Пошитий у дурні - Джек Лондон
Попоївши, чоловік набив люльку і спокійно, не поспішаючи, викурив її. Тоді натяг рукавиці, щільніше зав’язав навушники і подався лівим рукавом річки. Собака був розчарований і не хотів покидати багаття. Цей чоловік не знав, що таке холод. Можливо, всі покоління його предків не знали холоду, справжнього холоду, на сто сім градусів нижче від точки замерзання. Але собака знав, усі його предки знали, і він дістав це знання у спадок. Знав він, що не гаразд подорожувати в такий лютий мороз. Під таку годину краще лежати, згорнувшись у клубок, десь у снігу, в ямі, та чекати, поки хмари заступлять те місце, звідки йде холод. Однак проміж собакою та чоловіком не було великої близькості. Перший був невільником другого і тільки й знав ласки, що погрозливі вигуки, які передували батогові. Тому собака й не намагався якось передати свою тривогу чоловікові. Йому не було чого дбати за людину; тільки задля себе самого він не хотів покидати багаття. Але чоловік свиснув і гукнув до нього словами, що нагадували про батіг, отож собака встав і поплентався услід за чоловіком.
Чоловік узяв у рот тютюнової жуйки і почав запускати нову бурштинову бороду. Біла паморозь від подиху швидко вкрила йому вуса, повіки та вії. На лівому рукаві Гендерсонового потічка, певне, було менше джерел; принаймні він уже з півгодини не бачив їхніх ознак. І тоді воно сталося. Там, де ніщо не показувало на небезпеку, де пухкий, незайманий сніг ніби запевняв міцну кригу, чоловік провалився. Не глибоко. Але він замочив ноги по литки, поки вискочив на тверде.
Ця халепа розлютила чоловіка, і він вилаявся. О шостій він сподівався бути вже в таборі з хлопцями, а тепер доведеться згаяти годину, розпалити багаття та висушити взуття. Він знав добре, що при такій низькій температурі цього не минеш; отож збочив до берега і видряпався вгору. На березі, в кущах, навколо стовбурів кількох невеличких ялин позастрявало нанесене повіддю сухе паливо - переважно цурупалки та хмиз, але чимало й сухого гілля та чудової, сухої торішньої трави. Він кинув на сніг кілька великих гілляк. Вони мали бути за підвалину та захищати слабенький ще вогник від розтопленого снігу. Потім черкнув сірником об невеличкий шматочок березової кори, що мав з собою в кишені. Вона займалася ще краще, ніж папір. Поклавши її на гілки, він почав підкидати маленькі жмутки сухої трави та сухий, здріблений хмиз.
Чоловік розпалював багаття поволі, обережно, гостро відчуваючи небезпеку. Потрохи, як зростало полум’я, він підкладав гілки чимраз більші й більші. Він сидів навпочіпки в снігу, витягав гілля, що позастрявало в кущах, і кидав його у вогонь. Він знав, що тут треба не схибити. Коли надворі сімдесят п’ять під нулем, чоловік мусить з першого разу розпалити багаття - а надто, як у нього мокрі ноги. Якщо ноги сухі, то можна пробігти з півмилі й відновити кровообіг. Коли ж ноги мокрі та обмерзлі, то нічим не відновиш кровообігу при сімдесяти п’яти градусах під нулем. Хоч як швидко біжи, а ноги тільки дужче мерзнутимуть.
Усе це чоловік знав. Ще восени той старожитець із Сірчаного струмка казав йому про це, і тільки тепер він склав ціну його пораді. Ніг своїх він уже не відчував. Щоб розпалити багаття, він мусив скинути рукавиці, але пальці відразу ж задубіли. Коли він долав чотири милі на годину, серце гнало кров до поверхні тіла, до рук і ніг. Та тільки-но він спинився, робота серця ослабла. Космічний холод ринув на незахищене місце Землі, і чоловік, що був саме в тому незахищеному місці, діставав найважчі удари. Кров відступала перед холодом. Кров була жива, як і той собака, і так само хотіла заховатися, захистити себе від лютого морозу. Поки він долав чотири милі на годину, вона, хочеш не хочеш, приливала до його рук та ніг; а тепер відпливла, сховалася в глибині тіла. Насамперед це відчули найдальші від серця куточки. Мокрі ноги мерзли швидше, руки, не захищені рукавицями, коцюбли дедалі дужче, хоч він ще міг ворушити ними. Ніс і щоки були вже відморожені, попід шкірою, не огрітою кров’ю, пробігали дрижаки.
Але він урятувався. Він тільки трохи обморозив пальці на ногах, ніс та щоки. Бо ж вогнище починало розгорятися. Чоловік підкладав уже гілочки завтовшки з палець. Ще хвилина, і він зможе підкладати вже дровиняки завтовшки з руку, тоді скине мокре взуття і, поки воно сохнутиме, розігріє ноги біля вогню, звичайно, спершу добре розтерши їх снігом. З багаттям йому пощастило. Він був урятований. Чоловік згадав пораду старожитця з Сірчаного струмка й осміхнувся. Занадто вже впевнено наполягав він на тому, що на Клондайку ніхто не повинен сам вибиратися в дорогу, коли мороз більший, як п’ятдесят під нулем. А ось він спробував, і що ж? Замочив собі ноги, був сам-самісінький і все-таки врятувався. Ті старожитці часом бувають лякливі, як жінки. Треба тільки не розгубитися, і все буде гаразд. Кожен чоловік, якщо він не боягуз, може подорожувати сам. Та все ж дивно, що так швидко мерзнуть щоки й ніс. Ніколи він не думав, щоб пальці так зразу заклякли. Вони так закоцюбли, що чоловік ледве міг ворушити ними, щоб притягти якусь гілку. Здавалося, вони мовби відокремилися від тіла. Беручи гілку, він мусив дивитися, чи взяв її, чи ні. Зв’язок між ним і пучками пальців урвався.
Та кінець кінцем це байдуже. Перед ним багаття, вогонь що тріщить і танцює по гілках, обіцяє життя. Чоловік почав розв’язувати мокасини, всуціль закрижанілі. Грубі німецькі шкарпетки до самих литок нагадували залізні піхви, а шнурівка на мокасинах була
