В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Нарешті домчали до умовленого місця. У козла були вивихнуті та поламані задні ноги, перебитий хребет і видерте око. Дістався він тому, хто з ним доскакав до кінцевого місця. Учасники гри миттю зарізали покалічену тварину, — зварили і почали ласувати козлятиною.
Бутакову з Макшеєвим ця розвага здалася огидною.
— Дикунство! Варварство! — вигукнув Бутаков. — Підемо краще до дівчат.
І вони почали проштовхуватися на другий край майдану, де лунко співали дудки і величезним джмелем дзижчав великий старовинний кобиз.
Сонце схилилось до заходу, коли Рахім, Жайсак та Ісмагул погнали до табунного стану коней, не прийнятих на байгу, а разом з ними Акбозада, Карайгира та Каркерата, в той час, як восьмеро добре озброєних табунників погнали відібраних до байги коней пастися в очерети.
Поки Жайсак здавав черговим табунникам своїх тимчасових годованців, хлопчики прив'язали біля юрти табунників Жайсакових огирів, і Рахім спитав Ісмагула:
— Де лантухи з вівсом?
— Там, за юртою. Я їх снігом притрусив, щоб їх не помітили. Ащо?
— Давай нагодуємо Жайсакових коней на ніч вівсом! Золоті Вусики наказав добре нагодувати їх проти ночі бо від вівса збільшуються сили. Я їх вже кілька днів потай підгодовую, а вранці, коли Жайсак поїде встановлювати кілки, ми дамо їм лише по дві-три жмені, а всім чужим та батьковим насиплемо повні миски.
— Швидше, щоб не помітив Жайсак, — заметушився Ісмагул. Але Рахім спокійно посміхнувся.
— Не турбуйся! Жайсак уже порозумнішав. Він тепер знає, що гратися долею Кульжан — надто небезпечно.
Але все ж таки Рахім і сам поспішив, насипаючи три миски вівса й підставляючи їх під морди трьом синам славетної красуні Карлигач та Бурана.
Світало по-березневому рано. Підмерзлий за ніч неглибокий сніг тонким склом розсипався під ногою. Степ блищав алмазами в сріблі, коли прокинувся аул Джантемир-бая. Прозора пара здіймалася з відкритих тундуків. Гості й хазяї виходили з юрт, біля яких вже весело палали багаття. Всі привітно віталися із старими друзями та з учорашніми знайомими, жартували, сміялися, поспішали швидше поснідати, весело готуючись дивитися байгу.
В табунному стані вже давно були на ногах. Біля юрт, встановлених для відпочинку гостей, кипіли самовари, горіли вогнища. Табунники розжарювали каміння й носили їх в гостеві юрти, щоб зогріти їх після нічного морозу. В казанах варилися манти і довга дунганська локшина. Всі нетерпляче позирали в бік аулу, звідки мусили примчати одібрані для байти скакуни, їх їздці, хазяї і просто цікаві.
Як син Джантемира, Рахім керував підготовкою до прийому гостей. Тримався він гідно й серйозно, як дорослий, але тривога весь час гризла його. Чи пощастить виконати без перешкод його задум? І чим закінчиться байга?
Жайсак давно поїхав встановлювати кілки на біговій дорозі. Коли майже все було вже готово, Рахім, Ісмагул та його брат Ізгути зібралися подалі від зайвих ушей і стали радитися, де і як нагодувати огирів, щоб ніхто не здогадався про їх витівку.
— Тільки не тут, не біля юрт, — палко повторював Ісмагул.
— Нумо, відтягнемо лантухи у балку, до водопою, — підхопив Ізгути.
— Там теж побачать. Краще в степу, на пасовищі, — засперечався Ісмагул.
— Теж вигадав! — презирливо протягнув Рахім. — Спробуй їх там впіймай? В степу коні одразу розходяться в різні боки. На голос хазяїна вони підуть, а від нас поскачуть так, що і з собаками не відшукаєш. Залишимо двох-трьох табунників частувати гостей, а ми зо всіма іншими покриємо коней попонами і почнемо виводжувати. Адже ж вони примчать з аулу спітнілі. Відберемо з них призначених на перший забіг, зведемо їх у балку до річечки ніби напувати і нагодуємо до несхочу овсом. Кожному дамо повну миску.
— Але ж побачать, здогадаються, — вжахнувся Ісмагул.
— Нічого не здогадаються; коли б ми годували тільки чужих, — подумали б, що ми хитруємо, а ми ж і наших коней годуватимемо — всіх разом. Де ти бачив, щоб хтось сам собі шкодив? Всі знають, що я син Джантемира. Ми тільки "забудемо" догодувати Акбозада, Карайгира та Каркерата.
Хлопчики перезирнулися. Мабуть, таки Рахім має рацію.
— Але де ж ти візьмеш стільки мисок? — спитав Ізгути, вражений одчайдушністю Рахіма.
— П'ятнадцять великих заховано разом з чувалами та три малих в юрті.
— Ну що ж, пішли! Треба перенести овес і миски до водопою, — заквапився Ісмагул.
І всі троє побігли до юрт.
Ледве встигли вони відтягти в балку обидва лантухи, як на обрії з'явилися перші вершники. Хто учвал, а хто клусом поспішали жигіти з кіньми до табунного стану.
На багатьох конях скакали підлітки. Не розуміючи, що не можна втомлювати коней перед таким важким змаганням, вони весело репетирували байту і намагалися перегнати один одного. Тільки поодинокі розсудливі їздці навмисно відставали і добралися до табунного стану останніми.
Рахім чемно і навіть трохи церемонно приймав гостей. Людям літнім і поважним він шанобливо тримав стремено, супроводив їх до юрти і сам підіймав перед ними запону. В юртах було тепло й затишно. Світили підвішені до шангарака каганці, кипіли самовари, стояли миски з гарячими мантами і баурсаками, бишбармак, сушений сир, айран і бринза, катик і масло, а м'які постелі вабили годину-дві відпочити після двадцятиверстового пробігу.
Упевнившись, що гостям усе подано, Рахім залишив юрти і наказав табунникам відокремити дво— і трирічок для першого забігу. Без Акбозада і Каркерата їх було сімнадцять. Повільно виводжували їх після пробігу, вкривши теплими повстяними попонами. Коли коні прохололи, Рахім наказав вести їх до водопою і там кожному з них насипав велику миску вівса.
— Навіщо ти їх годуєш? — здивувалися табунщики. — Що це?
— Овес. Росіяни завжди годують коні вівсом. Він ситніший за сіно. Від нього коні міцнішають, — відповів Рахім.
— Годувати своїх — це зрозуміло, але нащо ти годуєш чужих? Рахім на мить загнувся, удаючи, що застібає на коневі попону,
і раптом випалив:
— Вони — гості. А гостей треба ситно годувати. Ось ми й частуємо їх разом із своїми, щоб ніхто не насмілився сказати, що мій ага — скупердяй.
Табунник посміхнувся. Всім була відома скнарість Джантемира.
— Хлопчикові соромно за батька, — сказав він товаришам. — Ось він і намагається врятувати честь свого роду.
Дев'ятнадцять скакунів вишикували в одну шеренгу, як на кавалерійському параді, але коні стоять неспокійно. Не до кінця приборкані степовики, вони ледве звикли і до вузди й до сідла, а стояти в одному строю з чужими кіньми вони не можуть: усе намагаються або вкусити, або хвицнути сусіда. В сідлах здебільшого підлітки. Вони насилу стримують їх. Тільки Жайсакові коні — сніжно-білий тонконогий Акбозад і молодший брат його Каркерат, весь чорний, наче вирізьблений з чорного мармуру, стоять тихо. Вони звикли один до одного, і часто стояли в степу, поклавши голову один на одного, и сусідній їм красень Білоногий, кінь Джантемир-бая, теж свій, добре знайомий. Він не чіпає Жайсакових улюбленців і тільки роздратовано мотає головою, коли другий його сусіда, чужий рудий огир, раз у раз його штовхає або намагається хвицнути.
Хоча б швидше сигнал!
Праворуч і ліворуч — купки глядачів. Усі вони на своїх конях, які через примху долі не потрапили на байгу. Але більшість гостей уже помчала вперед і зникла за обрієм. Нема їм чого робити біля старту.
Значно цікавіше зупинитися далеко в степу біля бігової дороги і пропустити повз себе шалену лавину байги, в якій вже позначаються можливі переможці. З суддів тут один лише Каскарбай. Він теж на коні, а Джангірбай та Кудайберген чекають в аулі переможців.
Рахім не відводить очей від Каскарбая. Ось він підносить пістолет. Уривчасто пролунав постріл — і шеренга коней одразу ринула вперед, тільки один кінь став цапки і затанцював на задніх ногах, намагаючись скинути вершника, але їздець не розгубився, сильно ляснув його камчею, і він, ніби одірвавшись від землі, величезним стрибком рвонувся за всіма і помчав разом з ними.
Рівна лінія одразу поламалася. Коні спочатку летіли купою, наче метеорний потік, потроху витягуючись у довгасту смугу, наче комета, з якої швидко вирвався наперед Акбозад, чийсь сріблясто-сірий кінь в яблуках, Білоногий і двоє рудих ішимбаєвського роду.
Рахім скакав на Акбозаді.
Швидше! Швидше! В його перемозі — щастя Кульжан, її доля. Він не хоче розлучатися з улюбленою сестрою, віддати її огидному дідові в Семиріччя. Попереду Рудий та Білоногий. На Білоногому один з молодих табунників, чудовий їздець. Ні, це неможливо! Треба їх обігнати — і Акбозад, що досі ніколи не знав камчі, здригається під її пекучим ударом. Могутнім кидком виривається Акбозад наперед. Треба було поговорити з цим молодим табунником, ублагати його задля щастя Жайсака й Кульжан... Адже ж усі табунники люблять Жайсака, як старшого брата. Знов виникає поруч коняча морда. Це Рудий. Адеж Каркерат з Ісмагулом? І знов Білоногий. Вони скачуть поруч, стремено в стремено. Потім Рудий трохи відстає. Рахім жестом благає молодого табунника не підганяти Білоногого. Який жах: він нічого не зрозумів. Він подумав, що Рахім заохочує скакати швидше. Звичайно, уявив собі, що Рахім бажає перемоги батьковим коням!
— Не жени! Відстань! — кричить йому Рахім, захлинаючись з люті.
Де там! Білоногий знов висувається наперед. Акбозад мало не торкається носом його розвіяного хвоста. Та як він сміє?.. Заступив Акбозаду дорогу.
Слава Аллахові! Акбозад знов попереду. Люто вишкіривши зуби, Рахім насварився на молодого табунника, наказує йому стримати коня. Той від здивування на мить притримує Білоногого.
Високий кам'яний надгробок невідомого батира — отже, половина путі — пролітає повз Рахіма. Обабіч дороги — вершники. Це болільники, друзі й родичі. Ось ще якийсь чорний кінь вирвався наперед з маси скакунів і почав доганяти передових.
— Гайда! Гайда! — несамовито репетують болільники і шмагають камчами своїх коней, щоб не відстати під байги.
Каскарбай скаче збоку і пильно стежить, щоб ніхто з сторонніх не заскочив на широку бігову дорогу, а з-за обрію виникають вершники з аулу. Вони зустрічають байгу.
Але де ж Ісмагул з Каркератом? А, ось і він! Ісмагул починає потроху доганяти Рахіма. Добре! Хай не один, то другий переможе! Рахім вже чує, як лунко кевкає Каркератова селезінка, чує голос Ісмагула:
— Жени, Рахім! Ми їх переможемо!
Раптом Акбозад послизнувся на купі підталої глини, але не впав, а на мить осів, як собака, на задні ноги.
