Без козиря - Панч Петро

Один рудобородий солдат підвів до нього неохоче голову, але продовжував і далі говорити своє:

— Та коли б ще цю радість у крові не втопити, бо воно всякий лізе, який раніше й руським не був.

— А ти на інородних там різних не прискай, — відповів йому хтось із землі, — всім тепер хватить роботи.

В одному місці біля недогарка запаленої свічки гуляли в карти на картоплю. Поруч двоє солдатів із широкими вилицями сиділи над газетою, проте розмовляли, мабуть, про завтрашній наступ. Один навіть, глибоко зітхнувши, махнув рукою й проговорив:

— Не до душі мені все це: треба додому скоріше, а то коли б слобода п'ятами не накивала.

— До обіду, мабуть, справимося. Ти як на це?

— А що тут, далеко хіба, чи що? Аби не на смерть тільки. Бо враг вооружон по ногам до зубов.

— А коли, приміром, займемо їхню позицію?

— Раз без анексій, так, значить, чужого не трож; набив морду — і назад без контрибуцій.

— Моя теж пише: за віщо ти там воюєш? У мене за подушне, каже, вже корову продали.

— А воля ж… їх мать!

— Воля? Воля, мабуть, буде, коли з рушницями додому повернемось, так я гадаю.

Туманов не знайшов батальйонного й роздратовано поплівся назад. Над німецькими окопами все ще рвалися снаряди і час од часу із першої лінії зривались з гадючим шипінням ракети. Вони хутко підіймалися догори, звисали на парашутах, кидали сніп розхристаного світла і, поволеньки згасаючи, спускалися наниз. І тому весь фронт цієї версти сяяв, як проспект в урочисті дні, разками феєричних вогнів. Що лежало за межею цієї смуги, втопало в згустках червневої ночі з молодиком і нахорохорено ховалося по норах, відточуючи на ранок поржавілі мечі.

— Пане поручику, — прошепотів назустріч йому Цацоха, — за лісом повна долина кінноти нашої, сам бачив.

— Ті пришпандорять махметок.

— Аж у Єрусалимі опиняться.

— Я теж піду в атаку, — уже хвилюючись, сказав Цацоха.

— Треба, як же, мабуть, забув щось там? — з іронією сказав Свир. — Може, добивати підеш?

— А може, телефонного дроту настягаю? Ми вже на самих вузликах балакаєм.

— Кажуть, у них шнапсу до біса.

— Обов'язково. Я хоч і не привержон до нього, а для приміру обов'язково дістану.

— Газетку, як попадеться, принеси.

Голоси їх далі почали притихати, і Туманов, хоч присів тут же в другому кутку, перестав розбирати, про що вони умовлялися.

Потім обидва телефоністи змовкли, навіть шубовстання в долину гарматних снарядів і шипіння ракет поволі стихло, і довкола запанувала сонлива, але нервова тиша.

Поручик Туманов притулився спиною до стінки, з насолодою витяг по долівці ноги й не встиг склепити очі, як раптом помітив, що на тому місці, де було німецьке кулеметне гніздо, на зруйнованому бруствері з'явився солдат.

На ньому була австрійська уніформа, а на голові замість каски — кругле кепі. Туманов схопив бінокль і втупив гострий зір у цю ніби вирізьблену на темній стіні муштровану постать. За її спиною ледве намічалися контури ще трьох солдатів. Солдат у круглому кепі, ніби по команді, упав на коліно, і в його руках заходив викочений на бруствер кулемет. Він цілився, і цілився просто у віконце, звідкіля за ним зорив поручик Туманов. Було ясно, що руська сторожа спала, бо жодного пострілу й досі не пролунало із окопів, хоч постать кулеметника виднілася, мов чорна тінь від якогось хижого птаха.

Перше, що спало на думку Туманову, — це миттю вискочити до піхоти й зняти тривогу. І він, весь трясучись від пропасниці, стискуючи в руці наган, кинувся по зламаних земляних ходах. Ноги плуталися в телефонних дротах, він безперестану падав і ранив до крові собі руки об щось холодне й гостре. Коли ж, знесилений, знову підіймався на ноги й підводив голову, кулемет, як удав, невідступно стежив за ним своїм чорним оком. Туманов згадав, що блискучі погони на його френчі служать за найкращу мішень, він кинув френч на землю. Тепер на ньому залишалася звичайна студентська червона сорочка.

— Що це, топчете офіцерські погони, Туманов? — зненацька почувся над його головою роздратований голос. Він підняв очі. На бруствері, твердо впершись в землю ногами, стояв старший офіцер Забачта. В руках був карабін. — Для чого скинули френч, питаю?

— Він цілиться в погони, — замішано відповів Туманов.

— Щоб пристрелить вас? Доки він цього не встиг, бийте ви його.

— Але ж я, я протестую…

— Тоді він вас уб'є. Стріляйте! Станьте на бруствер!

Поручик Туманов покірливо, обсипаючи глину, виліз нагору і знову прошепотів:

— Я не можу, це дикунство.

— Він цілиться. Ну!

Туманов підніс наган і в цей момент помітив, як із ями, немов сиве телятко, до кулеметника виліз маленький хлопчик.

"Пастушок!" — мигнуло в голові Туманову, але палець уже натиснув на гашетку.

На скроню кулеметника ніби сіла муха, він раптом закинув назад голову й нахилився набік, але руки, брязнувши чимось сталевим, залишалися на кулеметі.

— Тату! — пронизливо крикнув пастушок. — Тату! — і з усієї сили смикнув кулеметника за руку.

Сталь задзвеніла ще дужче. Тепер Туманов побачив, що кулеметникові руки були прикуті до кулемета. Поручик зблід і втупив очі в сухе, деспотичне обличчя капітана Забачти.

— Ну, бачили, пане капітане?

— Дякую за службу! — відказав сухо й коротко Забачта й так само коротко прицілився з карабіна в пастушка. Але в цю хвилину пастушок востаннє смикнув із ланцюгів батькові руки, і десь натиснутий курок враз заставив кулемет заклекотати густим клекотом "кольта".

Першим упав униз Туманов, а слідом, випустивши карабін, скошений, мов сухий будяк, упав капітан Забачта. Його важкий чобіт із розгону вдарив закаблуком по скроні Туманова, і від цього в його очах замиготіли іскри, потім попливли червоні кола, загойдались, як на хвилях туману, і за цим зовсім розтанули.

Коли нарешті Туманов розплющив очі, небо, вже сіре, мов солдатська шинеля, важко висіло над дверима бліндажа. Поруч стояв телефоніст Свир і щось заклопотано бурмотів над самою головою, а густий клекіт "кольта" все ще гугонів у долині. Поручик повернувся, але всі кінцівки його тіла заклякли в скарлюченій позі, а в скроню ніби все ще давив закаблук капітана Забачти. Туманов пересилив біль і тихо підвівся. З-під голови на землю впав протигаз, який за ніч видавив на його скроні глибокий червоний рубець. Поручик здивовано оглянув бліндаж і свій вимазаний у глину френч і, завагавшись, спитав:

— А де капітан?

— Який, наш? — Телефоніст подзвонив. — Да… Куди?.. Ага… Капітан пішли кудись вночі й досі не поверталися.

Туманов недовірливо глянув на телефоніста, потім на те місце, де валявся протигаз, і глибока зморшка перетяла його лоб.

— Ти спав? — нарешті запитав він Свира, обмацуючи його вже тривожним поглядом.

Телефоніст закліпав червоними повіками:

— Нам не полатається спати.

Поручик знову обвів бліндаж і прислухався: в долині все ще клекотав кулемет.

— Ти не спав… Кулемет давно строчить?

— Тільки що загавкав. Мабуть, щось помітили в турків.

— А що вночі було?

— Дзвонив до нас батальйонний, так я сказав, що ви спите, потому як цілий день стріляли. А Цацоха пішов до піхоти чай гріти.

— І більше ніхто не приходив? — Туманов уже заспокоєно передихнув і потягся на ввесь бліндаж, і в цей час помітив у себе на френчі обірваний погон. Мов пронизаний електричним струмом, він з біноклем кинувся до віконця, але попереду, в долині, лежав густий, як хутро голубої лисиці, туман і тільки подекуди з нього, немов із води, виступали окремі дерева.

— Спитай, де капітан! — не стримуючи вже свого хвилювання, крикнув поручик.

Телефоніст подзвонив. Із командирського пункту знову відказали: "Ще не повернувся".

Туманов вибіг із бліндажа. Так. Він біг сюди, вниз. Ця сама поворотка. Тут він скинув френч. Туманов відчув, як поза спиною поповз мороз: на цьому місці дійсно була завалена бровка, а жовта глина ніби притоптана чобітьми. Поручик притулився плечима до стінки й провів шорсткою долонею по гарячому лобі. Сильний біль стискував скроні, а дуги брів, немов важкі підкови, давили на очі. Ранкова вогкість пронизувала тонке хакі, і він дрижав, мов у пропасниці.

— Тут нічого… не було? — нарешті спитав він у телефоніста, що лагодив під стінкою дроти.

— Піхота, мабуть, лазила, — відповів солдат, дмучи в форпостку. — Сволота косолапа, щоночі після них лагодиш. Он уже сонце сходить, а тут провода вирізано сажнів три.

Туманов озирнувся довкола й закусив укриті осугою губи. Сонце, мов розложена ватра, дійсно вже замиготіло із-за висоти Фердінандів Ніс і золотими остюками обсипало похилений хрест на зруйнованій церковці в Котовім селі. Підковані гарячими ковами маленькі хмарки тліли на сонці й танули на небесних подолах. А в долині поміж колючими дротами все ще бродив отруєний туман. Поручик розбитою ходою пішов назад.

— Вас капітан Забачта до телефону просить, — зустрів його Свир.

— Забачта? Вернувся? Так, я, я… Де? На другій батареї, а з тобою нічого, як ти?.. Чому потім? П'ять годин! Так нічого не видно. Я буду дивитися, але ти скажи… Ну гаразд…

Поручик Туманов роздратовано кинув трубку:

— Слухай команду, зараз знову почнеться.

І з біноклем він підійшов до віконця.

— Постріл! — крикнув услід телефоніст, і в цей же момент знову застугоніло і в клекоті забилося між двома лісами пронизане сотнями снарядів рожеве повітря.

Снаряди глибами обваленої скелі падали в туман, ніби в море, палили його вогнем, рвали на клоччя, як розлютовані пси сиве хутро ангорських кіз, але туман разом із димом від цього ще густішою пеленою вкривав розвернуті рани землі.

За п'ять хвилин важкі батареї мусили припинити вогонь, доки хоч маленький вітрець не стягне диму з долини.

— Значить, ето переменка для чаю, — сказав Цацоха, — кушайте, пане поручику, бо в піхоті говорять, що сьогодні буде командувать сам Керенський. Такого, мабуть, накомандує, що потім їсти не захочеться.

— А готуються до наступу? — понуро запитав Туманов.

— Аякже, цілу ніч різалися в двадцять одно. На прощання, кажуть.

Коли нарешті з туману позначилися окопи, батареї ще з більшою лютістю знову накинулися на ворожі шанці. Вся ділянка, що називалася "пальцями", уже була обернута в глибоко переоране поле, і важкі батареї тепер гасали, мов розлютовані пси, по темних захованках лісу. У вогких нетрях громом гриміли розриви, а луна котила їх по долині назустріч новим пострілам і новим розривам.

З кожною хвилиною, що наближалася до десяти годин, все з більшою злістю рвалися постріли, все дужче стугоніло розстріляне повітря і все з більшим ревом здіймалася на дибки земля.