Гармонія і свинушник - Тенета Борис

Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?

Глянув, – сміється.

– Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.

– Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям… Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.

Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.

А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.

– А-а-а-а!

Як прощалися, глянув у вічі:

– Ну? – спитав.

– Нічого, – відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.

– Стій, – задихалася.

– Я тебе проведу.

– Ні-ні, послухай, – засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?

І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.

Вже було темно, коли постукала в двері.

– Відчиніть.

Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:

– Наварили?

Потім побачила, – долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.

– Так!

– А як він лізе.

– Я? Я ліз? Ах ти, кішка, – скрикнув Петро (він сидів на лаві з перев’язаною рукою). – Дивіться на неї. Роздряпала мені руку, а потім на мене звертає. Правда і я трохи винний, а нащо вона танцювала, нащо у неї ямочки на шиї.

– Ех, ви. Ну хоч картоплі зварили? – і спробувала виделкою в каструлі. – Та вона ще сира. А коли ви вкинули?

– Я хотів давно вкинути, так Галя не давала.

– Ну, ну, – сварилася та ложкою.

Їли хліб, поки не зварилася картопля.

Ввесь вечір Катерина мовчала. У Галини й Петра своя розмова. Осіння ніч заглядала до хати. Петро все хотів щось сказати, та не наважувався. Він сидів поруч з Галиною і штовхав її ліктем; та швидко оберталася й робила страшні очи, але видко й вона не слухала спільної розмови.

– Галю, ходім гуляти.

Галя показала язика.

– Ходім же!

– Е, ні, – запротестувала Катерина, – що це ти хочеш її заморити зовсім, дві ночі десь пропадали і сьогодні до ранку.

Вона почала випроваджувати Петра. Той сперечався, лаявся, називав її лялькою крижаною з серцем дубовим, закликав Галю скинути тиранство людей, що нічого не розуміють в деяких делікатних справах… Але все ж мусів піти.

Галина заснула на колінах у Катерини.

Довго сиділа та, потім роздягла, перенесла її на ліжко, ніжно всміхнулася.

– Ех ти, Галю, моя комсомолочка!..

Нічого. Вона біля неї буде… Підійшла до вікна. Знову гостро стисло серце й потекли далекі-далекі спогади.

Забалакала Галина уві сні. Кликала Петра. Катерина підійшла, поцілувала, а та сердито.

– Ну?

– Нічого.

– А коли нічого, так не цілуй! – Потім розкрила очи: – А це ти, Катерино, а мені здалося, що це Петро. Що я казала?

– Нічого, спи.

– А ти коли ляжеш? І сьогодні не будеш спати?

– Не знаю.

– Петро завтра переїздить до мене, – казала Галя, – бо тепер вже не можна…

– Та що вам дурним зробиш?

Ранком Петро й Михайло переносили речі. Саме виносили перший і останній пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопців.

– А, здоров, герої. Куди це ви?

– Я переїжджаю.

– Ге! І ти! О боже! За Дмитром?

– Думаю, що ні.

– Ну, чорт з вами. Ми лягаємо спати, бо сьогодні ж треба ще погуляти й самогон розпити.

Коли хлопці прийшли до Галі, вона сказала, показуючи на Катерину:

– От, про любов говоримо… Катерина й думати про неї боїться, а нам віщує страшне та сумне.

– От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потім побачимо, що далі буде.

– А чого хочете, – запитав Петро.

– Не знаю й сама. От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому…

– Ну любіть собі по-новому, – нервово перебив Михайло, – хто вам не дає. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаєте зробити свинушника?

– О ні, – в один голос.

– Ах, ви не розумієте нічого… До любові ми по-старому підходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь світ ворожий їм, і я їм чужа (не протестуйте) і всі. От тому теперішня людина й шукає, й будує сім’ю, бо не може жити одиноко. А які щасливі будуть ті люди, коли не треба буде любити так мізерно, так егоїстично, коли всі будуть близькими… І так буває боляче іноді.

– Боляче. А яка користь з того болю?

– Ви, Михайле, завжди шукаєте користі?

– Завжди. Ми повинні себе в сталевий панцер закути. Не дуже мріяти, а робити більше, а то ми ніколи нічого не зробимо, ніколи не знищимо цей свинушник.

– Що?

– Свинушник, кажу.

– Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь світ, всіх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба…

Катерина:

– Не хочу я пристосовуватися до свинушника.

– Ну, калоші взувати на болото, скажемо, треба… А вам, Катерино, партнавантаження треба більше дати.

– А йдіть ви… Чого ви всі мене сьогодні цілий день мучите.

Замкнулася, заховалася, мовчала. А потім сказала Михайлові:

– Таки обдурили мене чорти… Вже й пацана соорудили… На весну. І коли вони встигли? – сказала і всміхнулася чудно, а Михайло подумав:

"Чого так всміхнулася? Вона біля Галини так і падає", і відчув раптом якусь злість. "Я ревную її. І справді, я – власник. І яке мені діло, що вона робить. Ех, Катю!"

Чудно якось вона до нього ставиться. То щодня з ним бачиться, то зникає десь надовго, а зустрічаючись, дивиться ворогом, – каже:

– Ну от слухай, я люблю тебе, але коли б полюбила тебе, як ти хочеш, то зненавиділа б. Ти сам винен, як що я зламаюся. – І раптом. – Мені ніхто не може зіпсувати життя…

А прийде весела, косу розплете, сміється, пустує, от як вчора. І раптом засумує і здається вона тоді йому такою маленькою, і хворою.

…Знає він її ще з фронта, – як криця. Скільки, бувало, як гарний товариш, темної ночі ходила вона з ним пости вивіряти. Так і зійшлися вони… Вона не знає, а він нарочито зробив так, що він на її заводі в осередкові працює. Тут вона по-старому спокійна, і її тут бояться, навіть, бо не звикла вона вибачати собі й іншим.

– Строга баба, – кажуть.

Всміхнувся: може, саме через це й самотня вона така, – мовчала вона, а все ж помічав він, що болить десь там далеко всередині. Сьогодні сказала вона:

– Життя це – картина в картині.

– Як то? – не зрозуміли всі.

– А так. Намальована картина, а на картині теж картина, а в другій картині теж картина і так без кінця. І всі однакові. Це дуже неприємно. Зо мною так часто буває і тоді здається, що брехливо ставишся до всього і хитриш сама з собою; це тому, що ми всі наскрізь старі, що в нас мало любові.

І не знав Михайло, що відповісти їй. Що він скаже? Що у неї надто великі бажання, що життя за це покарає її. Порадити застигнути. Бути байдужою? І від злости, від почування безсилля певно сказав:

– Ти інтелігентка.

Частина друга

І

Лютий вже позбивав почорнілі сніги в яри. В комуні життя йшло своїм чередом. Тепер тут живе тільки троє – Данило, Іван і Андрій. Михайло кудись перебрався.

Раз Іван пізно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сів коло нього, спитав:

– Знов до Марійки листа пишеш?

– Угу.

– Дурень ти.

– Що так разом рішив?

– Так. Любиш її ще й досі. Все Петрові видумки не йдуть з голови. А давно від неї листа не мав?

– Вже два місяці.

– Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала?

– Дурниці. Що видумав?

– Що дурниці? Голод там на селі. Пішла в місто шукати роботи. І знайшла собі легку. Оттак як у нас на суді свідки будуть казати. А щоб ти зробив?

– Не знаю.

– Любив би по-старому.

– Ат, кинь.

"Справді, може що сталося (тільки не це). Немає ж листів вже давно".

А Іван думав: "Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить".

– То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив їй адресу.

– Знаю, та листів щось давно немає.

– А може, по хліб поїхала де.

– Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде відповіді ще два тижні, поїду шукати.

Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.

"От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути. – Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: – Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло…"

Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося.

Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, а по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось.

"Погано, як Марійка попаде в місто".

Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. Вдень в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець.

Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема.

Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима, – це все голод наробив. Стукають.

– Хто там? Ти, Галю?

– Ні, це я, Ніна, – відчини.

Вбігла та.

– Що така бліда? Була в лікарні? Записалася на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!..

– Що, ех я?

– А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод.

– У нього гарна посада?

– О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим… – А далі: – Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори. – Таємничо: – Він буде чекати…

– Дмитро?

– Ні (досадливо), він – Семен.

– А. Ти і з ним вже?

– Він такий гарний.

– А Дмитро?

– Ну, що за мораль? Він же без мене десь певно гуляє, коли я не можу.

– Так, для чого ж ви живете вкупі.

Засміялася Ніна і враз серйозно:

– Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого невідомо. Доповідь буде про Леніна.

Майнула хвостом, побігла.

"Яка нудьга.