В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Надіслати Рахіма він не наважувався: "майири" могли образитися, побачивши такого молодого посланця.

— Пошли мене, ага! — не відставав настирливий Рахім. — Вони запрошували мене приїжджати. Вони зовсім не пихливі, як наші баї. Візьму тільки з собою Жайсака, якого так любить Тарас-ага.

Не придумавши нічого кращого, Джантемир нарешті дав згоду. В Косаралі перш за все пішли вони до Бутакова, як до голови експедиції, і застали в його землянці всіх колишніх мешканців кают-компанії.

Рахім, як справжній посол, скинув малахай і церемонно вклонився.

— Славетні й високошановні начальники й майири! — урочисто почав він, але одразу ж і збився з тону і заговорив, плутаючи російські й казахські слова: — Гайда, майири, до нас в аул на великий той! Великий буде айт! Багатий! Акини будуть! Байга буде! Мій ага Джантемир усіх вас запрошує! Дуже прошу — гайда! Ага наказав мені низько кланятися, дуже просити! Гайда в аул!

Бутаков мимоволі посміхнувся, але щоб не образити хлопчика, зігнав з обличчя посмішку, загасив вогники сміху в своїх веселих чорних очах і серйозно відповів:

— Передай батькові, Джантемир-баю, що всі ми дуже вдячні йому за запрошення і сподіваємось конче бути у вас в аулі, тим більше, що Олексій Іванович, — зробив він рукою жест у бік Макшеєва, — кохається на добрих конях і добре розуміється на конярстві. Байга для нього — найкраща розвага. Дякую тобі й твоєму батькові від нас усіх за запрошення і по-вашому кажу "рахмет!". А тепер сідай з нами пити чай і розкажи вам, де буде байга і як вона за вашим звичаєм відбувається.

Скінчивши з офіціальною частиною доручення, Рахім полегшено зітхнув і почав захоплено розповідати:

— Наш табун пасеться біля маленької річки, яка впадає в Сирдар'ю. Там теж поставили юрти для гостей, тому що байга, мабуть, триватиме більше як один день. Від табуна скакатимуть в аул, а потім коні підуть пастися... їх будуть пасти й стерегти від вовків. Під весну вовки дуже голодні, нахабні і люті. їх і тут стріляти треба, як торік в Жаман-Кала.

— А хто скакатиме на конях: хазяїн кожного чи є спеціальні люди? — зацікавився Макшеєв.

— Кожен кінь добре знає голос хазяїна: хазяїн скаче — кінь слухає. Він буде скакати.

Макшеєв похитав головою:

— А коли хазяїн важкий, ну... хоча б як наш Тарас Григорович? Під таким вершником найкращий скакун засапається. Це ж не жарт: двадцять верст! У нас у Петербурзі скачуть тільки худорляві легкі люди. От, наприклад, як ти і як ті хлоп'ята, що ходять до нас на кухню обідати. Перед перегонами вони навіть не снідають, щоб не стати важчими. Та й коня не можна перед змаганням дуже годувати.

— Ой бой! Що ти кажеш! — засперечався Рахім. — У нас теж скачуть легкі, але коня треба добре попасти.

— Боронь боже! — засміявся Макшеєв. — У нас навіть трапився такий випадок: дали кожному коневі зранку по десять фунтів вівса — і жодний з найславетніших скакунів не прийшов першим. Обскакав їх нікому не відомий коник, на якого ніхто й дивитися не хотів. Так прислужився їм дурень конюх.

Рахім слухав Макшеєва з напруженою увагою. На мить очі його спалахнули, але він одразу ж і похнюпився і нерішуче спитав:

— Ая чув, що від вівса коні міцнішають. Отже, це неправда?

— Ні, коні дійсно міцнішають. Овес багато поживніший від сіна й трави, але треба годувати коні вівсом щодня, а напередодні змагань добре нагодувати їх ввечері, а вранці дати тільки дві-три жмені — не більше.

Рахім мовчав і навіть ніби пропустив повз вуха останні слова Макшеєва, але, коли вони з Жайсаком від'їхали од Косаралу, він раптом притримав коня й обернувся до Жайсака:

— Ти зрозумів, що треба зробити?

— Ні!Ащо?

— Треба вранці перед байгою нагодувати всіх скакунів донесхочу, крім Акбозада, Карайгира й Каркерата.

— Але ж це нечесно! Рахім скрипнув зубами.

— Щоб через таку дурницю загинула Кульжан? Посоромся, Жайсак! Я гадав, що ти дійсно її кохаєш.

Жайсак спалахнув.

— Не смій казати так, Рахім!

Замість відповіді, хлопчик шалено вдарив камчею коня і помчав наперед, не слухаючи виправдувань молодого табунника.

Другого ранку він витяг з батькової кишені срібний карбованець, а з скрині пляшку горілки, узяв два порожні лантухи, осідлав коня, взяв другого за повід і помчав у Косарал.

Ні до Бутакова, ні до Тарас-аги він не зайшов, а попрямував до конюха і попросив його продати два лантухи вівса. Козак зам'явся. Тоді Рахім мовчки показав йому карбованця й пляшку горілки — і козак одразу насипав йому повні лантухи, сам зашив їх і більший навантажив на другого коня, а менший прив'язав позад сідла Рахімового коня.

В аулі Рахім заховав лантухи в свого вірного друга Ісмагула, наказав йому мовчати, потім пішов до Кульжан, яка вибивалася з сил, готуючи юрти до тоя.

— Кинь роботу, — суворо наказав він сестрі. — Згадай краще батькове весілля з кши-апа. Ти й тоді змучилася вкрай, а як вони тобі віддячили? Краще готуй собі святкове вбрання та відпочинь перед тоєм. Піди в юрту бабусі Кумині. Поспи в неї хоч трошки.

Кульжан здивовано глянула на брата. Він, молодший братко, заговорив з нею як дорослий, старший. І стало їй солодко, що в неї з'явився в рідному домі захисник, який не дасть її скривдити.

— Дійсно, — зітхнула вона. — Болить усе тіло.

І покірливо пішла за братом у Жайсакову юрту, де старенька Кумині вмить постелила їй постіль. Кульжан лягла і одразу заснула.

Зранку почали з'їжджатися гості. Байсали, Ундасин та Ісхак зустрічали їх у степу, за сто сажнів од першої юрти, і, привітавшись, супроводили до будинку Джантемира. Але, коли гості приїжджали здалека, їх спочатку запрошували до призначеної їм юрти, щоб вони могли відпочити з дороги, і вже згодом йшли вони до Джантемир-бая.

Гомінко й весело стало в аулі. Скрізь палали багаття. На них варили баранину, манти, кип'ятили воду для чаю. Молодь проходжувалася групами, знайомилася з однолітками з інших аулів. Де-не-де вже борюкалися або починалися ігри. Скрізь чути було веселий сміх, жарти і співи, а на широкому майдані навпроти байського будинку земля вже гула від тупотіння коней.

Опівдні приїхали косаральці і майже слідом за ними раїмці. Назустріч "майирам" вийшов сам Джантемир і урочисто повів їх до себе в будинок.

Офіцери та моряки були в парадній формі. Цивільні чиновники в віцмундирах, при орденах. Навіть Вернер був, з дозволу Бутакова, в формі студента Варшавського технологічного інституту, а Тарас Григорович одягнув свій старенький фрак, перелицьований матросом Фуніним, колишнім кравцем.

Гості весело поздоровили Джантемира й Шаукен, яка нарешті виповзла з своєї кімнати з новонародженим на руках. Моряки подарували щасливим батькам гарненьку поліровану колиску роботи корабельного тесляра з величезним тюлевим пологам від комашні.

В дельті Сирдар'ї, в її тихих затоках з безліччю озер навколо, з непрохідними заростями очерету, комарі були справжньою Божою карою. Від них найбільше страждали діти. І, розуміючи, який це корисний подарунок, Джантемир палко дякував за нього Бутакову й усім іншим морякам.

Гостей запросили до столу. Частували щедро й смачно. Крім традиційної баранини, подали молочну телятину, дичину й рибу з різними підливами. Потім з'явилися східні ласощі, приготовлені невісткою-узбечкою, а тоді подали горіхи, урюк, ізюм і мигдаль. Для офіцерів та інших росіян було вино, горілка, коньяк і ром. Випивши чарку, Шевченко повеселів. З його уст так і посипались дотепи, приказки. Він тут-таки вигадував пригоди, які нібито траплялися з кимось із присутніх. Ісхак охоче перекладав його жарти казахською мовою. Сміх не затихав. По обіді подали чай, але офіцери після такого багатого частування і не менш багатої випивки пішли до себе в юрту відпочити, а Джантемир нагадав тим, хто залишився, що час подбати про байгу, яка відбудеться наступного дня, і обрати для неї трьох суддів.

Аксакали довго мовчали, присьорбуючи чай, поки бай з роду ір-гизів не сказав, ставлячи на скатертину спорожнілу піалу:

— На мою думку, Кудайберген краще за всіх знається на конях і буде чесним і безстороннім суддею.

Дійсно, Кудайберген вже не раз бував суддею на байгах. Йому було за вісімдесят. Давно вже передав він справи свого роду старшому синові. Весь степ знав і шанував його. Декому з присутніх, певно, хотілося бачити суддею когось із своїх родичів або друзів, але ні в кого не знайшлося заперечень проти шанованого аксакала. Зворушений такою шаною, він низько вклонився присутнім.

— Чудово! — зауважив Джантемир. — Але нам треба мати не одного суддю, а трьох. Кого ви ще вшануєте довір'ям, аксакали?

Діди почали перешіптуватися. Дехто був не від того, щоб обрати Джантемира, але інші заперечували: раз у байзі беруть участь його коні — не може він бути безстороннім суддею. Називали ще деякі ймення, але проти кожного з них одразу знаходилися заперечення. Нарешті кістлявий дід в жовтогарячому халаті з важкого перського шовку рішуче урвав ці перешіптування і напівголосні суперечки.

— Виберіть Джангірбая та Каскарбая. Люди вони чесні і добре знаються на конях! — вигукнув він рішуче.

В першу мить пропозиція кістлявого аксакала всіх здивувала. Всі звели голови і з хвилину сиділи мовчки, потім раптом засміялися беззубими ротами і закивали головами.

— Вірно! Хороші люди! І як це нам раніше не спало на думку?! І Каскарбай з Джангірбаєм були одноголосно обрані.

Троє суддів разом підвелися і вийшли в суміжну кімнату для наради. Вони мусили вирішити, як провадити байгу. Адже ж іноді на байзі змагалися не окремі коні, а кожен рід виводив на байгу кращих скакунів свого табуна. Тоді приз присуджували не окремим коням-перемож-цям, а роду, якому належав табун. Але бували й вільні змагання, коли кожен казах, навіть челядник або тюленгут і напівраб міг поставити свого коня з надією на своє щастя. Впливові баї не полюбляли таких вільних змагань, ревниво оберігаючи славу свого табуна, але сьогодні, проходячи повз довгі конов'язі, судді побачили силу чудових скакунів, які належали невідомо кому, і не допустити їх до змагань не дозволяло їм сумління справжніх любителів і цінителів добрих коней.

Крім того, судді мусили визначити розмір внеску за право взяти участь у байзі, встановити розподіл призів і кількість скакунів, яку мав право виставити на байгу окремий хазяїн.