Похорон богів - Білик Іван

Он скоро пальці повилазять з чобіт, а лікті та колінця мало не світять.

Кажу, що мені дали, те й ношу.

А він каже:

— Тепер ти не простий холоп. У дворі всім усе дає чашник. А ти не жди, поки хтось прийде та покладе тобі на коліна, що хочеш, те й бери.

Досі я на все це просто не дивився, тепер же думаю: йдіть ви під три чорти! Візьму й на зло вам усім уберусь боярином!

Пішов я до підклітей і вибрав собі найдорожчий стрій. Боярського, правда, нічого не було в підклітях, кожен боярин шив собі все сам. Зате я взяв чоботи й стрій десятника. Хай їм усім чорт!

Ну, а Малушу, мамку твою, стара ще торік узяла пестункою Хоч куди, бувало, йде, а Малушу бере з собою А вбирала її так, як ото вбирають лельку перед святом Геть в усе чистісіньке та нове. Питаю Малушу:

— А де ж ти їси? На пекарні з челяддю?

Каже: нє, з княгинею за столом.

А була й досі худенька й квола.

Питаю: а про княжича мовчить?

Каже — не згадувала більше.

А твому батькові минув уже чотирнадцятий рік За це літо княжич Святослав добре вигнався й покремезнішав, а голос його згруб. То ж він колись бавивсь манюнім меченятком, а тепер уже носив при боці справжнього меча. Коли та як навчав його Асмус боротися — того вже й не скажу, бо досі княжич з гридьбою не боровся Сидів тоді Асмус у новому Ольжиному дворі, там, певно, й навчав княжича. В мене ж не було діла в Ольжиному дворі, там був свій чашник і свій огнищанин, бо стара тримала в порубах двору золото та повні барила гривних і ногатих кун

В Ольжиному дворі на Щекавиці сидів здебільшого й княжич — у Києві лише ночував. Бувало, як виїде зранку, то там і висидить усенький день, а з цього літа зачав ходити на влови з Асмусом — я видів його кілька разів, хоч він у мій бік і не дивився. Востаннє бачив княжича Святослава того Дня, як гридницею пішла чутка, що Лют убив Вовчого Хвоста

Видно, Вовчому Хвостові було на роду написано — вмерти од стріли Та й не якоїсь, а таки варязької.

Кови між ними почалися давно — ще як Свенельд наставив Вовчого Хвоста сотником. Лют раз по раз чіплявся до Вовчого Хвоста: то почне висміювати його конягу, то самого назве дідом або вайлом, а то нацькує на нього інших сотників, а ті й раденькі підлеститись до Свенельдового синка ~ чинять усе, що скаже. А коли Лют хотів найбільше йому допекти, то Називав його Претичевим приймаком або полянським сотником.

Жодного полянина в дружині давно вже не було: коли за Ольга та Ігоря ще лишалось кілька, то Свенельд вижив і їх. Останнім, мабуть, вигнав Претича. Та я в ті роки й не чув, щоб десь був на Русі боярином полянин а чи сіверянин. Про деревлян уже й не кажу. Єдиний був Претич, та й той тишком-нишком сидів у своєму дідинці, бо колись могла дійти черга й до нього.

А Вовчий Хвіст узяв та й посватався до Претичевої сестри. Хоч йому минав тридцять і дев'ятий, він досі не мав жони, бо не мав же в Києві й вогнища. Тепер же покинув гридницю й став сидіти в Претичевому дідинці — пристав цебто в прийми.

Отож Лют і називав його полянським сотником та Претичевим приймаком.

Вовчий Хвіст був зроДу небалакучий, і коли до нього сікався Лют, він, бувало, змовчить або відійде, а це ще дужче хапало Люта за живе.

Одного разу — я видів це сам — Лют Свенельдич так довго дошкуляв йому словами, що той не витримав і таки схопився за меч А тоді трохи охолов і каже:

— Якби ти був не такий молодий, я тобі закрутив би хвіст на спині.

Це було коло гридниці, й кругом товклося повно гридьби. Лютові підлабузники почали сміятися, мовляв, куди тобі, старому, мірятися з молодим Лют уже давно чекав цієї нагоди, а тепер лише підморгнув до своїх, мовляв, під'юджуйте далі, а сам каже до Вовчого Хвоста:

— Це ти мене боїшся. Злякався мого меча!

Лют був невисокий і не вельми кремезний, але мав страшенну силу в правому плечі — одним ударом одсікав живому бугаєві голову — я вже тобі казав колись про це? Й про оту його мечну хитрість, коли він мовби ставив себе під удар, але якось одвихавсь і вже сам замахувався. Цього в гридниці не вмів ніхто.

Отож він Вовчого Хвоста зумисне й під'юджував, щоб той урешті вийняв свого меча. Ну, Вовчий Хвіст не витримав і питає:

— Боротимемось пішки чи в сідлі? Лют каже:

— Верхи! — А кожен же гридень знав, що тої своєї хитрості Лют уміє лише верхи. — Боротимемося до кінця!

Цебто до смерті.

Посідали вони верхи й узяли щити, роз'їжджаються в різні кінці двору. Лют як зострожить конягу та як кинеться на Вовчого Хвоста — ну, думаю, пропав переяславець і зараз махне мечем, а Лют вивихнеться, й меч опиниться аж у коня за хвостом. А тоді Лют уже покаже...

Коли це сходяться — аж ні: Лют не діждався, махнув сам, і я аж геть потім усе второпав. Вовчий Хвіст якось по-вовчому вигнув свого хребта, що меч Люта зачепив його не кінчиком, а ближе до корінця — мало не хрестовиною. Такої хитрості Лют не вмів. Його меч ковзнув по хребті Вовчого Хвоста й розрубав чобіт самому ж Лютові, а Вовчий Хвіст ударив його в пику щитом, хоч міг би й стяти мечем голову, коли б захотів.

Після цієї пригоди Лют ще дужче затявся. Востаннє боролись у плавнях коло Дніпра, Вовчий Хвіст перебив меч Лютові Свенельдичу, а коли одкинув свого меча, бо мав за ганьбу йти мечем на голорукого, хтось простяг Лютові свій лук.

Вовчого Хвоста привезли вже возом. Коли я почув і прибіг, він ледве дихав. Подався я до Претичевого дідигщя, розказую Претичеві, а він вислухав і кричить:

— Біжи мерщій по волоха Стана!

Поки я того волоха розшукав, Претич уже перевіз Вовчого Хвоста до свого двору. Приходимо з волохом, а він:

— Рана затруєна.

Якби не волох Стан, а він був відьмак над відьмаками, поминай як звали Вовчого Хвоста, бо Лют устрелив його затруєною стрілою.

Вовчий Хвіст пролежав до самої зими, а з першим снігом забрав Претичеву сестру й поїхав до Переяславля. Свенельд уже його й не спиняв, щоб Вовчий Хвіст не мстився'Людвікові.

Новим сотником став Гліб — син Кунегунди Одноокої й Ігорів небіж. Він був дев'ятьма роками старіший за Вовчого Хвоста, але Свенельд Ольгович не любив усіх Рюриковичів, як і вони його. Тож він зумисне позбиткувався над Глібом, наставивши сотником у сорок вісім літ. Гліб же досі княжив у Ростові.

Але це сталося вже ген ближче до зими, влітку ж я їздив до батька в Любеч.

Кличе мене одного ранку стара — я з тивунами саме переважував горішнє збіжжя. Питає: батько живий? Кажу — не знаю Каже — то з'їздь та подивись. А сама дивиться, бо на мені новий десятницький стрій. Ти, каже, став схожий на боярина, котрий це, питає, тобі рік? Кажу: дев'ятнадцятий. Ну, каже, поїдь та подивись, а тоді й мені розкажеш.

Кажу: знову з Каніцаром, чи як?

А вона: з ким хочеш їдь.

Я вже й не пішов до Каніцара — подався просто до Миронога й кажу:

— Пусти Бориса.

Пустив. А далі йду до домажирича Мусія Хазарина: так і так, мовляв, їду до Любеча. Не питаю, а просто кажу, та й край. Вовчий Хвіст попереджав мене про Мусія, що то вельми підступний і лихий чоловік, але досі Мусій не вчинив мені нічого лихого. Я потім лише збагнув, що він хитрий: умів бачити наперед.

Ну, взяли ми з Борисом полотняний міх і йдемо до клітей. Одмикаю замок, кажу Борисові:

— Розсупонь міх. — І кладу туди пару чобіт і десятницьку свиту.

А він дивиться й рече:

— Поклади ліпше кожуха. Сам же казав, що поруб мокрий.

Я подумав, подумав і поклав кожух. Кожухи взимку носила сторожа — довгі такі, аж до п'ят.

Борис каже: а Мусій або Каніцар не одберуть?

А кат їх відає... Мене й самого вже трохи взяв страх. Щось я вельми розхазяйнувався, наче вже я огнищанин чи домажирич, а не холоп.

Але нічого, минулося. Борис каже про домажирича Мусія:

— Думаєш, він не видить, як до тебе та до Малуші ставиться тепер стара? Все видить і через те хитрує. Сподівається мати на тому зиск: бува станеш колись боярином.

Їдемо двоколкою через Дорогожицьку пущу й горлаємо пісень. Борис так досі й не викупився з холопства, я також обільний холоп, дарма що чашник. А вирвалися з Києва, й стало вільно на душі.

Й сторожів за нами немає. Бо колись же за мною щоразу плуганилися Аідулфост і Каніцар, а це стара вперше пустила самого. Десь-то, думаю, правду каже Борис. І мені ставало то весело, то тривожно, дивлюся на холопа й кажу:

— Було б і для тебе взяти яку свитку. Чому не нагадав?

А він махає руками та відмагається: холопові, мовляв, дрантя до лиця.

Сміємося.

Отак просміялись три дні, а там дивимося — вже й Любеч. І тоді мене вдруге посів страх. Чого, думаю, стара якось не так дивилася на мене, як виряджала сюди? Чи не з батьком що приключилося?

Упускають нас до воріт, сторожа вже мене знала, а я ще ж у всьому десятницькому та при мечі, а ще ж без Каніцара та дідулфоста.

Покинули ми двоколку на сторожів, іду до порубу під хоромом, Борис несе за мною міх. А гридень коло хорому каже:

— Ти чого?

Кажу — до деревлянського велійного жупана Маломира. Я, кажу, його син.

— Ніякого жупана, — каже, — тут немає.

Я так і похолов. Не дурно ж, думаю собі, стара дивилась на мене по-лисячому. А гридень натішився з моїх страхів і рече:

— Деревлянський тать сидить у засіці.

Біжимо з Борисом назад до воріт. Кажу до сторожа: так і так, мовляв, десь тутки в засіках сидить мій батько, деревлянський жупан.

А цей також регоче. Він же мене добре знав, міг би ще тоді сказати, як ми з Борисом уїхали до воріт, а, бач, змовчав, паскудник. Ну, думаю, пожди, пожди, невже ж моє слово до Дажбога не дійде? Тоді я вже вам геть за все...

Аж тут посадник. Каже сторожеві: пропусти. Лише заглянув до міха й витрусив усеньке: чи нема ножа.

Засіка була в самій брамі. Піднімаюся за сторожем і не вірю своїм очам: засіка — це вже не той пліснявий поруб під хоромом, тут навіть віконце є. Малесеньке та вузеньке, а віконце. Під ним твій дідо сидить.

Я аж тут його добре роздивився, бо в порубі під хоромом була ніч, а при свічці хіба все побачиш!

Який він був страшний... За всі ж ці роки жодного разу не митий, шкіра на ньому таким лепом обросла, що й не видно нічого: суцільний чорний корж, тільки клаптями шолудиться. Ну, а вже чуприна та борода — оттакенна сіра куделя. Мені просто дух перейняло, стою й глипаю, а батько дивиться і рече:

— Тута вже як на волі. Онде й небо виджу з вікна, й сухо, я тут наче народився на світ...

Мене аж у млість кинуло.