В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Довідавшись, що за тиждень буде день народження Людочки і їй вийде вісімнадцять років, він ніби випадково зустрічав кожного з них і, залишившись з ним сам на сам, починав, ховаючи в очах лукаві іскорки, приблизно таку розмову:

— Живемо ми з вами, мій любий юначе, в такому ведмежому кутку, де не можна придбати жодного пристойного подарунка для молоденької симпатичної панночки. Ось днями вийде Людочці вісімнадцять років, а тут не знайдеш ані тонких духів, ані дорогих цукерок, ані живих квітів... Випадково потрапила до мене чудова річ: знайомий киргиз мусить негайно сплатити ясак, а грошей нема. От він і приніс мені таку чудову шкурку. Віддає він її за безцінь. Розкішне хутро! Купіть: це ждля вас просто знахідка.

І витягував чергову чорнобурку. Рибка безвідмовно клювала.

— Тільки про це нікому анітелень, — попереджав закоханого Шевченко, — бо ж інші можуть наслідувати цю ж ідею, і пропаде весь ефект.

Так за три дні розійшлися всі шкурки і навіть в останню хвилину взяв одну з них і Макшеєв — у подарунок дружині.

В день народження Людочки кожен з її вірних рицарів подарував їй по чорно-бурій лисиці. Багато було з цього приводу сміху і жартів, але ані залицяльники, ані сама Людмила, ані її батьки не мали нічого проти такого припливу розкішного хутра. Навпаки: старі відразу зрозуміли, що в великому місті це хутро стане справжнім скарбом і від щирого серця дякували Тарасові Григоровичу за його вигадку, потім пересипали хутро тютюном і, залишивши дві шкурки на комір і муфту доньці, решту сховали у скриню, де вже збирали посаг для "своєї царівни".

В найближчу неділю розіграли й рушницю. Виграв її один з матросів і одразу продав за півста карбованців завзятому мисливцю Поспелову, а в понеділок, як і було умовлено, з'явився в Косаралі Жайсак.

Дивовижна заціпенілість охопила його, коли він побачив на столі купу асигнацій, срібних, золотих і мідних монет. Мовчки дивився він то на Макшеєва, то на Тараса Григоровича і не міг вимовити ані звука, ані слова.

— Скільки він з тебе вимагає ясака? — питав Тарас Григорович, насолоджуючись справленим на юнака враженням.

— Півтора карбованця, — неживим голосом видушив з себе нарешті Жайсак. — Та за минулий рік батько сплатив тільки половину.

— За померлих не платять, — зауважив Макшеєв. Жайсак похитав головою:

— Ясачний начальник дуже вимагає. "Бити буду", — каже. Три дні думати дав.

— Та хай йому чорт, шахраєві клятому! Віддай і за батька. Це буде два з чвертю карбованця. Та ще пені з полтину набіжить. Взагалі рахуй три карбованці. А скільки з тебе візьмуть за байгу?

— Ще невідомо. Байга буде, коли дитині вийде місяць, — усе так само оціпеніло відповів Жайсак, ніби радість все ще не просякла до глибини його серця і воно ще не затріпотіло від несподіваного щастя.

— Всі ці гроші твої, — заговорив Макшеєв. — Зараз ми їх з тобою перелічимо, і неси їх додому. Є в тебе де їх добре сховати?

— Віддам ana. Заховати нема де.

— Тоді хай краще залишаються вони тут. Візьми три карбованці на ясак і ще трохи. Купи собі відразу баранів. Кажуть, що тепер скрізь по аулах продають баранів, бо ж людям треба грошей на ясак. Ось і купи хоч і дві-три сотні.

Лише тепер відчув Жайсак серцем, що й до нього прийшло щастя. Прийшла воля і кохана дівчина — його Кульжан. Не треба більш ані мерзнути, ані голодувати, і буде поруч з ним мрія його душі, прекрасна істота, для якої солодко перенести найтяжчі муки, коли було б це потрібно.

— Ой майир Макши! Ой Тарас-ага! Ти два як чаклун великий, — плутав він слова від хвилювання.

Щось душило його, сльози стояли в очах, а серце тріпотіло, як жайворонок над своїм гніздом.

— Ти два зробили мені таке, як сам Аллах!..

Він стиснув пальці в кулаки і міцно притулив їх до серця, ніби боявся, що серце вистрибне з грудей. Слів більше не було. Він тільки мовчки дивився на своїх друзів. А Макшеєв і Тарас Григорович, щоб приховати і притамувати своє хвилювання, почали лічити його гроші. Кожну сотню Макшеєв перев'язував ниткою, а Шевченко сортував монети і складав їх різними стовпчиками, починаючи від ясно-жовтих золотих імперіалів та пів-імперіалів і срібних білих карбованців до важких брунатних мідних п'ятаків.

За порадою своїх друзів, Жайсак забрав тільки три карбованці для ясака і з півсотні на купівлю баранів, а шістсот карбованців вони заховали у таємну схованку під підлогою землянки, про існування якої знали тільки її мешканці.

— Тільки нікому не розповідай, скільки в тебе грошей і де вони, бо ж і хівинці можуть напасти, нас убити, а тебе пограбувати, — навмисне лякали його Шевченко і Макшеєв. — Якщо в аулі питатимуть, звідки у тебе гроші і за що купив баранів, кажи: майири взяли у мене лисячі шкурки по п'ять карбованців шкурка. За ці гроші і купую.

Як на крилах, помчав Жайсак в аул, щоб і старенька мати, і, звичайно, Кульжан порадувалися разом із ним.

Кульжан плакала цілими днями, думаючи про Молдабая, і цього дня вперше радісно посміхнулася і почала відразу молитися за здоров'я Тарас-ага і за "майира Золоті Вусики", як звав Макшеєва Рахім.

IX. ВЕЛИКИЙ ТОЙ

Народження сина було для Джантемира великою радістю. Як старе, напівзасохле дерево, знов вкрите молодим зеленим листям, він раптом відчув себе помолоділим. Давно забута радість батьківства запалила в його нерухливому обличчі світло вже було згаслого людського почуття. Кілька разів на день приходив він до Шаукен, важкий і незграбний, у негнучкому теплому халаті з яскравого малинового шовку з смарагдово-зеленими смугами, і з ведмежою вайлуватістю брав на руки крихітну червону істоту, яка враз заходилося оглушливим плачем. Посміхаючись, дивився він на дитину, і його маленькі, заплилі жиром очиці яскраво поблискували в глибоких зморшках щік, потім віддавав дитину няньці і витягав з кишені жменю ізюму або урюку, атой льодяників і клав їх на ковдру біля Шаукен.

— Ой, спасибі тобі, жінко, за сина! Батир буде! Ага-султаном його оберуть!

І все думав, яке ім'я дати синові, щоб звучали в ньому і велич народу, і майбутні подвиги, і мудрість, і ще щось, чого не міг він висловити словами.

Шаукен гордовито посміхалася. Тепер вона вже напарюється! Зейнеб уже старенька, байбіше, як звуть її діти. Нурипа народила тільки двох дівчат, а про померлу Джевгер, матір Кульжан та Рахіма, можна й не згадувати.

Дитині йшов третій тиждень. А Шаукен усе ще не підводилася з ліжка, все залишалася в своїй кімнаті на цілій кучугурі пухових подушок з ранку до ночі владно й голосно віддавала накази служницям і родичкам, починаючи з дочок Нурипи, дружин Ундасина та Байсали й кінчаючи старшими дружинами Джантемир-бая — Зейнеб та Нури-пою, або приймала поздоровлення та подарунки від аульних жінок.

Жінки приносили, хто що міг: жменю козячого пуху на чепчик немовляти, шкурку каракуля, срібний полтинник з дірочкою — прикрасу йому на шапочку, аршин дешевого атласу, пелюшку, торбинку з фунтом рафінаду, глечик верблюжого молока або прядива з вовни тонкорунних овець.

Усе це Шаукен приймала як належне: гроші наказувала сховати в скриню, пух та прядиво віддавала Зейнеб та Нурипі, щоб сплели дитині чепчика чи панчішки, верблюже молоко пила сама, а рештки віддавала мамці, а все інше наказувала розкладати на полицях або розвішувати навколо себе і довго дивилася на ці бідні подарунки, міркуючи, де краще використати той чи інший з них.

Коли дитині вийшло три тижні, Джантемир послав жигітів сповістити всі ближні і дальні аули про народження сина й запросити людей на "великий той", а жінкам, родичам і челяді наказав готуватися до урочистого прийому гостей.

Його просторий, шестикімнатний будинок не міг вмістити й чверті запрошених. Був початок березня. Морози зменшилися. Вдень на сонці тануло, тому для гостей вирішили встановити всі білі юрти, що були складені на зиму під повіткою. Чоловіки з зусиллям витягали їх звідти, а Зейнеб та Нурипа з Кульжан перевіряли кожну повсть і, коли знаходили плями або дірки, — одразу кликали служниць, і вони мили або лагодили їх, поки інші служниці згрібали сніг, готували під юрти чисте місце й поквапливо встановлювали на ньому кереге. Найміцніші чоловіки натягали на готовий каркас ці багатопудові візерунчасті повсті з кольоровим орнаментом на сніжно-білому тлі, а землю всередині вкривали спочатку товстою темною повстю, а поверх неї стелили барвисті й теплі килими.

Щоб кіптявою не псувати чепурних білих юрт, Шаукен надіслала в Каракуми людей по каміння і наказала в юртах скласти цегляні вогнища.

Привезене каміння розжарювали до червоного у багатті і потім пересипали в готові вогнища. При спущених дверних запонах і при закритих тундуках юрти швидко нагрівалися без чаду і кіптяви, а служниці заносили в них цілі оберемки подушок та ватяних ковдр, і Кульжан з дружинами Байсали та Ундасина, Нурбібою та Зарузою, якнайкраще оздоблювали їх, намагаючись зробити їх затишними й гарними, бо той триватиме три, а може, й чотири дні, і гості муситимуть у них жити увесь цей час.

Поки жінки с жигітами готували для запрошених житло, Байсали з літніми чоловіками різав та білував худобу для частування гостей, спритно розрубував туші та заморожував їх просто неба й складав у великому саманному склепі, де м'ясо могло зберігатися до тепла.

В кухонній юрті почалася гарячкова робота: місили тісто, Кумині і ще три баби ліпили з нього манти, потім заморожували їх і, наче камінці, зсипали в великі торби и ховали в тому ж склепі, де зберігали баранину і лошатину.

У Джантемира був великий тривідерний самовар, але для такої сили гостей його б ніколи не вистачило, тому купили в Корсакова кілька великих казанів і повісили їх на ланцюгах над вогнищами.

Корсаков задоволено потирав руки, бо Трохимич купив їх у Ірбі-ті по три-чотири карбованці, а взяв за них по чорно-бурій лисиці або по дві вовчі шкури. Джантемир розумів, що це страшенно дорого, але на цей раз вирішив вразити гостей розкішним прийомом і пишним частуванням, а казанів не було де купити.

Довго вагався Джантемир, кого надіслати в Раїм і Косарал із запрошенням до російських начальників. З пошани до них треба було надіслати аксакалів і якогось із його синів, але Ісхак поїхав на похорон Ібрая, а Байсали та Ундасин, як і аксакали, не знали російської мови.