Його останній уклін - Артур Конан Дойль
- Чого б це, сер? Адже я бачу, що ви бажаєте мені добра. Але кожен з нас має свій шлях, містере Холмсе. Ви йдете своїм, а я, можливо, своїм.
- То не будемо більше про це говорити.
- Я завжди радий поділитися з вами свіжою новиною. Той чолов’яга - справжнісінький дикун, дужий, як ломовик, і лютий, як чорт. Трохи пальця Давнінґові не відкусив, поки ми впоралися з ним. По-англійському ледве слово може сказати, мугикає щось - і більше нічого.
- То у вас, виходить, є докази, що саме він убив свого хазяїна?
- Я цього не сказав, містере Холмсе. Не сказав. Кожен з нас іде своїм шляхом. Ви прямуєте вашим, я - своїм. Хіба не так ми домовилися?
Коли ми разом пішли від інспектора, Холмс знизав плечима.
- Ніяк не зрозумію цього чоловіка. Сам собі торує шлях до безодні. Що ж, спробуймо, як він каже, простувати своїм шляхом і погляньмо, що з того вийде. Але все-таки в цьому інспекторі Бейнсі є щось, чого я не можу збагнути...
- Сідайте-но в крісло, Ватсоне,- мовив Шерлок Холмс, коли ми повернулися до нашого помешкання в «Бугаї».- Я хочу, щоб ви краще усвідомили наше становище, бо сьогодні ввечері, можливо, знадобиться ваша допомога. Дозвольте, я розповім вам, як розвивалася ця справа, як я зміг простежити її перебіг. У найголовніших рисах вона видається дуже простою, але водночас виникають несподівані труднощі з арештом винних. Тут є ще прогалини, які нам належить заповнити.
Повернімося до листа, якого передали Ґарсії того вечора, коли він загинув. Бейнсову думку про те, що тут винні слуги Ґарсії, ми можемо відкинути. Адже він сам намагався заманити до себе Скотта Еклса, і робилося це лише задля алібі. Отже, то був задум самого Ґарсії - і задум, напевно, злочинний, призначений саме на ту ніч, коли його спіткала смерть. Я кажу «злочинний», бо тільки людина, що замислює злочин, так піклується про своє алібі. Хто ж тоді найімовірніше позбавив його життя? Звичайно, та особа, проти якої цей злочинний задум було спрямовано. Як бачите, ми досі стоїмо на міцному ґрунті.
Тепер ми з’ясували причину того, чому челядь Ґарсії так швидко зникла. Всі вони були змовниками в тому заплутаному злочині. Якби він стався ще до того, як Ґарсія повернувся, то будь-яка підозра відпала б завдяки свідченням англійця, і все минулося б безкарно. Але замах був небезпечний, і якби Ґарсія не повернувся в призначений час, це означало б, що він сам загинув. Через те вони домовилися, що в такому разі двоє його підлеглих мають сховатись у якомусь заздалегідь облаштованому місці, щоб надалі повторити цей замах. Усі факти дістають цілковите пояснення, хіба не так?
Увесь заплутаний клубок миттю розплутався перед моїми очима. Я дивувався, як і завжди, чому не помітив цього раніше.
- Але навіщо ж тоді один зі слуг повернувся?
- Уявімо собі, що під час втечі він забув прихопити з собою якусь річ - таку дорогу для нього, що без неї він ніяк не міг обходитись. Як іще можна пояснити його повернення?
- Гаразд, і що ж далі?
- Далі - лист, який Ґарсія одержав під час обіду. Він вказує на іншого змовника. Але де ж цей інший кінець нитки? Я вже вам пояснював, що шукати його треба в якомусь великому будинку, а таких будинків тут небагато. Перші свої дні в селі я присвятив мандрівкам і завдяки своїм ботанічним дослідам встиг ознайомитись з усіма великими садибами та родинними історіями їхніх мешканців. Одна й тільки одна садиба привернула мою увагу. Це старовинний замок доби Якова Першого - «Високий шпиль», що стоїть за милю від того кінця Оксшота і менш ніж за півмилі від місця трагедії. Всі інші садиби належать буденним, поважним особам, що живуть без усякої романтики. А містер Гендерсон з «Високого шпиля» в усіх розповідях виступав химерною людиною, з якою можуть траплятись не менш химерні речі. Через те я й зосередив свою увагу на ньому та його челяді.
Дивні це люди, Ватсоне, і найдивовижніший серед них - він сам. Мені пощастило зустрітися з ним під досить поважним приводом, але, здається, я побачив у його чорних, глибоко запалих, неспокійних очах те, що він чудово розумів справжню мету мого візиту. Це п’ятдесятирічний чоловік, міцний, жвавий, зі сталевим волоссям, густими й кошлатими чорними бровами, оленячою ходою і королівською поставою, жорстокий, владний,- душа з розпеченого заліза під пергаментним обличчям. Він або іноземець, або довго жив у тропіках, бо весь жовтий, висхлий і тонкий, мов нагай. А його друг і секретар містер Лукас,- поза всяким сумнівом, іноземець, шоколадно-смаглявий, підступний, улесливий, наче кіт, із отруйною люб’язністю в голосі. Отже, Ватсоне, ви бачите, що перед нами з’явилися вже дві компанії іноземців: одна - в «Бузковій хижі», друга - у «Високому шпилі», і наші проміжки починають заповнюватись.
Ці двоє, давні й вірні друзі, складають кістяк цього дому; але є там іще одна особа, можливо, ще цікавіша для нас. Гендерсон має двох дітей - дочок одинадцяти й тринадцяти років. Їхня гувернантка міс Бернет - англійка років сорока. Ще там є один відданий лакей. Ця невеличка компанія живе, мов єдина родина: іноді вони подорожують разом, а Гендерсон - відомий мандрівник, увесь час у дорозі. Лише кілька тижнів тому він повернувся до «Високого шпиля» після року мандрів. Можу також додати, що він надзвичайно багатий і легко задовольняє будь-яку свою забаганку. В домі його повно всіляких ключників, лакеїв, покоївок та інших звичних для великої сільської садиби в Англії слуг - ненажер та ледарів.
Про все це я довідався частково з сільських пліток, частково зі своїх власних спостережень. Немає кращого знаряддя для цієї мети, ніж звільнені слуги з їхніми кривдами. Мені пощастило відшукати одного такого. Я кажу «пощастило», але я не зустрів би його, якби не шукав зумисне. Як зауважив Бейнс, у кожного з нас свої шляхи... На моєму шляху трапився мені Джон Ворнер, колишній садівник із «Високого шпиля», вигнаний через хвилинну примху його владного хазяїна. Зі свого боку він має друзів серед слуг, що живуть у домі, всі до одного тремтять перед своїм хазяїном і ненавидять його. Так я знайшов ключ від
