Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Вважали, що Коцюбинський — замкнений у собі, що в нього немає і не може бути близьких друзів. І навіть не дивувались, коли він ще років зо два тому перестав ходи ти на таємні засідання Чернігівської громади. Не дивувались: адже всім відомо, що Михайло Михайлович — людина замкнена. І ніхто ніколи не намаїався розгадати його, та добре й робили.
В "Просвіті" не було єдності. Утворювались групи. Розходження між ними загострювались. Коцюбинський давно втратив смак до просвітянської роботи, яка завдяки обставинам та людям, що впрягалися до неї, обернулася не на те, чого бажав він. Він мав гострий і витончений нюх і відчував дух гнилі там, де інші нічого подібного не чули. Потрібно було дуже небагато, щоб Коцюбинський нарешті різко переступив якусь межу й почав зневажати і свою роботу і своїх колег, які іменували себе його приятелями, але не уявляли, чим, власне, живе й дише та людина, до якої вони навіть підлещуюіься.
Справ назбиралося чимало. Майже ніхто з керівників останнім часом не виявляв особливого бажання просувати справи "Просвіти". Коцюбинський довго сидів над ними. Багато було чорної технічної роботи, яку могла б зробити й секретарка. Але апарату не було, бо не було грошей у "Просвіті", а громадська свідомість членів не підказувала їм обов'язку виконувати й технічну роботу.
Михайло Михайлович сидів тут кілька годин, забувши навіть, що він ще й не обідав. Бібліотекарка, в якої цього дня майже не було відвідувачів, принесла йому чай і бісквіти. Він помішував чай, не дивлячись на склянку, і пив. Погляд його не відривався від купки паперів.
Та відмахнутися від думки, про неминучу неприємну розмову з дружиною йому не пощастило. Тоді Михайло Михайлович різко підвівся і рішуче пішов додому. Проте він ще не вирішив, які пояснення даватиме дружині.
Тільки починало темніти, і Коцюбинський зміг недалеко попереду впізнати матір Марини, що йшла назустріч. Він зрадів. Він має змогу спинити її, почати розмову і якось непомітно розпитатися про Марину, бо що довше її не було в Чернігові, то більше він думав про неї.
Раптом він помітив, як, пізнавши його здаля, бабуся поспішно перейшла на другий бік вулиці і, поки Коцюбинський зміг щось зрозуміти, зникла за рогом. Цей дрібний інцидент приголомшив його. В чому ж річ? Невже й цій старій теж відомо все?
А далі йому вже здавалося, що й усі зустрічні — відомі й невідомі йому люди — позирають на нього скоса, лукаво, в думках глузуючи з нього.
Він згадав, як позаминулого року все було зовсім. уже близько до розв'язки. Було вирішено, що він розійдеться з дружиною і разом з Мариною виїде з Чернігова, щоб ніколи сюди не повертатись. Після тривалого вмовляння Марина нарешті на це погодилась. Треба ж було, кінець кінцем, прийти до чогось певного... І вона зважилася. Але в найбільш зручний момент їм не стало тоді рішучості. Була одна перешкода, що зруйнувала їх плани: треба було шукати нову посаду. Коцюбинський написав своєму приятелеві до Катеринодара. Та лист не застав адресата: той виїхав лікуватися за кордон. Задум лишився невиконаним...
Та він і не міг бути здійсненим. І Марина і сам Коцюбинський були певні, хоч і не признавалися в цьому навіть самим собі, що їх плани — химера, зовсім нереальна вигадка.
Було й інше, про що думав і чого боявся Коцюбинський,— протекція друзів. Адже довелось би знову вдаватися до різних впливових приятелів і знайомих за протекцією, а може і за допомогою грішми. Але якщо він п'ятнадцять років тому йшов на це, то не може ж він ставати на цей шлях тепер... Як набридло йому почувати себе завжди зобов'язаним перед людьми, в ставленні до яких — його до них і їх до нього — було надто мало сердечного.
Існувала ще одна, найважливіша причина, про яку, природно. Коцюбинський не наважувався розповісти навіть Марині.
Він жив своєю Україною, безталанною Україною Воликів, Маланок, Гафійок... Образи їх хвилювали його, і для них він зберігав ту решту сил, що залишалась йому після насущних турбот. А його маленька родинна подія, можливо, нікому не потрібна, вимагала від нього колосальних зусиль, величезного напруження волі. Чи ж міг він, людина бездоганного сумління, заради свого особистого маленького щастя забути про свої мрії, чи бодай хоч трохи відійти від них?..
Ось чого не міг він розповісти Марині, хоч вона й зрозуміла б його і, певне, погодилась би з його думками.
Так і не знайшло їх особисте щастя свого затишного кутка.
Михайло Михайлович ще закінчував свій пізній обід, коли несподівано прийшов адвокат Чиж. Коцюбинський зрадів і, не закінчивши обіду, повів гостя до свого кабінету, бо той попередив, що прийшов у справі, з якої й хотів би розпочати розмову.
Маленький, жвавий Чиж раптом пірнув у глибоке крісло і немов заховався у ньому. Невеличким зростом, чорною чуприною, блискучо-темними очима й великими, розкинутими чорними вусами він чомусь нагадував сердитого чорного жучка, що заховався десь у куток і тільки ворушить довгими вусами.
Він блиснув очима і промовив баском, що ніяк не пасував до худенької і мізерної постаті:
— Набігався за цілий день... не вибрав хвилини заскочити раніше...
— Де ви набираєтеся отої енергії!..
Чиж поважно розтягнув обома руками вуса і засміявся. Він був цинічною людиною і звик кидатися вульгарними висловами. Михайло Михайлович чекав і зараз цього. Він хоч і не полюбляв вульгарної мови, але Чижа любив і все йому пробачав. І справді, адвокат у задумі зиркнув одним оком на кінчик свого вуса, наморщив чоло і швидко промовив:
— Мої клієнти силоміць роблять зі мною те, що вони звикли робити з норовистою кобилою, коля та не везе, а тільки хвицається.
Коцюбинський ледве помітно всміхнувся. Чиж йому подобався.
— Вигадаєте отаке... Берегли б краще здоров'я.
— Марна трата часу й грошей: здоров'я не вбережеш... Нам з вами клімат тут непідходящий.
Михайло Михайлович зрозумів його натяк і відповів:
— Клімат скрізь один... поліцмейстер і губернатор є скрізь...
Він підхопився й почав міряти кабінет з кутка в куток.
Принесли солодке вино, привезене якось Михайлом Михайловичем з Петербурга.
Чиж не чекав запрошення, а підсунув піднос до себе й налив два келишки. Потім утер вуса і змінив, тему розмови.
— Знаєте, Михаиле Михайловичу, знову чорт зна що громадиться на нашому горизонті. Просто — свинство якесь...
Коцюбинський спинився біля адвоката й мовчки дивився на нього.
— Звичайно, не догадуєтесь...
— Ви про що?
— Та все про той же археологічний з'їзд у Чернігові.
— Ну, ми ж про нього давно знаємо... Цікаво...
— А, звичайно, цікаво... — іронізував Чиж.
— Мені незрозуміле...
— Ясно все тут, Михаиле Михайловичу. Тисячолітній ювілей Чернігова хочуть використати чорносотенці для своєї трибуни... Я маю з Петербурга відомості. Головуватиме на з'їзді графиня Уварова. Нам не дозволять використати для своєї агітації цей з'їзд?.. Чекають Савенка — певне, на поміч Уваровій. І недаремно чернігівські православні пси вже підвели свій писок і урчать...
— Загрожують... Кому?
— А що ви думаєте: у такій ситуації від наукового з'їзду до єврейського погрому — один крок...
— Але ж будуть на з'їзді і справжні чесні вчені?
— Звичайно, будуть,— погодився Чиж,— але вони не насміляться піднести свій голос...
Коцюбинський спинився біля крісла, де сидів Чиж. Печать втоми, що сковувала допіру його обличчя, зникла. Гнівно блищали очі. Він нахилився до приятеля. Вп'явся в нього поглядом. Дихав схвильовано.
Треба підготуватись. Не можна мовчати... Ганьба!..
— Ви ж голова "Просвіти"... От і скликайте раду, вирішуйте, думайте, думайте — може, до чогось і договоритеся... Адже й ми брали участь у підготовці з'їзду, значить, маємо якесь право виступити на ньому з своїм словом.
Михайло Михайлович гнівно махнув рукою поперед себе, немов рубнув шаблею:
— На цей раз треба без ради, без "Просвіти"... Самим треба братися...
Чиж засміявся злим, лукавим сміхом:
— А просвітяни?.. Нехай готують Уваровій привітальну адресу?.. Так?..
— Самим!.. Без "Просвіти"… —енергійно заперечив Коцюбинський. — У "Просвіті", дорогий, не тільки ми з вами. Є ще люди — і вони підтримають цей чорносотенський з'їзд, бо не бачать причини, чому їм сваритися з тими, що здійснюватимуть провід на з'їзді. Але все-таки я покину "Просвіту", якщо тільки здійметься хоча один голос за послугування з'їзду.
Чиж уже зацікавлено дивився на Коцюбинського. Здавалось, він милувався з нього — енергійного і гнівного. В сміливому й цинічному погляді цієї маленької людини, що потопала в кріслі, немов світилась велика влада і сила.
— Так нам і треба,— промовив він. — Щоб не були тюхтіями... І вас губернатор укоськає, тільки-но ви насмілитесь голову звести. Наказ поліцмейстеру — і все... А вже той постарається... Він ніколи не забуде того бешкету, що ви нещодавно вчинили йому в його ж кабінеті з приводу заборони лекції про вертеп. Він вам пригадає... Та й взагалі краще вам не рипатись. Закінчуйте "Fata morgana", і це буде найдошкульніша ваша відповідь їм. Губернатор і так ледве терпить вас у земстві. Йому потрібна малесенька причіпка. Один ви нічого не вдієте... Я й прийшов попередити: не виступайте публічно проти з'їзду археологів... Це — політичний з'їзд. Це — зміцнення православія і Миколи II. Думаєте, їх цікавить старовина чернігівських церков і монастирів?.. Начхати їм на старовину й науку. Вони вознесуть тисячолітню старовину, щоб разом вознести православіє і царя. Скажіть проти них слово публічно — і чернігівські купчики перегризуть вам горло, як вовки.
Та Коцюбинський уже сидів проти Чижа в кріслі, тримаючись за чоло, немов здержував втому, що намагалася покласти на нього свою бліду тінь. Він сидів підкошений одним помахом чиєїсь невидимої шаблюки. Потухали очі і немов загострювались лінії обличчя. Мовчав. Із ночі крізь відчинені вікна струмував мішаний різкий дух безлічі його улюблених квітів.
Не заговорив він і тоді, коли Чиж почав прощатись і зник, роз'ятривши йому серце. Коцюбинський сидів, підперши долонею обважнілу голову.
Не міг він відразу зміркувати, куди вдатися, в кого просити допомоги. На чернігівців надіявся мало. Вони звикли до ганьби, їм не вперше. В кращому разі заховаються собі по норах полохливо і не висунуть носа. Принаймні не заважатимуть.
