісні Утемисова160, якими той запалював і закликав на боротьбу за волю весь безкраїй казахський степ. Ці пісні, як розповідали йому колишні учасники придушення руху Ісатая Тайманова, були вогненними кличами гніву, гімнами боротьби за волю.

Розпочати таку розмову в присутності раїмських офіцерів було неможливо. Пощастило їм трохи поговори в найдальшій кімнаті байського будинку, де опинилися вони віч-на-віч, але Ісхакові було дуже важко підшукувати слова, коли мова йшла про щось поза межами щоденного життя. Тому вони майже не розуміли один одного. А крім того, і дуже довірятися Ісхакові було небезпечно.

Розмова налагодилася, коли прийшов Жайсак. Він був чимсь засмучений і знервований, відразу запросив Тараса Григоровича та Абдрахмана до себе і там, далеко від зайвих ушей, почав гірко скаржитись:

— Оскаженів Джантемир. Накинувся на мене, затупотів ногами, почав лаяти, як я смів посадити Рахіма на свого коня. Я мовчав: адже ж не міг я йому сказати, що ми рятуємо його дочку від Молдабая.

— Допоможи нам зрозуміти один одного, — попросив Тарас Григорович, коли Жайсак трохи заспокоївся, і пояснив, які пісні хотів би він почути від Абдрахмана.

— Так, мушель тому звучали вони на нашій землі, — зітхнув старий акин, — та задушили нашу волю, а з нею й пісні великої душі Утемисова. І тепер лише тут, — вдарив він себе долонею по грудях, — лише тут ще живуть ці напівзабуті пісні. Я їх тобі проспіваю і розкажу про таємні мрії нашого степу.

Він глибоко замислився, ніби намагався відтворити щось в уяві, і заспівав несподівано міцним і чистим голосом:

Як два леопарди, Тайманов і я, Б'ємось ми за волю народу.

Пісня росла, ширшала, гуркотіла весняною громовицею, плакала теплим життєдайним дощем, будила сплячих. Абдрахман ніби помолодшав. Його обличчя палало натхненням. Уривчасті акорди підкреслювали енергійний ритм пісні, яка закликала до боротьби, і Шевченко раптом пригадав "Марсельєзу" — таку ж бойову й нестримну, як червоний прапор волі, колись піднесений над волелюбною Францією. Акин ніби оживив її слова. Вони злітали до склепіння юрти, наче могутні птахи, прокинувшись від надто довгого сну, знов розпустили свої могутні крила, і билися грудьми об шангарак, і намагалися вирватись на волю, у небо.

Жайсак не завжди знаходив потрібне слово, але жестами, позою, виразом обличчя так відтіняв і підкреслював зміст пісні, що Шевченко розумів усе. Захватом і пошаною запалювалося його серце до цього волелюбного, але знедоленого народу, що породив таких поетів і такі могутні пісні.

Часом йому здавалося, що Абдрахман кидає йому в серце розпечену жаринку, яка ніколи не загасне, як не можуть померкнути казання про месників за страждання бідарів його України.

І, відчуваючи велике братерство співців усіх пригноблених світу, кинувся він в обійми до старого акина.

Довго сиділи вони втрьох у Жайсаковій юрті, забувши і запаморочливу джигітовку, якою тим часом захоплювалися гості, і давно закінчений без них обід, і вино, і коньяк, яких не пошкодував Джантемир, щоб тісніше зв'язати себе дружбою з російською владою.

На прохання Абдрахмана Кобзар розповів йому співучим речитативом на мотиви улюблених українських пісень кілька своїх віршів.

І не знали вони, що Бутаков і Макшеєв шукають Тараса Григоровича по всьому аулу, збираючись від'їжджати.

Годину тому з Раїма примчав посланець сповістити офіцерів, що одержано терміновий наказ негайно вирядити оказію назад в Оренбург, бо в степу з'явилися озброєні загони хівинців, а з оказією повинні були виїхати до Оренбурга Макшеєв і Акишев. Офіцери попросили казахів відшукати їх коней, які паслися біля табунного стану.

— Ай, не можна так, майири! Треба весь той прогостювати в аулі до кінця, — ображено хитав головою Джантемир. — Завтра акини будуть співати, домбра грати, кюй говорити. Це буде теж акинський байга, який пісня буде найкращий — халат дамо, сідло дамо, килим дамо — різний подарунок. Ай, не можна їхати Косарал! Не треба їхати Раїм!

"Майири" дзенькали острогами, дякували за частування, за люб'язний прийом, але наказ є наказ: треба негайно його виконувати.

— Залишайтеся тут, Тарасе Григоровичу, коли хочете, — ввічливо запропонував Бутаков, помітивши, що поет прикро вражений несподіваним від'їздом. — Я знаю, як вам цікаво послухати змагання акинів, бо ж кобзар акину — друг і брат, коли не помиляюсь? Повернетесь завтра або навіть позавтра, коли вам зручніше.

Дозвіл залишитися був великою спокусою, але не провести Макшеєва Тарас Григорович не міг, не дозволила совість. Сумно попрощався він з Абдрахманом і пішов до саней, в яких їхав сюди з Бута-ковим та Ксенофонтом Поспєловим.

Сини Джантемир-бая проводжали "майирів", але з півдороги повернулися в аул, і тільки Жайсак доїхав з ними до Косаралу. Макшеєв запросив його в свою землянку і віддав йому всі його гроші, з яких Жайсак встиг витратити тільки з півсотні.

— Сьогодні, — казав Макшеєв, — ти заробив на байзі дві сотні баранів. Купи ще сотню, і Кульжан буде твоя. Скільки коштує тепер баран?

—Коли нема бухарський караван—два барани один карбованець. Прийде караван, бухар їсти хоче, тоді один баран — карбованець.

— Ось і купуй, поки нема караванів, — весело порадив Макшеєв. — Вистачить тобі на те, щоб прожити без злиднів з молодою дружиною. І щасти тобі, Боже. Тільки гроші добре ховай. Тут стільки грошей, що за них можна купити вп'ятеро більше баранів, ніж заробив ти сьогодні.

— Ой майир! Ой Тарас-ага! — вигукнув Жайсак нарешті відчувши, що доля його складається добре. — Який я тепер буду щасливий!

І з щирим запалом простягнув обом руки. Макшеєв засміявся, поплескав його по плечу, а Шевченко обняв і поцілував.

X. ДУМКИ, РОЗМОВИ і СУПЕРЕЧКИ

Останнього вечора Макшеєв довго розмовляв з Тарасом Григоровичем. Вернер рано ліг спати і одразу міцно заснув. Та й вони вже збиралися лягати, коли Макшеєв раптом схаменувся:

— Тарасе Григоровичу, а головного я знов мало не забув. Скільки разів хотів я вас просити прочитати мені що-небудь з ваших віршів... Навіть якось дивно: прожили вкупі більш як півроку, а я й досі не знаю, що і як ви писали. Чому ви ніколи нічого не прочитали?

— Був певний, що мої вірші вас не цікавлять, — просто відповів Шевченко. — Адже ж ви ніколи про них не згадували.

Макшеєв зніяковів.

— Навпаки, вони мене дуже цікавлять, але я думав, що у вас є певні причини не згадувати про них. Отже, якщо вже так трапилося, виправимо це взаємне непорозуміння і прочитайте мені щось, будь ласка.

Шевченко помовчав, у думках підбираючи вірші, які підходили б для такого випадку, і прочитав йому "Реве та стогне Дніпр широкий".

— Здорово написано. Мужній, карбований вірш, — похвалив Макшеєв, щиро здивований силою і виразністю образів. — А ще?

Шевченко прочитав йому розмову вартових з циклу "В казематі", уривок з "Гайдамаків", нещодавно закінчену "Титарівну" та кілька дрібних поезій. Макшеєв слухав дуже уважно.

— Ще! — просив він щоразу, коли Шевченко замовкав. — Хороше, — сказав він нарешті переконано. — У вас широкий діапазон тем, оригінальна трактовка, багато драматизму в сюжетах. Лише одне дратує: чому ви, людина, яка так глибоко поважає Пушкіна й Лєрмонтова, весь час збиваєтесь з класичних хореїв та ямбів на народний, пісенний лад або на силабічний вірш?

Шевченко втомлено примружив очі: "Цей не зрозуміє. От акин — той зрозумів би його. І Кузьмич розуміє..."

— Я пишу так, як співає й творить мій рідний народ. Перш за все я — поет народний, зобов'язаний — чуєте? — зобов'язаний говорити з ним зрозумілою й рідною йому мовою і віршем, який його може найбільше схвилювати, — неохоче сказав він.

— Так. Ви — дійсно поет народний. Цього у вас не відбереш. Але в кожного народу є люди різного... рівня, і для кожного з цих рівнів існують інші форми?

Шевченко не відповів і почав роздягатися. Коли вони лягли та загасили світло, Макшеєв раптом знов заговорив.

— Я дуже радий, що хоча б на прощання познайомився з вашими віршами. Вважаю за свій обов'язок сказати, що ви поет Божою ми-лостю ну...й волею народу.

Вранці Макшеєв поїхав. Учасники експедиції провели його до Раїма й одразу повернулися в Косарал. Тепер землянка лишилася в цілковитому розпорядженні Вернера та Шевченка. Скучили вони за довгими та щирими розмовами, тому що весь останній місяць Макшеєв наполегливо працював і майже не випускав рейсфедера або заглиблювався в свої топографічні розрахунки, і їм доводилося мовчки читати або щось робити таке, щоб не заважати йому. За зиму між Вернером та Шевченком, крім звичайної дружби, виникло ще інше почуття, яке вони назвали "почуття засланців".

І це почуття заважало їм говорити в присутності вільної людини про свої сподівання й душевні рани.

Перш за все накинулися вони на макшеєвські газети, які й раніше читали вже не раз, але уривками. Знов шукали вони відповіді на сотні запитань і зокрема про дальший розвиток французької революції, про польскі події. Але важко було знайти на сторінках петербурзьких газет не те що путящу статтю, але й сухий переказ таких подій: геть усе викреслювала пильна й невблаганна цензура. Та й газети були дуже старі: січнева оказія вирушила з Оренбурга в листопаді, тепер був березень, і вони обговорювали події минулого літа та осені.

В листі Лизогуба були натяки на якісь надзвичайні події, але в такому зашифрованому вигляді, що лише перша розмова з Крулікевичем допомогла Шевченкові їх зрозуміти. "Новин багато, писав Лизогуб, — але тому, що всі вони стосуються далеких чужих країн, не буду про них писати. Скажу тільки, що кожен прагне до кращого, але все це проходить не тихо, а під акомпанемент 24-фунтових ядер.

З цієї фрази вони зрозуміли, в Парижі почалися бої, бо під час лютневого перевороту гармати мовчали. А в одному з номерів "Северной пчелы" ця монархічна бджола зі злісною радістю дзижчала, що треба вітати мудрість державних мужів і зокрема Кавеньяка, який нарешті загнуздав "знахабнілу голоту".

— Це означає поразку народу, — сказав Шевченко. — Але хто такий отой Кавеньяк? Ти колись чув таке прізвище?

Вернер тільки стенув плечима.

— Що ж там все-таки коїться? — уголос міркував він. — Встановили республіку, загальне виборче право, скасували цензуру.