Жанна батальйонерка - Шкурупій Ґео

Він, нічого не гадаючи, спокійно щось писав на шматочку паперу.

— Хай почекає! — сказала Жанна.

Вона підійшла до Голуб'ятнікова й відкликала його від гостей.

— Сергію Григоровичу. У мене велика неприємність, — почала вона, — прийшов якийсь пристав і хоче заарештувати одного з моїх гостей. Це таке хамство! Жахливе хамство!.. Зробіть щонебудь. Ви ж військовий! — і вона нагородила Голуб'ятнікова таким привабливим поглядом, що він утонув у ньому, як може втонути пес в ополонці.

— Я зараз усе влаштую! — відповів Голуб'ятніков. — Не турбуйтесь, будь ласка! — і він вийшов до передпокою.

Жанна повернулася до гостей і знову сіла коло Бойка. Бойко помітив, що вона схвильована й допіру вирядила кудись Голуб'ятнікова. Це спочатку здалось йому дивним, а потім хвилювання Жанни непомітно передалось до нього. Раптом він здогадався, що це могли прийти по його душу, але гості Жанни спокійно грали в цю безглузду гру, що лише дозволяла прогаяти час без усяких наслідків. У повітрі не відчувалося ніякого скандалу й ніякого занепокоєння, що бувають у таких випадках, як завітання поліції.

Це вплинуло на Бойка і трохи заспокоїло його, але настирлива думка про поліцію глибоко копирсалась йому під серцем.

— Це прийшли по мене? — тихо запитав Бойко.

І він бачив, як Жанна сильно зблідла. Її очі поширшали й у її погляді, як цирковий актор, зробив свій карколомний стрибок переляк. Жанна наче злякалася цього питання. Вона прихилилась до Бойка і взяла його за руку.

— Ні! Ні!.. Не турбуйтесь!.. Сидіть спокійно, Стефане Борисовичу!.. Вам нічого не загрожує.

Відчувши справжню небезпеку в цих словах Жанни, Бойко разом з цим відчув у своїх руках ЇЇ теплу долоню й ця долоня так вплинула на нього, що йому байдуже стало до всякої небезпеки, аби теплінь цієї долоні зогрівала й надалі його напружені почуття.

Пристав був розчарований, коли до нього в коритар вийшов Голуб'ятніков. Пристав його знав, бо Голуб'ятніков мав справи з жандарським управлінням і поліцією. Пристав увічливо привітався, але Голуб'ятніков не звернув на це уваги.

— Що таке? — запитав він одразу, насунувшись на пристава одними словами свого запитання.

— Ми маємо заарештувати тут одного студента, він...

— Як прізвище? — не дав йому договорити Голуб'ятніков.

— Стефан Бойко!..

— Бойко? А я думав, що другий!..

Голуб'ятніков трохи помовчав. Несподіваний плян спав йому на думку. Цей випадок віддавав йому в руки обох студентів і тепер Голуб'ятніков міг розправитися з ними собі до вподоби й він задоволено посміхнувся.

— Тут ще один є!.. Я беру їх обох на себе. Ви тільки налагодьте слідкування. Попались, голубчики!.. Це дуже добре, що ви зайшли. Я про це доповім. Тепер ви можете йти. Не забудьте!.. Хай двоє з ваших ввесь час слідкують за ними. До побачення?..

Пристав негайно залишив приміщення, а Голуб'ятніков повернувся до кімнати.

— Все гаразд! — відповів він на погляд Жанни.

Плян, що поволі перетравлювався в шлункові його мозку, викликав іронічу посмішку, що злорадно куделилась на кінчиках його вус.

IV. Листи

Лист поручника Сергія Голуб'ятнікова до Євгенії Барк

Північний Ризький фронт

"Шановна Євгеніє Михайлівно!

Уже майже рік, як я з Вами не бачився. Як поживає кіт, що я Вам його подарував?.. Такий же він, як і був худий, чи погладшав і поздоровішав?.. Коли я згадую про кота, я згадую про Вас, і Ви, мабуть, коли дивитесь на нього, або пестите його своєю чарівною ручкою, згадуєте мене. Страшенно люблю котів! Вони нагадують мені своєю електричною шкуркою дотики жіночого коліна. І дуже не люблю кішок, бо вони нагадують мені нігті, що можуть подряпати обличчя. Я прозвав Вас за Вашу холодність до мене "шпротиком". О, коли б я міг прозвати Вас хоч кішкою... Але Ви холодний "шпротик" — рибка, що прохолоджує моє міцне, як коньяк, кохання.

Вибачте за такі гастрономічні порівняння, але я п'ю коньяк і заїдаю шпротами, пишучи цього листа. Я від цього маю подвійну насолоду. Поперше, пишучи листа до Вас, я згадую Вашу постать і Ваше обличчя, а, подруге, наші герої десь знайшли підвал з коньяком і винами. Добрі вина — це така лакоминка в нашому сірому фронтовому житті. Так, життя наше сіре, його не прикрашують такі красуні, як Ви, його не прикрашуєте Ви. Правда, феєрверк німецької канонади — річ чудова. Він спонукає нас до героїчних вчинків, але нема дам, щоб нам плескали. Я знаю, Ви любите героїв. Героїв тут багато, але вони в'януть, нема тих, хто мусів би їх привітати й заохотити своєю посмішкою.

Як поживає Ваш папан, шановний професор Барк? Передайте йому мій привіт.

Жанно, напишіть мені правду, чи не закохалися Ви знов у якогонебудь студента, тоді я кинусь в огонь німецьких кулеметів і покінчу з коханням. Одчайні думки народжуються в моїй голові, мені іноді хочеться зробити героїчний вчинок. Ну, кинутись, наприклад, самому на всі німецькі шанці й порубати всіх, але мене стримують лише колючі дротяні загороди, об них можна подряпати мої чудесні лаковані чоботи. Всі мої приятелі дивуються, що вони досі, як нові, але в цьому нема нічого дивного, я бережу їх. Отже, коли Ви знову закохались в когонебудь, мені доведеться подряпати їх.

Чорт!.. Ці ординарці — такий безлапий народ! Цей Бойко, Ваш знайомий, хоч і студент, але хам. Я щонебудь придумаю вже для нього. Ви не бійтесь, з них повилітають усі їхні дурацькі ідеї. Ну і що Вам могло подобатись у цих студентів, з них навіть порядних солдатів не зробиш. Муславський уже в шанцях. Доведеться мені й Бойка туди спровадити, ніякого толку з нього. Ви писали мені, щоб я турбувався ними. Отже, безпечніше місце для них у шанцях, бо на іншій роботі вони зароблятимуть одні наряди та дорікання.

Не турбуйтеся!.. В шанцях обов'язки дуже прості. Сидять там собі люди і пострілюють у повітря, а, настрілявшись, ідуть у тил відпочивати. Отже, Вашим студентикам нічого не загрожує. Ах, забув сказати Вам, що цей Бойко допіру трохи не перекинув пляшки з коньяком. Поганий з нього вийшов ординарець. Хіба з дезертира може вийти порядний солдат!..

Жанно, Ви для мене богиня війни!.. Я готовий воювати ще десять років і перекалічити всіх німців, лише б Ви, нарешті, дісталися мені в нагороду. Невже поручник Голуб'ятніков для Вас не звучить?..

Я ніяк не можу висловити в цьому проклятому листі мого почуття до Вас. Моя бабка колись учила мене писати листи, але її французькі фрази звучать мляво. Чорт візьми!.. Ця далека канонада, що я її чую, пишучи цього листа, змушує мене висловлюватись інакше. Чорт візьми, невже Ви не кохаєте мене?.. Будь я тричі проклятий, коли Ви не станете моєю!.. Хай усі набої німецьких гармат зваляться на мене, коли не буде цього. Я кохаю Вас до чортиків, до багнетної атаки!.. Бачите, як я Вас кохаю?..

Ви посміхнетесь, читаючи ці рядки. Скажете, що я несамовитий, чудак, що брутальний, як всі військові, але хай чорт візьме мою душу, коли Ви не хочете її. Як Вам розповісти про все?..

От прикрість, — зламався олівець! Я дуже натискую, правда? Треба легше, я знаю. Треба ніжно, тоді буде більше ласкавих слів, що так подобаються дамам. Треба більше компліментів, більше порівнянь, але я не спеціяліст з філології, це я залишаю — Ви знаєте кому?.. — Йому!..

Він Вам, мабуть, пише листи щодня, але тут уже я нічого не можу зробити. Який жаль, що я не можу перешкодити цьому!.. Коли б я міг, я оточив би будинок, де Ви живете, подвійним колом колючої дротяної загороди і на дах поставив би кілька кулеметів.

На жаль, Ви дуже далеко звідси. Тут я сиджу в напівзруйнованому німецькими гарматами будинку, слухаю далекі вибухи війни і мрію про Вас.

Ми знаходимось близько Риги й обороняємо підступи до Петербургу. Я ввесь час силкуюся собі уявити, що це я захищаю особисто Вас, і це мене підбадьорує. Чому Ви так рідко й так мало пишете? Невже ж захисники нашої батьківщини Вас так мало цікавлять?

Я обороняю батьківщину й може умру за неї, може німці зараз почнуть обстріл цього містечка, де ми знаходимось, і мене роздушать ці стіни будинків, а Ви мовчите?..

Хоч би ще раз побачити Вас і почути Ваш голос, Жанно, почути шелест Вашої сукні!.. Які божевільні бажання, правда?.. Так, це бажання терзає мене до божевілля, до одчаю, але мені доведеться лише обмежитись такою сантиментальністю, як поцілувати цього листа й переслати його Вам.

Коли б я міг, я запровадив би в життя нову модну річ, намисто з німецьких шрапнелів. Жінки з цим намистом на шиї мали б вигляд справжніх богинь війни й пам'ятали б краще за чоловіків, що думають про них під час атаки. Жанно, я Вам, мабуть, подарую таке намисто з шрапнелів.

От приблизно все, що я Вам можу написати. Мені дуже прикро, що на папері не розкажеш усього, але й цього досить, щоб Ви зрозуміли, що я почуваю.

Жанно, пообіцяйте мені, що Ви нікого не покохаєте! Я вже мрію про те, як ми з Вами в Петербурзі підемо ввечері на Неву, або поїдемо на Стрілку й дивитимемось на захід сонця. Хай надійде швидше ця прекрасна хвилина.

До першої несподіваної кулі, що влучить в моє серце.

Ваш С. Голуб'ятніков".

Поручник Голуб'ятніков прочитав листа, допив зі склянки коньяк і трохи замислився.

В кімнаті, де він сидів, було насмічено і брудно. Брудні, голі стіни були прикрашені лише шаблею та револьвером поручника, що висіли на гвіздку. В кутку кімнати стояло зім'яте залізне ліжко, а на стільцях, що в безладді стояли по кімнаті, були порозкидані різні поручникові речі. Сам поручник сидів за столом коло вікна. Кілька пляшок лежало в кутку під столом і ще недопита пляшка з коньяком стояла перед ним на столі. Шибки у вікні тихо деренчали від недалекої канонади.

Поручник Голуб'ятніков взяв чистий аркуш паперу й почав писати нового листа. У перервах він пив коньяк і тихо бурмотів собі під ніс.

— Ну, панночко, невже Вам і цього буде замало!..

— Чорт візьми!..

— Я поскручую вашим коханцям голови!..

Зупинявся і знову писав, міцно натискуючи хемічним олівцем на аркушик паперу.

За вікном гомоніли солдати, пирхали коні й торохкотіли вози полкового штабу.

Частина полку вже виступила на передові позиції в шанці. Друга частина готувалася зробити це надвечір і закінчувала свої останні справи.

Коли стемніє, солдати знову підуть у шанці після короткого відпочинку й міситимуть у них грязюку і брудний розталий сніг, мерзнучи від вогкости й ховаючись за бруствером од німецьких куль і набоїв.